І я майже не помилилась, бо коли переді мною вибудувалась квінтесенція роману Уляни Глібчук, я провела сотні паралелей з письменниками так званої галицько-буковинської традиції. Отож, перед читачами зображені жінки Анна – Стефа – Анна (такі галицькі імена!), які в ході роману згадують і перепроживають досвіди своїх предків-жінок.
Кожен розділ носить ім’я однієї з дівчаток цього роду. Цей прийом був у Дупешка та Ксенії Фукс, а ще – Сергія Жадана, пам’ятаєте?
Максима Дупешка побачили, тепер покажу вам Христю Венгринюк. Світи навколо дівчаток істинно чарівні, але часто вони стають хижими. З пам’яті не йде образ однієї з сестер Стефи Олени, яка носила змію на вустах, а потім та перебралась в живіт наймолодшої Анни. Образ лона наповненого чимось: чи камінням (“Хутір Америка” Х. Венгринюк), чи змією (“Дівчатка” У. Глібчук) додають магічності та язичницькості. Ці романи мають собі щось гуцульсько-карпатське, складне і незвідане.
Загалом це розповідь про одну родину, точніше про жіночу лінію родини. Про закоханості і кохання, дітонародження і аборти, які кожна переживала індивідуально і від цього особливо. Про роль чоловіків у жіночому царстві, зради і нелюбов, яка крокує вздовж сімейного життя.
Знаєте, це роман про матріархат – справжній, колоритний, український і від того такий незвичний на перший погляд.
Фатум або ігри долі: я кілька днів вже стикаюся з проявами матріархату у нашій культурі та побуті, роман “Дівчатка” вкотре підтверджує панівну позицію жінки в українській сім’ї, принаймні гуцульській, принаймні цій.
“В обійсті на Бельведері панувала свобода на межі з хаосом, а уклад родинного дому був вимушено матріархальним”.
Чому вимушено? Бо роль чоловіків у цій родині, до якої вони самі себе підштовхнули, закінчувалась там, де починалась відповідальність. Отакі інфантильні чоловіки і їхні матусі-жінки, які мусили не тільки глядіти дітей, а й чоловіків – складна доля, погодьтеся.
Історія кожної з цього роду відрізняється від інших: одна вийшла заміж за коханого і все життя мучилась, інша втекла до Канади з усіма грошима сім’ї, ще одна спилася, а остання замкнулася в собі остаточно, попри те, що виховувала дівчинку. Сімейні травми та недоговореність після смерти однієї з них неодмінно перекидалася на інших, інфікуючи їх, тавруючи їх….
Але попри те, що кожна дівчинка роману жила у власному всесвіті, його рано чи пізно хтось руйнував. Зазвичай це кохання. Авторка не надає значення закоханостям героїнь у майбутніх чоловіків та батьків їхніх дітей, але одну історію вон все ж не пропускає.
Це історія Анни і Петра. Така смутна і до болю щира, гірка, бо відкриває необговорений досі бік їхнього життя – КДБ і УПА. Петро – звичайний хлопець з Кутів, жив і працював у карпатських лісах, поки бійці УПА не почали кликати його з собою. Він відмовився і втік у місто – рідкісний індивідум як на карпатського опришка. Радянська влада у цей час вбиває його матір і відсилає батька в Сибір – класична ситуація. А Петро весь час картає себе у смерті батьків, ненавидить і бродить світом, наче тінь, поки його не змушують працювати на КДБ і в нього не закохується Анна – гарна, ніжна і чиста.
У спробах втечі від органів радянської репресивної машини і відповідальності, яка з'являється після одруження та появи на світ дитини, він ховається у в’язниці, щоб там його не змогли дістати щупальця кдбістів.
Здавалася б, Уляна Глібчук зовсім не хоче торкатися суворого буття в радянський час, не чіпає політику і акцентує увагу на гуцульській душі, з її особливостями та дивовижами. Але оминути прихід совєтів і дикунські закони, які починають панувати у поставстрійській реальності та наслідки цього хоч не довгого, але болючого панування неможливо.
На долі, обличчі, у серці кожної з них відкладається частинка того важкого часу, коли їм доводилось тримати на своїх плечах дім, чоловіка і дітей.
Про дітей у школі теж був цікавий епізод. Коли мала Анна пішла до коли, то її почав переслідувати Ромко, зі своїми поплічниками підстерігати її біля виходу і проявляти стусанами свою любов… Отака любов у третьому класі, коли мама, бабуся і вчителька не допоможуть, бо навіть не здогадуються про “любов” однієї дитини до іншої.
Діти, взагалі, дуже жорстокі, попри те, що люди часто це заперечують і наводять якісь дивні аргументи для виправдання. Насправді у цьому немає нічого поганого, діти не вміють приховувати свої справжні емоції та бажання, тому часто їх порівнюють з тваринами або поведінкою перших людей, яким не потрібно було ховати обличчя на маскою чесності, дружелюбності і тд.
Дорослим же часто доводиться і вмирати у цій масці, так ніколи не повернувшись до первісного стану дитини – дівчинки…
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
