Перша книга, про яку хочемо розповісти – роман Ірини Жураковської “По той бік війни”. Це розгорнута історія про закоханий людей, які у Першій світовій війні опинилися по різні лінії фронту. Він – німець, вона – француженка. Ця пара щойно одружилася, але їхньому щастю завадила війна, вони до останнього намагалися триматися і не зізнаватися про свій шлюб. Авторка пише наче дві окремі історії, розірвані і пошматовані. Вона описує побут та способи виживання німця і француженки, їхню мотивацію вижити і закінчити цю війну.
Окрім любовної лінії, існує велика кількість маргінальних історій людей, з якими впродовж війни взаємодіють головні герої: деякі з них хороші люди, честь для них на першому місці, вони демонструють красу своїх душ навіть під обстрілами. А інші ладні здати сім’ю, щоб врятувати себе. Коли зустрічаєшся у тексті з такими персонажами, усвідомлюєш, що люди не змінюються. Людство завжди було, є і буде різноманітним: зло, добро, заздрість, співчуття, лють – це частина людської природи, її потрібно прийняти і робити вибір щоразу, коли в твоє життя приходить нова людина.
Письменниця намагається розібратися зі складною системою боїв, перемог і поразок, втеч і наступів. Вона аналізує це крізь столітню перспективу і робить висновки щодо цієї безжальної і безглуздої війни, якої прагла Європа початку ХХ століття.
Дуже цікава психологічна складова роману: герої мусять зробити вибір або на користь Батьківщини, або на користь коханої людини. Що обере кожен з них, Ви дізнаєтеся, прочитавши роман.
Проводити паралелі можемо з нашою дійсністю, але головне не загратися, адже війна Європи 1914 року – це частина історії, минуле, ми добре знаємо наслідки цієї бійні. Але війна 2022 року, яку розв’язала постійно ворожа до нас росія – геть інше. Дійсно, багато хто має родичів у тій державі, хтось там на заробітках, хтось навіть закохується у ворога (бо російський апріорі ворожий, вибачте, якщо ображаю чиїсь почуття). І постає вибір: Батьківщина чи людина. Вибір не на користь Батьківщини – зрада, тому думайте самі.
.jpg)
Наступна книга, про яку необхідно поговорити в контексті воєнної / післявоєнної літератури ХХ століття – роман Барбари Скарги “Після визволення”.
Найбільше тут зачіпає назва, адже та дика орда, що нею всіяно 20% нашої землі, називає себе “асвабадітєлями”. Авторка говорить про час, коли радянські асвабадітєлі вже прийшли у Польщу і зробили те, що вміли найкраще – покарали всіх підряд, засудили без суду і відправили у свій мертвий Сибір на багато років.
Її посадили у 1944 році і тримали під різними видами варти 12 років. За цей час молода польська дівчина встигла побувати у КДБ і СІЗО, відсидіти у справжній російській в’язниці, попрацювати лікаркою у таборах Сибіру і навіть у колгоспі.
“Визволення”, з яким прийшла червона чума в Польщу зламала життя цієї талановитої жінки, після повернення вона все ж написала книгу спогадів, але заглядати до радянської преси задля уточнення інформації так і не наважилась. В романі авторка це називає лінню, але, я гадаю, тут дещо інше: страх минулого, огида торкатися того, що створила і виплюнула з себе тоталітарна машина і будь-яка взаємодія з радянщиною виявлялась триггером для Б. Скарги.
Роман має вісім розділів, які я назву трохи інакше, щоб читач зрозумів про що говорить авторка: в’язниця, шпиталь, робота, щоденне життя, кохання, театр (суд), колгосп, кордон.
Барбара Скарга – справжня польська патріотка, вона пронесла любов до рідної землі, шукала на північному-сході рідну польську мову, щоб хоча б уявити дім і рідних людей. Всі заслані поляки були “політичними”, тому їх поєднувала спільна біда і спільна ціль. Про це авторка пише:
“Між нами, співвітчизниками, народилась якась така природна довіра, довіра, яку я втратила лише тут, у Польщі. А там ми були одним цілим. Там ми могли покластись одне на одного. В морі національностей ми завжди були жменькою, розкиданою по всіх можливих закутках тієї величезної країни. Але наші маленькі острівки добре трималися. Тож коли ми говорили між собою польською, перешкоди зникали”.
Авторка говорить про важливість для нації її мови і на власному досвіді демонструє переваги (якщо так можна сказати), які з’являються від порозуміння рідною мовою. Українцям варто було б звернути на це увагу.
Власне про українців. Ця частина оповіді мені була найцікавішою, адже поляки – наші найщиріші друзі у війні проти російської орди. Перша згадка про українців мене насторожила, авторка писала: “Українці відчували комплекс меншовартості перед росіянами. Заздрили їхній великій літературі і музиці, і як часто буває з молодими культурами, підносили без міри таланти Шевченка і мудрість Хмельницького. Згадували, що найпрекраснішим містом Русі був Київ, а не маленька москва. Мені намагалися прочитати лекції з історії України, повні націоналістичних акцентів і прихованої зневаги до кацапів”. Виникає цілком очевидне питання до авторки: чи знає вона історію України, яку називає “забавною” і говорить про українську культуру як “молодшу”. Але міжетнічні конфлікти з сусідами – це норма для будь-якої держави, тому це ставлення до українців Барбари Скарги можна виправдати відкритою боротьбою наших народів у минулому столітті. Але крім не надто приємних слів у бік українців, можемо побачити й інші. Особливо ті, що стосуються нашої співочості:
“Які ж вони музикальні, як люблять співати і як чудово у них це виходить. Порівняно з нами, поляками, яким слон наступив на вухо, вродженість цих людей неймовірна” – це слова чужої людини, тому у перебільшені українцями своїх переваг не йдеться.
