09-06-2022

Пошуки єврейської ідентичності після Шоа

Чому завжди євреї?
Дмітрій Капітельман
 
Наші друзі з “Видавництва – 21” продовжують тішити читачів Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського хорошою і актуальною літературою. Сьогодні хочемо поговорити про пошуки єврейської ідентичності крізь призму двох романів: “Мій незримий батько” Дмітрія Капітельмана і “Наступного року в Єрусалимі” Андре Камінського.
 
Ці автори та твори зовсім не випадково опинилися в одній підбірці, адже вони ідеально демонструють читачам “єврейську ідентичність” та “єврейську душу”, якщо так можна сказати.
 
Від роману “Мій незримий батько” проникливий читач залишиться під сильним враженням, бо це глибокий та невеселий твір, попри велику кількість жартів та сатири. Оповідач – молодий (майже)єврей Дмитро, який народився і виріс в Києві, але за збігом обставин був змушений переїхати в Німеччину (Ляйпциг). На котрийсь день народження батька хлопець пропонує тому поїздку до землі обітованої, мрії кожного єврея – до Ізраїля. Так чи сяк, їм вдається вибратися з дому та зв’язатися з колишніми друзями-киянами. Вони всі покинули Україну у 90-х минулого століття, коли для виїзду євреїв були створені необхідні умови. 
 
Чоловіки подорожують рідною (для кожного єврея) землею і визначають спільні та відмінні риси трьох держав, які вони можуть / мають право називати Батьківщиною. Єврейський колорит майоріє рабинами, давніми релігійними пам’ятками, ринками та запахом Єрусалима. Ти наче опиняєшся на березі Мертвого моря, відчуваєш запах задушливих вуличок Тель-Авіва, кожною клітиною схоплюєш ворожість сусідньої Палестини…
 
Саме так, тут йдеться про війну. Автор дуже обережно намагається піднести читачам усе, що бачив і чув. Він у певний момент подорожі відчуває не просто роздвоєність, а мозаїку в своїй душі. Йому шкода євреїв і арабів, хоча ці народи взаємно ненавидять одне одних. Міста потерпають від обстрілів та терористичних атак, а в кожного своя правда. Ділити їх на поганих і хороших я зараз не можу, бо, чесно кажучи, не знала про ті страшні події та боротьбу юдейського та арабського світів. Капітельман говорить про місто-травму, яка формується через війну. Таких міст-травм насправді дуже багато, особливо в Україні, особливо після 24 лютого. У нас своя війна, де кожен знає, хто загарбник, який прийшов нищити, а хто віддає душу і тіло (буквально!) за нашу свободу…
 
Але зараз не про це. Молодий письменник говорить про свого “незримого” батька – єврея, проте зовсім не релігійного, пасивного і мовчазного. Людину, яка більше хвилюється за наявність пельменів на прилавках його магазину, ніж долю власного сина. Поїздка до Ізраїля має стати каталізатором для визначення єврейства Леоніда Капітельмана, як попередньо думає автор. Насправді ця поїздка необхідна самому Дмитру, бо його (майже)єврейство не дає йому спокою і щодня викликає на внутрішній суд. 
 
Хлопець намагається слово за словом витягнути з батька спогади, щоб усвідомити себе частиною якогось народу. Він з відчаєм констатує:
 
“Щоб людина могла хоч щось знати про минуле, яке вона не переживала, їй потрібно по це розповідати”.
 
Вражають спогади Дмитра (я називатиму його так, а не “Дмітрієм”) про Київ, про його дім, друзів і про не його вибір поїхати за кордон, про втрату єдиної опори – Батьківщини, скитань Німеччиною у праведному страху повторити долю предків. Тотальний страх, що заволодів душею дитини, заблуканість у собі та абсолютне неусвідомлення куди рухатися далі. 
 
Ця подорож, що спочатку здавалася звичайною туристичною поїздкою, врешті стає сповіддю та віднайденням чогось дуже необхідного для обох Капітельманів. Сцена біля Стіни плачу вражає: людина, яка ніколи не була релігійною та віруючою, бо це “дурниці” раптом починає молитися. Так щиро, як моляться ті, хто раніше не вірив. В час, коли батько осягає особисту істину, син намагається зрозуміти його. Він знову думає про Україну…
 
“Як відреагує Леонід Капітельман, коли стане перед Стіною Плачу? Коли можна буде плакати? За Україною, яку він ненавидить, бо йому ніколи не можна було любити? Бо вона не хотіла, щоб він її любив. Але тут він провів дві третини свого життя. Тут купався багато літ поспіль у Дніпрі…”
 
Такі вирвані, розсипані у пам’яті моменти стають чи не найкращим способом знайти шлях до себе справжнього, на самосуді (дуже по-єврейськи, до речі) не дати собі шансу втекти від відповіді.
 
Це роман про травму та спроби різних поколінь її пережити. Голокост став трагедією, яка резонує досі. Але людям, які вижили у той час доводилося будувати своє життя далі, попри страх та розбитість. Дмитро може випадково, а може спеціально будує два шари сприйняття та засвоєння єврейськості на прикладі себе і свого батька. Леонід, який блокує спогади та будь-які спроби розкопати історію родини, не передає синові необхідних знань і син Дмитро – представник молодого покоління, людина, яка потребує знань про своє минуле і готова прийняти свою єврейську ідентичність. Дмитра руйнує не стільки батькова “незримість”, якої він позбувається лише в Ізраїлі, а й своя власна, бо вона залежить від батька. Зрештою хлопець робить висновок: він німецький єврей, а як його життя складається після подорожі читайте у книзі.
 
Ще один роман, про який варто поговорити “Наступного року в Єрусалимі”. Переклала його Галина Петросаняк, про дебютний роман якої ми розповімо згодом. Це життєствердна та гумористична історія, яка потішить читача своєю щирістю. Автор застерігає: всі оповідачі мали більше 90 років і кожен хотів примножити власний вклад у розвиток родини. Тому вірити в цю історію не просто не варто, а дійсно таки не можна. 
 
Перед нами історії двох родин, які розвиваються своїм шляхом, охоплюють війни і революції, встановлення і капітуляцію режимів. Постає змагання батька  сина – капіталіста і соціаліста. Автора ледь не назвали Владіміром Лєніним, через фанатичну любов батька до червоних, але не забуваймо, що не варто йняти віри А. Камінському. Тому це така ж загадка, як і багато інших подій у житті цієї родини.
 
До речі, так, перед нами родинна сага. Щось на кшталт Золя, але коротше і більш єврейське, приправлене особливим юдейським гумором і приперчене брехнею.
 
А назва роману дуже символічна: саме так традиційно прощаються ортодоксальні (чи просто віруючі) євреї під час свята Песах. Вони бажають собі та іншим зустрітися через рік в храмі Господньому  стати свідками приходу Месії. 
 
Це легке і приємне чтиво, що розбавить похмурі дні очікування перемоги.
 
 
Олена Лисенко