11-07-2022

«Прихисток поета…»

Під такою назвою в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського в рамках програми  «Зустрічі в Муніципальній…» свої поезії читав адвокат  Олександр Ноцький.
 
Хоча заради справедливості треба сказати, що Буковина та Чернівці зокрема унікальний край. У всі часи надихали навіть дуже поважних посадових осіб на захоплення високим мистецтвом – музикою, поезією, театром. Так, ще в першій половині ХІХ століття президент цісарсько-королівського крайового і міського суду Йоганн Карл фон Умлауф першим у нашому місті створив домашній музично-літерурний салон. Він знаходився в приміщенні…де сьогодні Апеляційний суд. Очевидно, місце роботи і місце проживання зберігають свою унікальну енергетику і захоплення мистецтвом зокрема, та мають тенденцію передаватись як спадщина і надихають тих сьогоднішніх юристів, які там працюють, тонко відчувають навколишній світ і звісно мають талант до високого та вічного – поезії та мистецтва.
 
От і Олександр Вікторович, попри важливі чоловічі справи, а вони в адвокатів тільки такі, там розважальних чи легких просто не буває, ще з молодих років відчував схильність до поезії. Але хто ж в юності не пише вірші, маючи хоч трішки талант або коли просто є необхідність передати свої почуття.
 
 
Звісно, що рідні та колеги знають цей талант Олександра Ноцького, а сучасні електронні ресурси дозволяють надіслати друзям щойно написані рядочки, інколи з самого ранку, аби вони потішились і підтримали його творчі пошуки. Проте всюдисущі ґаджети все-таки не можуть передати інтонацію, емоції самого автора, які він вклав у свою поезію. Так і автор не завжди може побачити відгук на обличчі та переживання в очах тих, які слухають його твори.
 
От автор і вирішив своє небайдуже та поважне товариство, тобто людей, які близькі до їхньої родини, запросити на літературну зустріч. А камерна читальна зала в Муніципальній бібліотеці, в якій знаходяться приватні бібліотеки шанованих чернівчан, цілковито сприяє саме такій атмосфері. 
 
Назагал, в Олександра Ноцького вийшло друком 4 збірки поезії. Хоча звісно, гіркі та болючі події війни щонайперше знаходять свій відгук в душі поета, бо поети завжди першими дуже тонко відчувають навколишній світ і події в ньому. Тому зрозуміло, що на зустрічі насамперед звучали поезії, які щойно написалися під враженнями від тих жорстоких подій, які кожного дня відбуваються на українській землі і які ще не потрапили до цих збірочок.
 
І тільки цілковита тиша в залі була відповіддю на болючі і відверті події цієї війни. Це є свідченням, що вони глибоко западали в душу тих, хто їх слухав…
 
Перегорнемо й ми разом з автором сторіночки поетичних збірок.
 
Перші дні війни
 
Без запрошення
Навіть сонце втомилось світити
цій безодні… В долонях пітьми
від прибульців ховаються діти…
у прибульців вдивляємось ми…

Ось так
Ми стоїмо. Задрипанці зі сходу
по власних трупах сунуть, мов каток,
а ми ще тут, і кращого народу
я ніц не бачив! Полум’я ковток

вже став звичайним видом розуміння
того, що українці - не раби
і дістають з сердець своїх каміння
для гнівної, святої боротьби…
 

лист сусiду
…так і перекажіть вашому дурнуватому
фюреру з комуністичною освітою,
що воно може керувати тільки ватою,
яка лен знає, випити оковитої

і гайда шастати по сусідам з рушницею,
шукаючи гудза і хоч щось закусити,
а ми, хоча й мирні, але з такою крицею
в душі, що можемо навіть цілому світу

дати по пиці за вимолену нами волю,
яка віками чекала на Україну,
посеред Карпат, лісів і пшеничного поля
виглядаючи здалеку божого сина

з файним чубом і його безумовне кохання,
що дає нам усім непохитну надію
на те, що ми вже відмучили свої страждання
і тепер втілюємо споконвічні мрії

про вихід із закритого дурощів ґратами
гуртожитку із росією невмитою,
так і перекажіть вашому дурнуватому
фюреру з комуністичною освітою…
 
 
Колишньому родичу
Що, занюханий мінський братино?!.
Ти ж ще вчора нам клявся, що свій!
Що не встрелиш по-підлому в спину…
Що чесніший за руських повій…

Ти ж божився, що щирий зі мною,
і ніколи - ніколи, сцикло! -
не направиш смертельную зброю
на просте українське село…

Напис на повiтрi
…вже кричить черговий командир
на кордоні з власним небуттям,
де змішали з порохом наш мир,
світ перетворивши на сміття…

Що ж… життя - не пекло і не рай,
а лен шлях у вимолену синь,
де в кінці накажуть: 
- Прочитай -
«Мене, мене, текел, упарсин…»
 
Безумовне
Втома… звичайна, як постріл чужої гармати…
Скоро Явдоха кружлятиме снігом між площ…
Вмерло бажання хоч щось на Землі розпочати…
З іншого боку з’явилася спрага до прощ

ледве помітними оку стежками Афону…
Вчора на вайбері тихо озвався Антон
з чорних окопів десанту поблизу Херсону…
Хто його зна?! Може, нині Херсон - то Афон?..