А ще Барбара Скарга пише про нас, українців:
“Попри етнічну ворожість, люди починали свілкуватися. У мене були добрі стосунки з українками. Я їх любила. Вони були дуже охайні, старанні, гарно співали і вишивали, а їхня затятість і ненависть до росіян не дозволяла йти на жодні оборудки з ними. Серед них не було стукачєк”.
Насправді я можу виправдати свій пошук у романі польської письменниці згадку про українців: я мала переконатися, що чужа людина підтвердить мені чесноти мого народу. Вона підтвердила, очевидно, не усвідомивши цього.
Окрім описів важкої роботи в нелюдських умовах, авторка пише багато про сміх… Особливо під час заслання в таборах і праці в колгоспі. Тоді вона навчилась бути “справжньою комуністкою”, звичайно, лише показово, але саме завдяки цьому після 12 років суворого контролю і страху смерті, її нарешті випустили у 1956 році додому.
Мені сподобався момент зі смертю Сталіна: плакали лише росіянки, інші робили вигляд і тішились, що тиран нарешті помер. А про “загадкову русску душу” можна написати окремий роман, особливо про їхній кочовий спосіб життя і втечу від відповідальності та роботи. Попри те, що авторка у романі зображує образи “хороших русских”, відраза до цього народу лише росте. Абсолютна темнота і отупіння, невиправдана жорстокість до своїх, чужих і будь-кого, хто слабший тебе, погане виконання обов’язків, що приводило до тисяч смертей… От вона, загадкова русска душа!
Виявляється, у таборах були бібліотеки. Але їхнє наповнення на той час нікого не хвилювало, тому серед книг були “прокляті владою” поети і прозаїки: Алданов, Єсєнін, Мережковський та інші. Барбара читала ті книжки, щоб бодай якось відволіктися від табірних реалій.
За роки існування на засланні письменниця вивчила російську мову, закони і правила в’язниці і табору, а також колгоспні обов’язки. Її перелицювання у добропорядну комуністку моментами лякає, адже вона інколи загравала з вогнем. Але це був єдиний спосіб розумній жінці розвеселитися у російській глибинці. Горілка, що ллялась рікою – ось символ росії та її людей. Авторка чесно зізнається, що не знає, де вони її брали і як могли пити так багато. Але постійний голод, війна і пасивність щодо влади у власній країні привели цю націю до повного морального виродження. Вибачте за гучні та гострі слова, але це правда. Ми жнемо жорстокість і дикість, яку сіяли впродовж століть царі, вожді, намісники і всі, хто мав найменшу владу, а в кожній хаті, як відомо, мужик має владу над "бабою і дітьми"
Табір і в’язниця деморалізують людей, ким би вони не були у попередньому житті, житті до заслання. Але ця жінка змогла завдяки своєму розуму, хитрості і тямущості встояти у радянській репресивній машині, а отже – перемогти її.
Остання книга, про яку варто згадати – «Європейська абетка». Це книга сучасного німецького есеїста Карла-Маркуса Гаусса, яка присвячена тим термінам та семантичним розширенням, яких зазнали європейські мови. Ці слова утвердилися після Другої світової війни і продовжують розвиватися далі. Серед них: еміграція, Балкани, човники, границя, Югославія, жертва, мовна поліція, дві Європи.
Для мене найцікавішим виявилось «Балкани» і «човники». Зараз поясню чому. Історія балканських народів для мене завжди була огорнута туманом, страху додає панування османів у тих краях і панування особливих, варварських законів. Автор говорить саме про синонімію «варвар» - «балканець», яку поширювали великі європейські держави як от Англія чи Німеччина. Але історія склалася так, що нещасні народи, розсипані на цьому півострові мають дуже багато етнічних та релігійних суперечок, тому не можуть утворити союз. Німеччина їх не розуміє, бо колись це зробила, а ми можемо їх зрозуміти! Бо стара Європа каже хорватам об’єднуватися з умовними сербами і албанцями, а вони не хочуть цього. Стара Європа каже: так буде легше. Кому? Європейцям і картографам? Словом, Балкани – це порохова бочка і нехай народи, які там живуть вирішують свою долю самі, без нав’язування думок «старших».
Інша не менш цікава лексема, до якої є уточнення укр. – «човники». Автор пише про них (тобто нас) так:
«Човники – це величезна кількість маленьких людей, які не хочуть піти на дно бурхливого східноєвропейського капіталізму, от і доводиться їм кожен божий день десятками тисяч вирушати з України в напрямку кордонів з Польщею та Словаччиною, щоб перетнути їх і пуститися на закупи».
Купувати і перепродавати – про це йде мова в автора. Про український бізнес, що дивує німця і цікавить водночас. Про банальну жагу до життя і спроби встояти на нетривкому кораблі сучасності для українця.
Чому я додала до цієї підбірки «Європейську абетку»? Все просто: по-перше, Європа втратила себе після початку повномасштабної війни в Україні. Цінності, які намагалися берегти після коричневої чуми, зараз пусті слова. По-друге, кожен з нас живе в час великих змін. Якщо результатів цього ми не побачимо, то діти і онуки точно житимуть краще. І саме зараз, у час історичних змін твориться нова мова. Її творять поети і політики, військові і випадкові перехожі. Значення слів «Маріуполь, Україна, росіяни, геноцид» для вас змінилося? От і я про це.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
