О. Бойченко
У Чернівцях сталась знакова подія – мережею прокотилася новина, що нарешті у нашому видавництві “Книги-ХХІ” виходить довгоочікувана книжка Олександра Бойченка “Гра на вибування”. Про що вона ще ніхто не знав, але завбачливо займав чергу до Василя Дроняка – незмінного чернівецького видавця та мецената, який новинками поповнює фонди нашої книгозбірні.
Спочатку трохи про автора. Не біографії, бо я її не знаю, а в бойченківському (за аналогією до шевченківського) стилі розповім свою опінію про цю людину. Здається, коли ти назвеш його інтелектуалом чи різьбярем людських сердець, він скривиться і відправить тебе куди подалі… І правильно зробить, скажу я вам, бо про Олександра Бойченка треба розповідати не так.
Наш Бойченко особливий і більше такого нема. Тут він сказав би: на світі взагалі немає однакових людей. Але я не про це, а про те, що новина “У Бойченка виходить книжка” навела переполоху в інтелектуальних колах. Видання книжки у час війни – явище символічне, воно говорить не просто про збереження культурної спадщини, а її безпосереднє творення.
Але якщо чесно, то деякі з цих есеїв уважні шанувальники творчості Олександра Бойченка і не менш уважні читачі сайту Збруч могли вже бачити. Я зустріла кілька знайомих текстів, серед яких найбільше люблю про Валентинів день, а точніше про хрестоматійну пару Сашкових бабусі і дідуся.
Загалом, це збірка есеїв і фейлетонів, написаних в особливому бойченківському стилі. Є така аксіома: читати Бойченка або дуже любиш, або уникаєш його писанину. Мені пощастило потрапити до кола перших – таких собі Бойченкофілів і з нетерпінням чекати цієї збірки. Думала, що проковтну її за одну ніч, але ні… Відклала кілька останніх есеїв на ранок, бо від перенасичення думками автора і на основі них утвореними власними, відчула, що не подужаю всю книгу.
То про що ж нам розповідає автор?
Як то кажуть, присядь, ти тут надовго. Найактуальнішою і безумовно болючою є тема війни, що не зникає з вуст Бойченка вже 8 років. Навіть якщо дуже хочеться, то риторичне питання “гдє ви билі 8 лєт…” поставити не вийде, бо він розповість так чітко, що питати більше не захочуть. Я не лякаю читачів норовом автора, лише вкотре підкреслюю його прямолінійність.
Якщо я назву Олександра пророком, то він обізве мене ще вигадливіше. Тому скажу так: Бойченко передбачив цю війну у далекому 2007 році. Він завжди, здавалося б, мав власну політичну позицію, якої він ретельно дотримується і схиляє інших на свій бік. Так, у 2018 році я вперше задумалася про те, чи Україна в Чернівцях і Україна в Луганську однакові. І наштовхнулась на колючу, але правдиву відповідь…
Про цю війну Бойченко також встиг висловитись і підкріпити свої слова спогадами про “освобождєніє” рашистами Польщі під час Другої світової. Про місто Піла він пише таке:
“Внаслідок доблесного радянського “освобождєнія” старе місто було на 90% зруйноване. Повоєнна комуністична влада як змогла розчистила завали й облаштувала посеред Піли площу червоної армії, оздобивши її – niespodzianka! – пам’ятником вдячності червоній армії”.
Погодьтеся, абсурд. Але зараз точнісінько те саме відбувається в Запоріжжі, Херсоні і Маріуполі. На залишках людських життів вони встановлюють своїх кривописких леніних. Здавалося б, коли увесь світ почав розвиватися з небаченою досі силою, росія не просто зупинилась у розвитку, вона почала йти вперед у минуле! Ще один неймовірний москальський лозунг, від якого вже ні сміятися, ні плакати не хочеться. Хочеться просто знищити орківське поріддя як надокучливого сусідського півня чи тарганів.
Але поки це неможливо, поки завдання військових воювати, а завдання письменників писати. Саме тому Бойченко і згадує в есеї “Можуть повторити?” історію Габі Кьопп і цитує спогади одного із солдатів радянської армії – мистецтвознавця Н. Нікуліна, той пише:
“російські мужики перетворились на чудовиськ… Армія принизила себе. Нація принизила себе… Вийшов нацизм навпаки”. А ще той самий автор пише таке про власних співвітчизників:
“...дурне, безглузде вбивство наших солдатів… Ця селекція російського народу – бомба сповільненої дії: вона вибухне через кілька поколінь, у ХХІ чи ХХІІ столітті, коли відібрана і виплекана більшовиками маса покидьків породить нові покоління собі подібних”. Можна здивуватися, наскільки ідентична ситуація склалася у 2022 році. Але не дивуйтесь: це не вперше і не востаннє, ментальність орди незмінна, а історичні петлі ніхто не відміняв. Лише сподіватимемося, що світу достатньо було 80 років, аби зрозуміти, де засіло справжнє зло.