Голі дерева керують розхристаним вітром,
віттям торкаючись зорь… В березневих словах
щось абсолютне стає непотрібним і хитрим,
мов натякаючи серцю про долю як прах…

Небо без хмар… За мереживом думки про спокій
вічність спливає, рятуючи Б-га від нас…
Бідна душа поринає у вир неглибокий
страху пропасти між простором, краючим час,

і абсолютно безглуздим своїм існуванням…
Світ безперечно засвоїться з плином життя
і перетвориться в підсумку в наше кохання -
те, що лікує від втоми земного буття…
 
Слова, які звучать в соціальних мережах як буденні, в поета знаходять свій відгук :
 
Такi справи
Так, ми стомлені… Серцем, не м’язами…
Так, болить від дитячих смертей…
Так, живемо тривожними фазами
між сиренам…
 
 
Прохання наостанок
Підпиши мене, мамо… Та так, щоб не стерлось,
як мене десь відкине при обстрілі вбік…
Ти казала, що бабця жива… не померла…
але ж я вже велика… четвертий бо рік…

Я все бачила нині… і тіло… і яму…
і солдата чужинського погляд і штик…
Підпиши мені спинку фломастером, мамо…
щоб знайшли, як відкине при обстрілі вбік…
 
Або ті чорні дні, коли в Маріупольскому театрі, замість красиво зодягнутих мешканців на прем’єрі нової вистави …вмирали сотні мирних жителів від рашистських ракет
 
Марiупольський театр
Ми відбудуємо тебе…
Прийдеться трохи зачекати,
допоки захисту гармати
доб‘ють ординськеє цабе,
щоб ми змогли спокійно спати,
а то мудило з кадебе
пішло за грати помирати…

Нам важко нині. Світ людей
давно вже звірств отих не бачив,
що їх нащадки комунячих,
паралізованих ідей
вчиняють тут, де серце плаче
в незнаних тисячах смертей…

Ми б’ємось. Ненька ще жива
і рве скотів прибульських шкіру
за крок вперед, батьківську віру
і добрі мамчині слова,
яким лен Бозя знає міру…

А ще… ми хочемо домів.
До мрій своїх. До тріску ватри.
До довгожданих п’єс в театрах,
де дух любові душу грів…

І хай це станеться не вже!
І хай війни кривавлять рани!
Чи із запізненням, чи рано

ми зло, на голову слабе,
подрібнимо в пітьми драже,

і… відбудуємо тебе.
 
Молитва
Терпіння, Боже!.. Дай ще мить терпіння…
Мі душу рве невигадана лють
і жага закидати світ камінням
за нашим людом вистелений путь…


Мрiя
Так хочеться миру… Квітневих мелодій,
що крають повітря над Ненькою… Слів
про вічне кохання, тотожнє свободі…
Ночей, що течуть із усміхнених днів…

Так хочеться знову торкатися неба,
тебе обійнявши… Блаженства душі
від того, що більше стріляти не треба…
Стежок на Афоні і тихих віршів…
 
В моменти, коли потрібно зробити дуже непростий і сміливий крок у вічність чи у небуття, кожен солдат, який зараз на війні, очевидно насамперед просить сил для цього в Неба…
 
Три прохання
Напиши мені, Отче, останню молитву!
Ту, з якою я тихо й спокійно піду
на фактично безглузду для розуму битву,
щоб для світу душі відвернути біду…

Продиктуй мені, Отче, рядки з заповіту
на гранітних скрижалях, що втрачені днесь!
В них прописаний лік для здурівшого світу,
що у дріб’язку днів загубився увесь…

Намалюй мені, Отче, східниці до раю!
І… хоч трошки у спину мене підштовхни,
щоби я зрозумів, що спасіння немає
без спокутої тілом земної вини…
 
Важко уявити поета, який би не писав вірші, присвячені коханій жінці – своїй Музі. Ось і Олександр Вікторович читав рядки, присвяченій найдорожчій жінці – своїй дружині пані Анжелі. Вона, як і завжди і в усьому підтримує свого чоловіка, є найпершою вдячною слухачкою нових поезій і звісно була присутня на цій зустрічі. Чоловік натхненно читав їй свої присвяти, присутні тихенько поглядали, посміхаючись, на пані Анжелу. А вона тільки щасливо і скромно посміхалась на таку увагу:
 
Щоб ти могла
Я встелю світ волошками і льоном,
щоб ти могла і босою ходити!..
Я відведу всі біди і прокльони,
щоб ти могла щасливою прожити…
 
Напiй життя
Із слів про світ зв’яжу кохання вузлик…
Із снів про день складу любові ніч…
В далечині кружляє юний буслик,
небесний храм даруючи мені…

