«Ось вона я: обличчя кругле, карі виразні очі, досить коротко підстрижені кучері шоколадного кольору. Риси правильні, а коли усміхнутися, наприклад, ось так, то обличчя чарівне, без перебільшення».
Головній героїні знайома пропонує роботу у дивному закладі для важкохворих і стареньких людей. На Рут лягають клопоти, типу прибирання і приготування їжі, а зарплатня настільки приваблива, що жінка не роздумуючи погоджується. Але, як виявилося, у цьому закладі – віллі Анемоні – за клієнтами не просто доглядають, а й допомагають їм померти.
Евтаназія або асистоване самогубство дозволене у деяких країнах світу, серед яких і Швейцарія, куди потрапляє на роботу українка. За збігом обставин вона закохується в одного з клієнтів, у якого одна з останніх стадій раку. Про те, як закохані борються з хворобою і зажерливими власниками вілли можете прочитати у романі.
А я хотіла б сказати кілька слів про символічність назв і образів. Назва вілли – Анемона. Це іншомовний відповідник рослині, що має назву «сон-трава». Чи не символічно, що обряд обережного вбивства відбувається у віллі з назвою «сон-трава»? А ті клієнти, яких бачила і не бачила Рут, з якими говорила і яких уникала, поринали у вічний сон завдяки чудо-лікам. Ці препарати заколисували смертників і відправляли їх у вічний сон.
Про те, чи евтаназія – це добре чи погано ми сперечатися не будемо. Кожен має свою думку з цього приводу і може навести багато аргументів на її підтвердження. Щодо себе скажу: так, це виглядає досить страшно і навіть безсердечно, але, насправді, ця практика необхідна у кожній країні. Людина має право на життя і так само – на смерть. Кожен хворий вирішує сам, який кінець він визначає: неочікуваний і болючий чи передбачений і безболісний.
Але роман не тільки про асистоване самогубство. Він про пошуки людьми сенсу життя до того часу, поки він (попри абсурдність формулювання) не втратить для них будь-який сенс! Це і про стосунки між родичами та сім’ями, про любов і кохання, спроби стати щасливими і зловити ефемерні миті щастя.
Герої цього роману дуже багато спілкуються на філософські теми. Я вважаю, що це правильно, адже текст ХХІ століття не може бути лінійним чи банальним, наш час визнає інтертекст як спосіб охопити більше інформації за менший час, змусити свій мозок працювати і отримати інтелектуальну насолоду.
«Кожен носить у собі свої тяжкі таємниці. І вони, ніби напхані камінням торби, тягнуть своїх носіїв до землі, аж поки ті не впадуть, щоб більше не піднятися».
Герої констатують факти, безсмертні істини, декларують підсумки своїх роздумів і пошуків.
«Якщо самотужки не навчишся усім єством бути тут і тепер, готуйся до того, що тобі пошлють учителя. Його звуть біль. Він залюбки поверне тебе у те, чим ти увесь час нехтував…»
Важливим фактором цього роману є топоніми. Звалося б, у центрі подій невелике містечко в Швейцарії, але ні! Мова іде про Станіславів – сучасний Івано-Франківськ, одне з найкращих міст України. Авторка на прикладі Рут відтворює модель життєдіяльності усього західного регіону, розмислює над проблемою заробітчанства та вимушеного зозульства (вчинку зозулі). Галина Петросаняк дуже добре знає свій регіон і пише про нього таке:
«Галичина — вітчизна втікачів, емігрантів, переселенців. Утрачена батьківщина тих, хто на своїй потилиці постійно відчуває подих безнадії: як не нужди, то війни».
У контексті цієї тези розгортається історія мешканця колишнього будинку Рут – професора з Німеччини, якого в радянський час депортували з Галичини. Це ще одна трагедія ХХ століття, яке рясніє особистими і колективними травмами.
Авторка намагається крізь призму взаємин героїв осягнути феномен смерті фізичної і ментальної. Поки один герой вмирає цілком реально, себто фізично, інша героїня помирає ментально. Але Галина Петросаняк не дає оцінку цим явищам, а залишає читачам поле для роздумів.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
