17-06-2022

«Я вписувала все те, що займало мій ум і душу»

Навіть в ці аж надто тривожні воєнні місяці виходять нові книги. І то не просто книги, а дуже вартісні видання, над якими автори чи то колектив видавців працював місяцями, а інколи й роками. Мабуть то так має бути, аби зберегти найцінніше, що захищають наші воїни, за що помирають – то ота сама глибинна українська духовність, яка є кодом нашої ментальності.
 
Саме таким є 9 том Ольги Кобилянської, який нещодавно подарував книгозбірні професор Володимир Антофійчук.
 
Кобилянська О.Ю. Зібрання творів : у 10 т. ; редкол. : В.І.Антофійчук (голова) та ін. Чернівці : Букрек, 2022.
 
Т. 9 : Щоденники. Публіцистика. Критика. Спогади. Автобіографії / упоряд. В.І.Антофійчук; прим. В.А.Вознюка, Я.Б.Мельничук, Ю.М. Микосянчик, 2022. – 392 с. : іл.
 
Володимир Іванович презентував не тільки тому, що власне він є головою численної редакційної колегії впродовж видання всього академічного Зібрання творів у 10-томах. І кожен наступний том з цього багатотомника ми завжди чекаємо з хвилюванням. А мабуть насамперед таки тому, що він був і залишається назавжди вдячним студентом Анатолія Миколайовича Добрянського, який прищепив своєму талановитому студентові любов до книги. Тому Володимир Іванович раніше тішив добрими книжками Добрянського, а тепер бібліотеку його імені.
 
Відкривають Дев’ятий том щоденники Ольги Кобилянської, які вона писала з 1 листопада 1883 року по 19 листопада 1891 рік, перебуваючи в Кимполунзі. В «Примітках» директор літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської Володимир Вознюк детально описує всі «пригоди», які прийшлось подолати цим «Щоденникам», поки вони через океан повернулися в Чернівці. А ще ж їх потрібно було прочитати, що також не так то просто, адже юна Ольга вела їх писаною ґотикою. Вперше представлено повний переклад цих щоденників, які здійснив Ельпідефор Матвійович Панчук, зять Ольги Кобилянської і чоловік її прийомної дочки Олени.
 
В цих щоденниках вже одразу, з перших сторінок перед нами ще зовсім юна письменниця, але вже з дуже серйозними, далеко не дівочими філософськими роздумами. В них все, що хвилювало її аж надто чутливу душу в цьому житті, або як вона сама писала в «Автобіографії»: «Я вписувала… все те, що займало мій ум і душу». А насамперед Ольгу хвилювала доля рідних, бо то був цілий її Всесвіт. Власне іншого вона і не знала. «Я не можу без Макса видержати, він настільки дорогий моїй душі, що я без нього наче божевільна. … я Макса страшно люблю, рідко коли буває, щоб брат і сестра так дружньо жили між собою, як ми».
 
Макс також казав, що я повинна багато читати – скільки можливо». І вже дещо пізніше: «… одержала дуже гарного листа від Макса, в якому він мені також пише, що прочитав усі мої новели. Загалом дав дуже гарну оцінку, й заохочує мене до писання. Боже, так гарно ще ніколи ніхто не писав до мене як він».
 
Вона цінувала те порівняно невелике коло літературного товариства, яке її дуже підтримувало, вона любила ті хвилини, коли могла читати своїх улюблених письменників. Проте єдиною справжньою відрадою і помічним лікарством все життя для неї залишалась її улюблена літературна праця «Найкраще почувала себе, коли писала…Тепер тут так шумно, що я не можу спокійно, як раніше, читати. Не маю жодного куточка, де могла б я сховатися, щоб бути на самоті».
 
Вона формувала себе сама, читаючи книги, але тільки ті, які відповідали її смакам, які знаходили відгук в її душі і давали відповідь на її душевні пошуки: «Я живу тільки книжками, і коли промінь сонця впадає в моє темне серце, то це тоді, коли читаю Марліт, тоді я віддаляюсь від дійсності». І далі:«Я збираю гроші,  щоб купити твори Марліт, шию також покривало з матерії, яке хочу для цього продати». Вона всюди і в усьому шукала елегантність і вишуканість… «Почуваю себе знову молодою. Цим завдячую щиро улюбленій, поклону гідній Марліт. Вже шостий раз прочитала я її «Таємниці старої мамзель» і зітхнула з полегшенням». Вона була в пошуку себе, свого внутрішнього «Я», свого місця в цьому світі. А книги давали відповідь на ці запитання…
 
А для цього вона не втомлювалася читати все, що могла на той момент дістати чи що їй надсилали приятелі: «Читаю много, майже кожда вільна хвилька на то є одолжена». В 21 рік вона вільно вела бесіди про «державну економіку, про Спенсера, Діккенса, Шевченка, Франка, Терлецького… Цитувала і захоплювалася німецьким письменником-реалістом Фрідріхом Шпільгагеном. Адже, як писала сама Ольга «…я мушу мати поживу для душі й серця».
 
