26-07-2022

Болючий процес українського націотворення. Від Володимира Хрестителя до наших днів

Історія України завжди була предметом обговорень та суперечок. Вони точаться від зародження історичної науки на наших теренах і через брак матеріалів не можуть бути вирішеними остаточно. Відомі історики у всі часи пропонували свої теорії щодо певних причинно-наслідкових зв’язків в історії нашої древньої держави, але в одному вони точно дійшли згоди: Україна – незалежна та самостійна держава, яка має право на існування.
 
Цьогоріч ми вперше будемо відзначати День Державности України. 28 липня 988 року великий князь Володимир Великий охрестив Київську Русь і почав цим відлік історії нашої держави. Це важливий день не лише для православних вірян, а для кожного українця, адже 28 липня – день, коли було зафіксовано документально створення української держави.
 
Гадаю, кожен добре пам’ятає з уроків історії яскраві оповіді про походи київських князів, про розквіт Русі у той час, поки європейські королі не могли дати раду ні собі, на своїм народам, а на місці остогидлої нам москви стояли непрохідні болота (краще б так залишилось). А потім міць і сила Київської Русі, як і будь-якої держави, почала занепадати через навалу монголів та інших кочовиків.
 
 
Період з середини 13 століття приблизно до першої згадки слова «козак» вивчають побіжно, наче бояться бачити Україну закутою в кайдани ВКЛ. Уроки про козаків люблять всі. Перед очима з’являються справжні воїни – доблесні захисники українських степів. Їхні образи настільки романтизовані, що часто від реальної історичної постаті залишається лише ім’я, але ми сьогодні не про це.
 
Творення та управління Україною передавалося з рук в рук через століття від скандинавських вікінгів Рюриковичів до Хмельницького та Мазепи і аж до Петлюри-Винниченка-Скоропадського на початку 20 століття.
 
Кожне повстання наших козаків, селян та інтелігентів завершувалося жорстокою реакцією осатанілого східного сусіда. Щоразу нам ніби трішки не вистачало чогось: трохи сили, трохи ідеї, згуртованості і можливо… нації?
 
У фондах Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського Ви можете прочитати ґрунтовні монографії та підручники з історії України. Наприклад, книгу «Україна найдавнішого часу – XVIII століття: цивілізаційний контекст пізнання», яка занурює читача у перипетії минулих століть та спроби України об’єднатися в справжню націю.
 
Саме про це оповідає ще одна книга, яку Ви можете взяти у наших фондах, це - «Україна. Процеси націотворення», видання, над яким трудився великий колектив істориків.
 
 
Задля розуміння історичного минулого українців та осягнення контексту, у якому ми перебуваємо зараз, необхідно читати ґрунтовні дослідження, у яких є чіткі відповіді на питання: «хто ми?», «чиї?», «для чого?» і «що далі?»
 
Так, наприклад, можна зробити висновок, що українці етнічна, а не громадянська нація. Чи добре це? Так, але і погано теж, адже кожну поразку наших визвольних змагань усіх часів можна списати на відсутність громадянської свідомости українців. Це саме та проблема, що переслідує, наче Еринії, нашу державу.
 
А тепер ближче до справи. Від 1991 року Україна здобула незалежність. Юридично народилася держава українців, де вони мали право жити так, як забажають. Але не так склалося, так гадалося… Фактично, тридцять років незалежности можна прирівняти з вагітністю України свободою, національною свідомістю і державністю, першим поштовхом до народження якої стали листопадові події 2013 року, а згодом – анексія росією Криму і війна на Сході. 24 лютого почалися пологи України. Шкода, що акумулювати їх зміг зовнішній ворог, шкода, що ми мусимо жити у цьому складному процесі дітонародження, але якщо не зараз, то вже ніколи.
 
Тернистий і довгий шлях пройшла наша держава від залежності до співзалежності і аж до незалежності і свободи. Громадянське суспільство народжується прямо зараз у кожному з нас. І неважливо: тобі 15 років чи всі 60. Добре, якщо з народження людина усвідомлює себе українцем, коли батьки на генетичному рівні передають своїй дитині свідому любов до всього рідного, коли не забивають голову фанатичною шароварщиною, коли здоровий націоналізм та патріотизм – це спосіб життя, частина єства людини. Це можна порівняти з імунітетом: вроджений – у людей, які виховані в україномовному та культурному середовищі і набутий у тих, хто свідомо перейшов на українську мову та відчув власну національну приналежність. Завдяки цьому «імунітету» , не так важливо: набутому чи вродженому, українець почувається захищеним від найголовнішого ворога – росії.
 
Професор Михайло Юрій у книзі «Антропологічний код української культури та цивілізації» окреслює основні риси, які відрізняють українців від інших націй.
 
 
Прочитати ці та багато інших книг Ви можете в Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського, відвідавши нашу виставку присвячену Дню Державности України.
 
Олена Лисенко