13-06-2022

Безсмертний Брехт та три п'єси з екзилю

Окрім сучасних українських та іноземних авторів, “Видавництво – 21” друкує світову класику. Одним з канонічних драматургів минулого століття є Бертольд Брехт. Думаю, кожен читав у школі або університеті його “Галілео Галілея” та “Матінку Кураж”. Сьогодні поговоримо про книгу Брехта “Три п’єси з екзилю”, у якій ідеться буквально про три п’єси, написані німецьким драматургом у час переслідування нацистами та вимушеної втечі з Батьківщини.
 
Читати класику приємно, адже завжди знаєш, що буде хороший текст (за визначенням більшості), бо інакше до канону він би не увійшов. Три п’єси, про які ми поговоримо входять до “золотого фонду” німецькомовної літератури, тому вони апріорі хороші. Суб’єктивна складова: подобається чи ні – зовсім інша історія, але про це теж.
 
 
Отже, до справи. Перша драма називається “Страх і злидні у Третій імперії” і демонструє вона суспільний лад та сприйняття його народом у час панування нацистів у Німеччині. Перед нами постають яскраві образи: чоловіки і жінки, які бояться, буквально задихаються від страху бути покараними за невірне слово чи навіть думку, діти, що не усвідомлюють трагедії своєї держави та бульбашки, у які вони існують, стражі порядку – осатанілі і кровожерливі фанатики, які окрім ім’я фюрера не визнають нічого. 
 
У цьому балагані люди намагаються виживати, вони кілька разів думають, перш ніж сказати, підозрюють у зраді найближчих та втрачають власну людськість у спробах вижити.
 
“Страх і злидні у Третій імперії” – це другий бік наполірованої до блиску Німеччини. Митець послуговується ібсенівським прийомом “витягання трупу з трюму”, бо “корабель сучасності” став посеред моря-життя. Він наче оголює нерви усіх, хто постраждав під час панування Третього Райху і демонструє закулісся німецької педантичності. Цей твір – драма-мозаїка, розбита і зібрана з дрібних історій дрібних людей. Кухарки, служниці, конюхи, робітники висловлюють свої думки з приводу влади, яку встановили в державі та побутових незручностей, внутрішніх трагедій, які переживають ці люди. 
 
Найбільше мене зачарувала і водночас розбила сцена, де жінка і чоловік з недовірою питають маленького сина, куди він ходив. Дитина відповідає: по шоколад. А батьки продовжують трястися і питають “Думаєш, він сказав правду?” Як на мене, це найвища точка національної чуми – батьки бояться власної дитини, настільки режим їх загнав у прірву.
 
Ще один цікавий момент цієї п’єси розгортається у розмові зарученої пари: молодої служниці та штурмовика, який поставив мітку на одязі свого співрозмовника, щоб повихвалятися власною спритністю та кмітливістю. За цим крейдяним хрестиком молодого робітника швидко доправлять у відповідні органи і розберуться з ним власними методами. Після скандалу дівчина констатує:
 
“Я тепер й не знаю, що думати. Він так змінився. Вони його геть знищили. Чотири роки ми були разом, тепер у мене таке відчуття, ніби… Подивіться у мене, будь ласка, на плечі, чи не стоїть там крейдяний хрест?”
 
“Добра людина із Сичуані” – друга п’єса, що увійшла до цієї книги. Вона для мене виявилась досить складною, бо я геть не сприймаю східні оніми. Але з часом звикаєш, адже історія, насправді, дуже цікава. Тут і трагедія людини у соціумі, і нещасливе кохання, і проблема самоідентифікації та буквального роздвоєння (зрозуміти це можна лише прочитавши п’єсу), і конфлікту / взаємодії з богами. Мені здається, що все в найкращих рисах східної культури. 
 
Особливо гостро, як на мене, тут лунає проблема кохання (так, саме проблема), автор вкладає в уста одному поліцейському слова: 
 
“Кохання не продається, інакше – це продажне кохання. Солідність здобуваєш не з тим, хто за тебе платить, а  тим, кого кохаєш.” 
 
Ці філософські роздуми автор віддає не головній героїні, а побічному персонажу. І в цьому теж є сенс, якась своя філософія. 
 
Цікавий та непересічний образ Ванґа – медіатора, провідника між богами та людьми. Його спілкування з богами відбувається уві сні, він наче ангел-охоронець приставлений до головної героїні Шен Те. 
 
Ця історія довга і послідовна, вона має неочікувану розв’язку і занурює читачів в атмосферу Далекого Сходу з його традиціями та звичаями. 
 
Остання п’єса, про яку згадаємо у контексті нашої розмови “Пан Пунтіла і його слуга Матті”. 
 
Історія про чоловіка (Пунтілу), який напившись стає дуже добрим і щедрим, а коли тверезіє – повертається до образу тирана. Він збирається видати свою дочку заміж, але його геть не хвилює, що Єва (дочка) не любить свого обранця. Після великої п’янки Пунтіла повертається в маєток, добре потоваришувавши зі своїм шофером Матті. Але останній, здається, так не думає. І от перед нами розгортаються трагі-комічні сцени побуту в маєтку Пунтіли. Приходять 4 жінки – наречені господаря будинку, яких він прогняє, бо вже протверезів. Брехт підкреслює наївність та примітивність цих панянок, протиставляє їм Єву (ім’я, гадаю, не випадково підібрано). З'являється відчуття драми абсурду в деякі моменти, але загалом історія затягує. Неодмінно бажаєш дізнатися, що ж станеться у стосунках Матті та Єви і Пунтіли з ними.
 
Ця книга актуальна, особливо перша п’єса. Реальність сусідніх держав нагадує правила Третього райху і це лякає. 
 
Олена Лисенко