Якраз на той час її спіткало ще одне горе – почала тяжко хворіти мати і як потім виявилось, догляд за здоров’ям матері цілковито ліг на її руки. «Відколи мати хвора, я стала сухою, мій світ - це мій столичок з книжками, більше нічого». Це записано 7 лютого 1884 року, їй на той момент виповнився 21 рік. І тут же дальше через тиждень «Боже мій, Боже мій, мати лежить все ще хвора… Боже, все забери тільки залиши нам матір, дай їй знову здоров'я, вона виглядає як тінь, тільки очі світяться». Це і є відповідь на більшість запитань про її стосунки зі світом, і з чоловіками зокрема. І так вона присвятила родині і догляду за мамою наступні 22 роки свого життя.
 
Її юнацькі роки проходили в такій милій дівчачій компанії : «Ми, тобто я, Ґуста, Ядвіся…». Ядвіся та Ґустя – то дочки Йосипа Кохановського, який на той час був високопоставленим чиновником в Кимполунзі, як і батько Ольги Кобилянської. Вона потребувала компанії і сама ж відповідала «Пожвавлене, духовне життя може мене вилікувати, але хіба я знайду це тут?»
 
Проте цілком логічно, що юну Ольгу в її 20 років хвилювало таке світле і високе почуття, як кохання. Її чутлива душа потребувала любові і тому основною провідною думкою впродовж всього щоденника були душевні муки і переживання, які вирували в її неспокійній натурі. В поле її роздумів потрапляли всі чоловіки, які так чи інакше появлялися на той час в її житті, а вже її бурхлива творча багата фантазія домислювала стосунки, які могли би бути: «Дитячість це все було, може, тільки гра фантазії, а я роблю з цього довгу історію». Як для зовсім юної панянки, Ользі було 20-22 роки, стільки емоцій в її душі і там киплять такі пристрасті…«Я вже не дитина, я хотіла б любити і бути любимою…».
 
На основі її щоденникових записів науковці зможуть дати відповіді на багато запитань як до особистого життя Ольги Кобилянської, так і до її творів та їхніх головних героїв, вірніше – героїнь. І звісно, вона детально звіряється в своїх щоденникових записах про свої дівчачі мрії, закоханості… а кому ще довірити такі юні та сердечні почуття. Як пише сама Ольга: «Лиш то моє нещастя, що я жодну душу на світі не маю, котра б мене розуміла…». Для цього на той час і заводили дівчата свої щоденники: «Така моя душа на все вразлива, чутлива, я маю фантазію – і любов готова». І тут же продовжує: «Мій щоденник порожній, дарма будете ви шукати тут, можливо, «порядних» думок або ж вищих ідей. Ні, про це не буду тут писати, хочу викласти тільки мої почуття і життя серця, для духовного життя відведено інші аркуші».
 
А для цього почуття потрібен конкретний молодий чоловік, який би відповідав її вимогам. От таким чоловіком на той час для Ольги став Євген (Ґєня) Озаркевич. Він був рідним братом Наталі Кобринської і часто приїжджав в Кимполунг. Сильне і велике кохання до нього і займало весь її багатий внутрішній світ. «Ніхто так не освічений, як він, а коли чоловік не має жодної освіти, тоді будь здоров! Світ для мене – вогонь і полум’я для письменства…». І дальше «Одне правда – з нас була би чудова пара, він негарний, але по-чортівськи розумний. Я дуже хотіла б знати, яке враження зробила я на нього. Ми розмовляли між собою цілком невимушено, просто.
 
Його ідеї про одруження ліберальні. Його правда, я погоджуюсь з ним. Про мої писання не можу з ним говорити – не складається, мені встидно, хоч коли б трапилася нагода, я б з ним говорила… Писанням я надзвичайно захоплююся. Це ідея, для якої я живу, крім цього, я нічого більше не маю. До одруження з іншою особою, як не з освіченим русином, я відчуваю огиду».
 
«Ґеньо сказав, що його дружина мусить бути ліберальна, не сміє його мучити господарськими справами, не потребує бути гарна, повинна його розуміти…» тобто він говорив те, що відповідало її характеру, її душі, а може знаючи та відчуваючи юну Ольгу, він спеціально говорив їй саме такі слова, які вона потребувала почути, адже на той момент він був студентом медицини і добре відчував психологію юної панянки. Як би то не було, але «Він глибоко запалив у мені охоту до писання, я багато навчилася від нього, дуже багато…»
 
