16-06-2022

Подорож країнами Третього Світу

Що ви знаєте про країни, так званого, Третього Світу? Що це забуті Богом і цивілізацією, кинуті напризволяще поселення десь в країнах Африки, Азії та акваторії Тихого океану? Ми, українці, зазвичай відмахуємось рукою від таких питань, мовляв, у нас і своїх бід вистачає, а часу думати про інших немає. Те, що нам вистачає власних бід – незаперечний факт, але інколи, аби забути власне горе і відкрити очі на ситуацію у світі загалом необхідно читати книги (хоча б художні) про життя і культуру Інших.

Сьогодні хочу розповісти про роман «Імперіум» Крістіана Крахта та серію репортажів Ришарда Капусцінського в перекладі Олеся Герасима. За ці книги ми дякуємо «Видавництву-21» та Василю Дронякові особисто.

Розпочнемо з «Імперіума». По-перше, оформлення книги заслуговує особливої похвали, адже воно дуже стильне і незвичне. Яскрава бірюзова палітурка кидається в очі і захоплений красою читач не може пройти повз це видання. Кажу це з власного досвіду, бо свого часу «клюнула» саме на зовнішнє оформлення.

Для того, щоб зрозуміти цей нелегкий твір, потрібно познайомитись детальніше з його автором. Крістіан Крахт – німецько-швейцарський письменник, інтелектуал, мандрівник. Він має дуже нетипову зовнішність і такий же тип письма. В Німеччині Крахта відзначили як одного з найкращих прозаїків сучасности, а його стиль – як відображення епохи постмодернізму.

Що особливого у романі «Імперіум»? Автор увесь час знаходить поруч з героями і читачами, не дозволяє забути про його присутність і весь час наче тримає тебе за руку, поки ти бродиш звивистими сторінками видання. Головний герой – Август Енгельгардт (ага, це майже алюзія на Шевченка) із Нюрнберга, бородань, вегетаріанець, нудист. Таким зустрічають героя читачі, але автор продовжує:

«Це було заледве двадцятип'ятирічне створіння із самих нервів, із меланхолійним поглядом саламандри – тонке, миршаве, з довгим волоссям, у мішкуватому одязі кольору яєчної шкарлупи, та ще й з довгою бородою, що погойдуючись, терлася об поділ його піджака без коміра».

Так ми знайомимося з молодим письменником, який вирішив стати кокосовим плантатором і почав жити на острові, що був колонією Німеччини. Ми знайомимося з його життям до цього рішення і власне «новим життям» поміж Іншими.

Зізнаюсь чесно, повірити чи емпатіювати герою важко, адже всі ситуації гіпертрофовані і перебільшені – автор не дозволяє нам йти у вільне плавання, він демонструє цю вигадку як таку, що має право на існування, але не може існувати без його всевидющого ока.

Це книга суто філософська. На острові божевільний хлопчисько намагається утворити якусь примітивну секту, яка поклонятиметься кокосам, але поміж його думками проскакують індивідуальні та вселюдські істини:

«Час – це потік, який не можна зупинити, в якому все має свій початок і наперед визначений перебіг».

Так розмислює герой роман поміж тим, як до нього забрідають допитливі мандрівники. До речі, під час своїх поїздок і подорожей Енгельгардт зіштовхується з чоловіками, жінок в романі майже немає, а якщо і є – їхня роль посутня. Так розділ «Кохання» має насторожити деяких читачів, але можу вас запевнити, що нічого забороненого у нього немає. Хоча один з героїв висловлює думку, яка, я впевнена, розпалила б війну:

«Гомосексуальність – це істинний властиво чоловічий стан, а любов до жінки є абсурдною помилкою природи».

Так, це вам не «класична класика», де лицар закохується у прекрасну даму… Ці думки мають право на існування як і будь-які інші, адже ХХІ століття – час свободи особистості.

Окрім таких філософсько-фізіологічних питань, автор словами героїв замислюється над питаннями мистецтва. Наприклад, чи можна вважати мистецтвом перебування Енгельгардта на острові? Хоча він пише про свого героя:

«Він відчував глибоку повагу до митців та їхніх здібностей, це межувало майже із заздрістю, бо в нього самого не було ані таланту, ані самодисципліни створити щось подібне на справжнє мистецтво».

Крахт не висловлюється прямо, але наштовхує читачів сторінка за сторінкою до гіркого висновку щодо молодого колонізатора.

Раптово починається Перша світова війна і навіть на дикому острові Енгельгардта знаходить чи то правосуддя, чи підла спроба розправи. Ми добре знаємо, що принесе за собою Перша, а згодом і Друга світова війна. На превеликий подив автор розкриває в романі і проблему антисемітизму, який активно поширювався серед німців у ХХ столітті. Один з епізодів демонструє прихильність Крахта до євреїв, але згодом його герой сам стає антисемітом і виправити це автор не може (за своїм бажанням):

«Так Енгельгардт раптом став антисемітом, як і більшість його сучасників, як усі представники цієї раси, він би рано чи пізно прийшов до того, щоб убачати в існуванні євреїв істинну причину всіх лих».

Отака гірка констатація факту наче намагається пояснити звірства, вчиненні німцями проти євреїв. Але це невелика частинка того, про що розмислює автор, загалом – це філософський роман, події якого розгортаються у світі дикої недоторканної природи.

Наступні книги, про які хочу згадати – репортажі Ришарда Капусцінського «Імператор / Шахіншах», «Ще день життя» та «Гебан» в перекладі Олеся Герасима.

Це нотатки подорожнього про те, що відбувається у політиці, культурі та побуті народів Африки та Південної Америки. Польський журналіст присвятив усе життя подорожам цими країнами, він намагався продемонструвати не лише своїй Батьківщині, а усьому цивілізованому світу, що в державах Третього світу відбувають ся жахливі негативні зміни, що тягнуть на дно людську цивілізацію. Про Африку автор каже: це земля, якої не існує. Він відправляється «подорожувати» найбільш відсталими та спотвореними частинами цього континенту, щоб розповісти Своїм як виживають Інші. А стіна між Своїми та Іншими невпинно росте, передові країни вириваються вперед, залишивши у куряві тих, кому пощастило менше.

Сам Ришард Капусцінський вважав, що репортер – «це той хто тлумачить і пояснює», тому в своїх книгах він оповідав історію цих народів, їхній побут, політичні та суспільні проблеми, що часто переростають у сутички та поразки…

Ці книги нелегкі і їх точно не почитаєш, щоб відпочити, але вони розширюють кругозір, демонструють Інших, які насправді майже-майже Свої, їм просто потрібно допомогти.

Як світ подав руку допомоги Україні у скрутний час війни, так відбудована сильна Україна зможе подати руку допомоги всім нужденним. Це станеться дуже скоро.

Олена Лисенко