27-06-2022

Шукають, щоб знайти

Європа не є ні географічним простором, ні історичною субстанцією. Вона, передусім, простір духовний.
 
Марі Доменак
 
Фонди Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського поповнилися новим вартісним видання – книгою Ярослава Поліщука «Пошуки Східної Європи: тіні минулого, міражі майбутнього». Вона вийшла друком у чернівецькому «Видавництві - 21» у 2020 році і зараз, у час розпалу повномасштабної війни, звучить особливо гостро і актуально.
 
Видання складається з трьох великих розділів: «Європа: розширення на Схід», «Постколоніальна ностальгія», «Від постмодернізму до постправди».
 
Книга чітко структурована, її можна вважати науковим дослідженням з історії та політології, а ще трохи з літератури. Це науково-популярне видання, яке дозволить читачеві розширити свої знання про минуле і осягнути теперішнє – історію, яка твориться у нас на очах.
 
 Перший розділ я б назвала розділом Мілана Кундери. Пам’ятаєте його есей «Трагедія Центральної Європи»? Що якщо я Вам скажу, що перший розділ цього видання відображає «трагедію Східної Європи» і розмежовує  схід Європи і захід Азії (так, я про наших сусідів-орків). Залишаю покликання на статтю, присвячену Мілану Кундері та дослідженню України крізь призму кундерівського мислення:
 
 
Ярослав Поліщук спирається на роздуми М. Кундери, на основі них досліджує  Україну та її місце на карті Європи. Звідси дедуктивний висновок: чим далі на Схід, тим менше там справжньої Європи. Ця теза є частково правдивою, адже поняття варварства на Сході дуже глибоко укорінилося в свідомості людей. Та чи правдивим це буде щодо росії і Китаю, наприклад? Гадаю, ні.
 
Ярослав Поліщук визнає рабське заціпеніння східняків перед Заходом і відчуття власної другосортності. Звичка жити в очікуванні трагедії, ярмо, яке вросло у тіло східняка, не дозволяють цим людям доводити сусідам, що вони мають такі ж права і якості, як і ті, інші. Цьому явищу найбільше посприяло ХХ століття – нищівне і величне водночас. Два антилюдські режими, в яких існували українці впродовж майже 70 років добре постаралися і зараз ми збираємо гіркі плоди.

«Двадцяте ж століття можна характеризувати по-різному: воно абсорбувало в себе все найгірше, що могла явити людська природа, проте й усе найкраще, на що ми були здатними. Це був час воєн і революцій, тоталітаризмів і демократій, масових репресій та еміграції, економічних криз і підйомів, геноцидів і стабільності, першої атомної бомби та ядерної катастрофи у Чорнобилі, що наблизила крах срср. Це був період спогадів про жахливе минуле та мрій про світле майбутнє».
 
Ярослав Поліщук мислить про перманентне бажання Центрально і Східноєвропейського регіонів стати частиною старої-доброї Європи, від якої, чесно кажучи, не залишилося нічого, крім гучного слова. Марі Доменак стверджує, що Європу об’єднує не географічна близькість, а дух і цінності, що їх сповідують європейці і проголошує з трибун ЄС. У 2022 році ми бачимо, що за гучними словами криється слабке і мляве тіло, яке може розпастись у будь-яку мить.
 
Наступні два розділи Ярослав Поліщук присвячує не політиці, а психології. Спочатку мова йде про постколоніальну ностальгію, яка найяскравіше виражена у росії, потім білорусі, Україні і так далі. Країни, яким вдалося бути під окупацією срср менше часу, зараз активно інтегруються в ЄС, а такі найсхідніші території як Україна чи Грузія досі залишаються під негативним впливом росії – спадкоємиці срср.
 
Про цей вид психозу (я називаю його так, бо мені пощастило не бути таврованою радянським союзом) говорить автор. Він каже, що постколоніальна ностальгія – явище, яке може існувати лише завдяки окремим носіям. Тобто, лише за умови, що людина виношуватиме в голові думку про щасливе минуле, постколоніальна ностальгія житиме у суспільстві. Цікавість до часу радянської окупації в Україні та періоду «лихих 90-тих» насправді є тривожним дзвіночком і попереджає про небезпеку рабської свідомості.
 
Щодо рабської свідомості. Варто згадати в цьому контексті і росію як джерело проблем України  і світу загалом. Це дивна субстанція, мішанка з народів, культур і злочинів, приправлених «рускім духом». Під «духом» можна розуміти що завгодно: від літератури толстих і пушкіних до вересків соловйових і скабєєвих. Результат, на жаль, болючий для України. Туга за радянським виродилася саме з росії і затягує у себе дедалі більшу кількість людей і навіть країн.
 
Останній розділ про постправду. Це не про брехню, а про те, що прийшло після постмодернізму і людство залишилося розбитим і самотнім. Кінець минулого століття називають часом комп’ютерної гри, бо віртуальна реальність вдерлася у життя людини і багато благих цілей перетворилися на проблеми.
 
Не подумайте, що автор чи я виступаємо проти технічного процесу – якраз навпаки. Але у світі технологій, неперевіреної інформації та постійного руху семимильними кроками вперед, дуже легко заблукати і втратити власну ідентичність. Множинність як явище не є поганим до того часу, поки не починає діяти проти самої ж людини. Це принцип ядерної зброї, з якою  людство вже достатньо «познайомилось».
 
Підбиваючи підсумки треба визнати, що події 2022 року змінили обстановку не тільки на сході Європи, а й на заході теж. Кожен обирає свій шлях: до свободи у вільній демократичній державі, чи «вперед у минуле», до трупа леніна в мавзолеї і стін, які мають вуха.
 
Олена Лисенко