Саме він в дівчачому альбомі, на той час юні панянки вели такі альбоми, в Кимполунзі 23 вересня 1884 року написав їй цитату з Шпільгагена: «У моєму житті знаходив я мало, дуже мало людей, які би прагнули цілком рішуче піднестись понад звичайний рівень тих, що тиняються по широкій військовій дорозі. Ці люди, їх небагато, були для мене завжди відрадою і стимулом, коли ледарство і безглуздя приводили мене до відчаю. Ти належиш до тих небагатьох людей». Цими словами він таки підніс її на п’єдестал в її душевних пошуках «…отже, це написав він мені».
А вже через два роки вона написала свою першу повість «Людина», до якої епіграфом взяла слова із твору «Завжди вперед» вже з знайомого і близького їй німецького письменника-реаліста Фрідріха Шпільгагена: «У мені живе любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити, ніколи не схиляти своєї голови, коли проти цього протестує моя совість; жити так, як сам життя я розумію, і йти лише тим шляхом, що його собі обрав, яким би він важким не був, не даючи нікому ніяким підлещуванням, ніякими погрозами звести себе із цього шляху». На той момент Ользі Кобилянській було 23 роки.
 
Чи то Євген Озаркевич надихнув її на цей стан, чи то слова Шпільгагена на той момент відповідали її пошукам місця в цьому світі, чи то вони обидва. Але ці слова виявилися програмовими на все її подальше життя. І попри всі випробування долі, не нарікаючи ні на що і ні на кого, вона жодного разу не відступила від цих постулатів.
 
Ольгу Кобилянську й до сьогодні як науковці, так і провідні журналісти пробують приписати до жіночого руху. І хоч знаючи її зайнятість, побутом насамперед, важко було уявити дуже активною громадською діячкою. Проте вона роздумувала на таке дуже актуальне питання на той час і сама дала на нього відповідь: «Про жіноче питання висловився він так: «Коли жінки з найвищої аристократії і з буржуазії самостійно діють і можуть після смерті своїх чоловіків утримувати себе, то жінки з середнього стану мусять бути такі освічені, щоб вони теж могли самі себе утримувати».
 
Сама Ольга Кобилянська дає відповідь на проблему жіночого питання: «Я не проти жіночого питання, яке дасть багатьом незабезпеченим жінкам працю-заробіток і більш нічого». І в наступному записі: «Я прочитала статути товариства, вони досить порожні. Спочатку була дуже захоплена написала до Ольги (Рошкевич) листа і хотіла разом з нею післати 8-го на адресу товариства поздоровлення. Сьогодні я охолола і відкликала це. Хочу написати новелу, яку, можливо, поміщу в газеті що мали б видавати жінки цього товариства. Я не можу записатися членом цього товариства, я далеко і не могла б там працювати, бо я пишу для інших. Те, що я пишу, належить тільки русинським жінкам. Грошима не можу допомогти, бо не маю навіть 5 крейцарів на лист» і дальше «Я була цим дуже захоплена і тепер ще також, але «приліпитися» до цього товариства я не можу, бо я далеко живу й по-руськи не знаю. Я почала задуману новелу писати…».
 
А вона собі шукала світлі моменти в навколишньому не дуже благополучному та забезпеченому житті: «Сиджу сама в садибі, усвідомлюю задоволення дійсністю, все-таки світ гарний, а життя дороге».
 
Під впливом своїх авторитетних приятельок як от Наталі Кобринської та Софії Окуневської вона починає писати свої твори українською мовою. «Я була спокійна, ідея, для якої я тепере хотіла жити, – це писати по-руськи». І тут же «Гадка одна, яка тепер душу мою пригріває, – єсть: бути русинков цілов душов. Хоча й мушу ся по-руськи порядно научити, від тепер лиш по-руськи хочу писати, аби-м раз могла в своїм язиці ділати. Мені так трудно висловитися по-руськи, здається мені, що ніколи не буду уміти». Правда, пізніше в цьому їй посутньо допомагав пан Маковей, редагучи всі її твори.
 
Літературознавці, які досліджують і будуть досліджувати її творчість, аби глибше зрозуміти її героїнь, то конче, просто необхідно перечитати її щоденники, які дадуть відповіді на багато запитань…
 
Для молодих дослідників це ціле відкриття, цілий Всесвіт Ольги Кобилянської. За її вдаваним спокоєм, навіть якоюсь відстороненістю, крився неймовірний вулкан думок та емоцій.
 
В цьому томі також представлено публіцистику, критику, спогади і всі три автобіографії, написані Ольгою Кобилянською. І все це з ґрунтовними і фаховими коментарями. Це видання унікальне й тому, що текст у ньому подається винятково за першодруками та прижиттєвими публікаціями, авторитетність яких не викликає сумніву. Вони створювалися або самою письменницею, або ж за її безпосередньої участі.
 

Як і попередні томи цього академічного видання творів Ольги Кобилянської, 9 том вийшов у видавництві «Букрек». Це шляхетне видання вийшло на доброму папері, зручний шрифт та естетичне оформлення подарують всім шанувальникам творчості Ольги Кобилянської не одну годину для розкішного спілкування з доброю класичною книжкою. 

Леся Щербанюк

Фото з відкритих джерел