Із трьох бажань сплету звичайну мрію…
З тремтінь душі - малюнок про весну…
Без тебе, мила, жити я не вмію,
і лен з тобою біди омину…

Нектар життя розлитий по бокалам…
Комусь - багато, хтось простогне - мало…
Людина вміє краяти буття…

А нам з тобою - серця тихі звуки
і щастя зігрівати рідні руки
у всі сезони нашого життя…
 
Щемно
Ти - просто подяка звичайному Б-гу
від світу… Кохання до тебе - природне,

мов спів солов‘їний у травні… З тобою
і Сонце - не зірка, і Місяць - не диво,
а просто ліхтарик… Я знаю, що двоє
із п’ятниці - ми… Ти, небесно вродлива,
прирівнюєш всесвіт до філії раю…
 
Щастя
Я тебе відчуваю… торкаюсь вустами…
ледве чутно шепочу про те, що люблю…
прикрашаю реальність простими словами…
про кохання як щастя для тебе молю

непомітного Б-га… в’яжу візерунки
для своїх захололих під снігом віршів…
відправляю на небо емоцій пакунки,
щоб біда не шукала твоєї душі…

привертаю увагу зеленого квітня
до краси, для якої і крутиться світ…
і пишу тобі знову своє заповітнє,
обережно вдихаючи яблуні цвіт…
 
На прохання його давніх друзів звучали їхні улюблені поетичні рядочки, які нагадують про приємні, і не тільки, та важливі миттєвості їхнього життя, російською мовою:
 
Этот мир – лишь концерт для рояля и двух духовых.
Позабудь о вступленьи, и просто играй до финала.
Все, что было с тобою, –
единственный шанс для двоих…
Все, что будет с тобою, –
единственный шанс для начала…
А це знову з недавніх подій…
 
На Дерибасовской ежи
На Дерибасовской ежи
застыли в сумраке вечернем…
Зачем вы здесь? Эй, ёж, скажи,
к чему мне тени русских терний?..

С какого иглами торчит
брусчатка старого бульвара?..
Чего бояться мне в ночи?!
Какого нового кошмара?..

А ёж, спокойный, как удав,
молчит, весну пронзая сталью,
и наполняет мира нрав
столь не любимой им печалью…
 
 
Виявляється, в щоденній метушні ми не завжди можемо зрозуміти, що насправді найбільшим щастям для людини є її здорові і рідні люди, і домашній чотирилапий улюбленець, і сонечко, і дерева, на яких співають пташки
 
Птахи-птахи птахам-людям
Цей світ належить ранішнім пташкам…
Вони йому співають щось подібне
елегії про дерево як храм
і місце на землі - просте і хлібне…

А ми, ледь-ледь відв’язані від сну,
у пісню цю душею поринаєм
і віримо у завтрашню весну,
що нас чекає там, за небокраєм…
 
Несподiванка
Щось несерйозне - світ пробачив
мені невиправданий сум
і я, засліплений, побачив,
як з горем виплавлених дум

весна для обраних складає
новин отруєних кросворд,
де пекло завжди поруч з раєм
і жде за янголами чорт…
Або ось такі здавалось би прості рядочки, а для кожного вони лягають в душу дуже глибоко
 
Небесні ангели плетуть
розмов невимушених путь.
Та все не так. Я - наодинці.
 
Є в поетичному доробку Олександра Ноцького і така вишукана і непроста форма вірша, як сонет. А поскільки то була улюблена форма поезії самого Анатолія Миколайовича Добрянського, то на прохання працівників бібліотеки автор прочитав свої сонети:
 
Якби не ти, я б крапку не побачив…
Блукав би сам
По втраченим стежкам,
І марив щастям спокою, неначе
Той спокій є десь.
Стримане «welcome»,
Що з вуст кохання тихо пролунало
Десь на камінні вихололих гір,мене тоді фактично врятувало
Від цього світу.
Знаєш, вір-не-вір, та я не бачив радості в полоні
Чужого серця.
Б’ється, та не те…
А нині!
Я беру твоє в долоні,
І розумію: все в житті – пусте.
Є тільки ми, закохані й щасливі
Своїм буттям у всесвіті як диві…:)
 
 
По закінченні зустрічі поважні гості Олександра Вікторовича, які залишили всі термінові та невідкладні справи, аби його послухати, ще довго згадували, як писалися ті чи інші поезії. Було відчуття духовного свята, коли такі зустрічі були звичними для справжніх чернівчан. І всі були щиро вдячні автору, що він подарував їм години приємного спілкування із високим і світлим, що навіть на якийсь зовсім короткий час забулися всі ті проблеми і клопоти, в яких ми живемо щодень…
 
В одній із своїх поезій Олександр Ноцький написав:
 
Весь світ - це зміст короткого вірша.
 
Так хочеться, аби той вірш в кожного був досконалий, вишуканий і кожне Слово залишало світлий спомин про його автора…