Пише Олександр Бойченко і про “русскій мір” з балалайкою, п’яним мужиком і неодмінно – ГУЛАГом, підсумовуючи свої роздуми так:
“Страшніше за всяку війну – знову стати ізольованим від світу бараком у зоні русского міра”.
Погоджуватись чи не погоджуватись з ним це персональна справа кожного, але схилити голову на знак капітуляції – державна зрада, не інакше.
Ще одна тема, яка одразу кидається в очі – подорожі. Трохи Україною, більше – світами. Про Грузію (точніше, Сакартвело) розповідає багато і смачно, тижнева подорож залишила у пам’яті не тільки купу яскравих спогадів, а й не менше тем для обдумування. Бойченко пише про спільні риси України та Грузії: однакову нелюбов до московії та путлера, любов грузинів та нелюбов українців до Саакашвілі і Сталіна. Хоча ми і геть різні, але маємо спільного ворога, гангрену, яку необхідно якомога швидше вирізати, щоб вона не інфікувала своїх сусідів – тобто нас і грузинів.
А ще Олександр Бойченко розповідає про Білорусь і Польщу та свої знайомства з цими країнами, друзів та знайомих, які з’явилися під час резиденцій та фестивалів і про свої перші перекладацькі спроби.
Білорусь автор сприймає так само, як багато хто з нас: це аморфна народна субстанція, яка лише позбувшись рашистського панування і переймання чужої мови і культури, зможе стати нормальною державою.
У стилі Бойченка розповім одну історію, яку, власне, в есеї “Перший білоруський” він розказує сам. Нещодавно приїжджав у Чернівці О. Ірванець і привозив свої новенькі переклади з білоруської. Презентував поетичну і прозову книжки Уладзімєра Арлова. Вечір видався хорошим і веселим, а під кінець, на виході з Целанівського центру Бойченко після вітання сказав до мене: “Прочитав я вашу рецензію на Збручі, шо вам дійсно так сподобався “Тадуш” Поспєлова?” Я після того кілька днів переконувала себе у власній крутості, бо Бойченко пообіцяв прочитати ту книжку.
Найкраще він пише про самого себе і про українців. Знаєте, це такий собі трикстер, який бере на себе ні, не відповідальність, а хрест тицяти українців носом у їхні недоліки. Він насправді дуже любить своїх співвітчизників, хоча якщо спитати, то напевно заперечить це. Бойченко пише про те, що українці неісторичний народ, наприклад, у порівнянні з німцями. Але через те, що наша найбільша проблема це сусідські кури і кількість землі для сівби (в архетипному плані), оберігає нас від таких злочинів як Голокост. Хто високо літає, той боляче падає – щось таке має на увазі автор.
І загалом з його думками не можна не погодитися. Він говорить слушні речі, хоча інколи любить дошкульнути усім нам чи собі самому історією, яку варто навіть не згадувати. А про самоіронію і саморефлексування Бойченка можна написати цілу дисертацію. Збірка “Гра на вибування” починається і закінчується текстами, у яких ідеться про смерть. Письменник робить своєрідне кільце і замикає свої тексти у цих рефлексіях:
“Уже віддавна я не сумнівався, що світ навмисне все робить мені на зло. Дедалі менше в ньому залишається улюбленого, дедалі більше стає зайвого й нестерпного. Рік за роком і крок за кроком світ змінюється, змінюється і – врешті перетворюється на місце, покидати яке не надто й шкода”.
Особливо мене зачепив і змусив навіть піти у роздумах далі есей під назвою “Неандертальців час”. Тут Бойченко дає професійну оцінку роману Артема Чапая “Дивні люди” і порівнює його зі “Спадкоємцями” Ґолдінґа. В обох творах ідеться про щирість у найбільш чистому способі її демонстрації. І якщо автор вже зачепив парадигму банальної щирості, то тут не можна обійтися без “Простодушного” Вольтера. Мені здається, більш виписаного образу “неандертальця” в літературі не існує. Але це моє думка, а в збірці думки Олександра Бойченка, тому рекомендую читати і провокувати свій мозок на активну діяльність.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
