18-04-2022

Логіка речей Марка Поґачара

Речі були єдиним, що врешті хоч що-небудь означає
Марко Поґачар
 
Наші добрі друзі з “Видавництва Книги-ХХІ” подарували нам велику кількість нових книг, що нещодавно з’явились на світ. Розпочали ми цю подорож новими надходженнями з балканістики, а якщо точніше – хорватської літератури.
 
Першим автором, про якого ми говорили в контексті балканської літератури був Мілєнко Єрґович – письменник старшого покоління, всесвітньо визнаний класик. Сьогодні мова піде про поета, прозаїка, есеїста молодшої генерації – Марка Поґачара. Його називають одним з найперспективніших сучасних письменників Хорватії, адже творчість Поґачара визнана на Батьківщині та закордоном. Він лауреат багатьох літературних премій, стипендіат різних програм та грантів. Загалом, твори цього автора перекладені тринадцятьма мовами, серед яких і українська.
 
 
Поґачар, Марко Бог не допоможе / Марко Поґачар ; пер. з хорв. Мар’яни Климець і Наталії Хороз. – Чернівці: Книги - ХХІ, 2018. – 144 с.
 
 
“Бог не допоможе” – це прозова збірка, 11 оповідань переклали Мар’яна Климець і Наталія Хороз. Кожен з текстів – самостійний і, на перший погляд, не пов’язаний з іншими. Але насправді, оповідання перетікають одне в одного, взаємодоповнюють і поглиблюють сенси.
 
Називайте цю прозу як вам зручно: пост-постмодерністською, мета модерністською, незрозумілою, складною, надто хорошою або надто поганою. Але це яскравий приклад прози третього тисячоліття – прози речей і потоку свідомості. 
Автор не намагається розповісти читачам передісторію, не намагається розтлумати свої думки і почуття. Кожен, хто хоче, здогадається. 
 
На перший погляд книга здається невеликою і відносно легкою. Але щоб по-справжньому прочитати її, потрібно сидіти не одну і не дві ночі, вчитуватися в слова, перепрочитувати деякі сторінки, не розуміти, губитися, починати спочатку і нарешті похвалити себе за те, що ви змогли. 
 
Про що ця книга, якою я, напевно, вже налякала вас? Вона про речі і сприйняття людиною сучасного світу. Про банальні щоденні справи, які інколи потрібно розглядати з точки зору прибульця. 
 
 
Ця книга про спогади людей і про те, як важко інколи з ними жити. Про війну, що залишила глибокі рани в пам’яті і про людську самотність. Знаєте, я не зустрічала більше самотності, ніж в балканській літературі. Це викликає в моїй свідомості дисонанс: там, де яскраве сонце, ллється ріками вино, а люди такі усміхнені і безтурботні, не може бути самотньо… Виявляється, може. Самотність в натовпі – це не про Поґачара. Він пише про класичну самотність, коли ти ховаєшся під ковдру від світу і тижнями не виходиш з будинку, коли сахаєшся інших людей і визнаєш лише одну жінку, з якою у вас усна домовленість, яка розуміє твої погляди і рухи.
 
“Мені не хотілося виходити з дому. Змінювати важко набуті звички. Фотель, який пасує до килима. Інтернет. Доставки бусиками, які не вимикають двигунів, гудуть під вікном, а тоді звук дзвінка. Але водночас я хотів відчути щось нове. Щось, про що писав би. Пхе, щось справжнє”.
 
Він дійсно пише про щось справжнє, але робить крізь призму брехні, – автор не є надійним оповідачем, він гарно обманює, але не читача, а самого себе. Його твори пронизані ледь не магічним реалізмом, якщо мовити гучно. Якщо ж чесно – це плоди багатої фантазії людини, що живе з свого письма. 
 
Перше оповідання називається “Я убивав”. Це такий собі діалог між дідусем і хлопчиком, де старий виправдовується чи то перед дитиною, чи то перед самим собою. У наступному оповіданні тема вбивства продовжується. Оповідач раптом запитує себе:
 
“Хто я такий, щоб питати, хто я такий, щоб порушувати наказ?”
 
Це питання, що ставить собі “маленький гвинтик” – трагедія людства, справжній психоз, що потребує терапії. Чи не теж саме думають оті мавпи з гранатами, що їх відправив на нашу землю путін? 
 
Але тут не про війну, тут про логіку речей Поґачара. Про справжню ієрархію предметів і дифірамби, які їм співає автор.
 
“Все, що становило спогади, їхні фізичні, завжди важкі й матеріальні часточки, життя, яке загалом неможливо було впорядкувати на власний смак. Минуле для нього було видимим, але його не було. Повинна існувати можливість його понюхати, відчути, періодично брати в руки і перекладати, дозволити йому поволі стікати крізь пальці, наче ідентичним з вигляду (але лише з вигляду, бо речі та люди завжди різняться) зерняткам рису. Всі ті речі, думав і не думав він, усі ті витерті запорошені речі були єдиним, що врешті хоч що-небудь означає.”
 
Олена Лисенко