Наташа Водін (справжнє прізвище Вдовіна) – німецька письменниця українського походження. У зрілому віці авторка написала історію, яка не давала їй спокою усе життя – біографію її матері-українки. Для німкені Маріуполь 2017 року – просто місто, де жила вся її родина у першій половині ХХ століття і де почалася історія розпаду і знищення її сім’ї. Для нас Маріуполь зараз – синонім до слів “біль”, “жах”, “смерть” і “звірство”.
Ніхто не знає, що буде далі з цим містом на березі наймілкішого і найтеплішого моря, але Маріуполь як тригер не дає спокою українцям і нависає постійним нагадуванням звірств навісної орди.
Роман “Вона була з Маріуполя” звучить як ніколи актуально у наших реаліях, багато подій авторка наче передбачає і часто пише про Маріуполь як місто, що здобуло світову славу через трагедію… Що це, якщо не фатум?
Наташа Водін оповідає історію своєї матері Євгенії, яка приїхала (або її привезли?) в Німеччину під час Другої світової війни і яка все життя провела у робітничих таборах, бараках і землянках. Такою її пам’ятає десятирічна дочка, бо на цьому віці спогади з мамою обриваються – жінка вчиняє самогубство, попередньо не відкривши жодної таємниці свого життя ні чоловікові, ні дітям.
Наташа Водін починає “копати” у зрілому віці, приблизно в 2010-х роках, у час, який став для України переломним. Спочатку жінка сприймає Маріуполь як місто колишнього СРСР, але з часом чітко усвідомлює для себе: Маріуполь – це Україна.
Жінка знайомиться в інтернеті з Костянтином – майстром пошуків і здогадок, саме він знаходить першу зачіпку, яка стосується матері письменниці. Так починає розкручуватися клубок дивних, а інколи сюрреалістичних історій, які відбувалися впродовж двох з половиною століть з однією родиною. Зрештою, за досить короткий час жінка знаходить своїх живих родичів та могили мертвих, вона намагається відтворити історію подій першої половини ХХ століття, бо цей час був для її матері та родини загалом періодом краху.
Багата сім’я італо-українського походження виховувала чотирьох дітей до того часу, поки не прийшли комуністи… До списку куркулів потрапила родина Євгенії, батька відправили на заслання (за словами матері письменниці), а їхню родину чекав голод, страх і багато смертей. Наташа Водін пише про матір таке:
“Цей спогад починається з крику, решта – її очі. Очі, в яких стоїть жах, він стане для мене уособленням мами. Віддалений жах, який стосується не лише мене, незбагненний, бездонний жах. Той жах, коли вона каже: “Бачила б ти те, що я набачилась…” Вона повторює це і повторює, це приповідка мого дитинства…”
Образ матері виділяється з-поміж усіх інших, тема війни виривається на поверхню і звучить зовсім інакше в контексті подій 2022 року і того пустиря, у який перетворили Маріуполь. Письменниця намагається відтворити умови, в яких жила її мама до війни і сумно констатує: “Насправді від того Маріуполя, в якому вона жила, мало що залишилося. Під час війни війська вермахту зруйнували місто практично дощенту”. Від довоєнного Маріуполя 2022 року не залишилося абсолютно нічого, бо військо орди не жаліло ні бомб, ні ракет, ні куль і градів. Історія циклічна – це факт, але його усвідомлення приводить у відчай, бо війни і геноциди недостатньо (?!) серйозні аргументи для тих, хто прагне крові та смертей.
Щойно на екрані мого смартфона з’явилося сповіщення: “На території заводу “Октябрь” знайшли могильник з 70 загиблими”. І знову я безсило опускаю руки, бо писати про Маріуполь зараз – це шматувати свою душу, стримувати істерику від усвідомлення масштабів трагедії, яку розгорнули в європейській країні у ХХІ столітті.
Але спробуймо повернутися до Другої світової і Євгенії, яка працювала у школі в цей час і в час відступу нацистської армії була вивезена з багатьма іншими людьми в Німеччину як остарбайтер. Її до кінця життя мучило питання подальшої долі рідного міста та сім’ї, але вона так і не дізналася, хто, де і як загинув.
“У житті моєї мами, здається, не було більшої катастрофи за цю: втрата мами, те, що вона не знала, що з мамою трапилося, – чи жива вона ще,чи, можливо, загинула під градом німецьких бомбардувань”. Тисячі українців живуть з усвідомленням того, що їхні рідні загинули там, тіла родичів лежать під завалами, або в братніх могилах, або ті живі мерці зараз у “фільтраційних таборах” – ще одній спробі росії продемонструвати світу, що вони країна-вбивця тіла і душі. Страшно уявити, що у ХХІ столітті люди з багатим досвідом жахів попереднього століття зможуть подумати, а тим більше зробити “фільтраційні табори”. Але росіяни не люди, згадала.
Наташа Водін, до речі, здивувала тим, що події 2014 року назвала “війною, яка тільки починається”. Це ще одне передбачення від авторки, яке у ретроперспективі сприймається зовсім інакше…
Але мушу попередити, що письменниця – ненадійна нараторка, тому у що вірити, а до чого ставитись скептично обирайте самі.
Говорити про Маріуполь поки не вдається, бо слів, щоб описати цей біль і жах ще не винайшли. Може через роки після перемоги у цій страшній війні земля прийме всю пролиту рашистами кров наших людей, українські діти наповнять місто своїм сміхом, а “Азовсталь” височітиме над усім світом як символ незламності України.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
.jpg)