Балансування слова. Поезія Юлії Бережко-Камінської

Мистецтво, навіть поетичне, не може перебувати поза контекстом. Маю на увазі контекст у широкому значенні слова. Наприклад, ти знайомишся з поезією, вона хороша, але незнання контексту позбавляє тебе кількох тисяч яскравих емоцій, які ти міг би відчути і пережити. 
 
Читати вірші Юлії Бережко-Камінської легко і зрозуміло, цикли перетікають з одного в інший, концептуально збірка «Гравітація слова» тримається купи (через гравітацію, думаю). Але коли починаєш закривати «темні плями» знання чи незнання інформації про авторку, ставлення до неї, і до творів відповідно, теж змінюється. До чого я так довго тягну?
 
Юлія народилася в Чорнобаївці, довго працювала в Ірпені, тепер живе в Бучі. Невипадкова випадковість, топоніми-маркери, топоніми-біль. Навряд можна дібрати слова, які опишуть шок і заціпеніння, що приходить після знання. Я не знаю, як пані Юлія реагує на світ зараз, як вона любить і ненавидить, як працює і відпочиває. Не знаю, скільки разів вона плакала через війну і не уявляю, чи пише вона вірші. А якщо пише, то які? Не знаю.
 
Але до того, як народ-погань напав на Україну, Юлія любилася в українському поетичному слові. Юлія писала вірші, видавала збірки і була досить успішною. Крайня збірка – «Гравітація слова», вийшла у 2022 році. У ній авторка зібрала кілька циклів, необхідних для усвідомлення читачем контексту всеавторського (неологізм).
 
Перший цикл – «Медоноси» занурює читача у дивний світ тепла і літа, на губах відчувається липкуватий смак меду, сонце гріє, а навколо гудуть бджоли. Утопічна картина, пейзажна і філософська лірика якої розбавленні віршами-спогадами про нещасливе кохання, зраду і спробу почати життя наново. Попри це, вона любить:
 
І пахне тобою мій двір
Дім і сад мій,
І руки, і губи, і коси…
 
Слова, сказані про природу, наче яскраві замальовки, вони вгинаються під вагою сонця та тепла, яке Юлія розливає у своїх поетичних рядках. Авторка пише про Карпати, про їх велич та красу:
 
Те, душа чим багата, -
Липень…
Літо в медах…
Карпати.
 
Поруч з утопічно-ласкавою природою постає образ міста… Маленького і затишного, яким були Ірпінь та Буча до 24 лютого. Місто стає синонімом дому, тихої пристані, де всі свої, де кожен провулок рідний. Про свої (наші) Бучу та Ірпінь Юлія пише:
 
…Ти ідеш – і все тобі так знайоме,
Ніби місто – продовження твого дому,
Ніби все в собі зачаїло слово –
Рідне, зрозуміле, невипадкове.
 
Ці тексти, а точніше їх з'ява невипадкова. Вони наче підводять риску під життєвим циклом авторки, та і всього українського народу, говорять про етап зламу в долях людей та держав…
 
У циклі «Рід» тінями постають предки та нащадки поетеси. Вона згадує миті, проведені з бабусею, запах рідної хати, особливості їжі та побуту, які залишилася жити лише в пам'яті авторки.
 
Але найбільшу увагу Юлія акцентує на коханні. Вона молода закохана жінка, якій доводиться переживати всі барви стосунків: від рожевих окулярів закоханості до чорних синці під очима від заплаканих очей, бо інколи люди розходяться, зустрічають інших і так по колу…
 
У мені ні хтивості, ні милості,
Ні лукавства вдаваних святих, -
Береги взаємності і зрілості
Віднайти…
 
Не приймай ні даром, ні оплатою,
Ні скляною вазою у дім.
Я в тобі ні докором, ні дякою –
Світом всім!
 
Попри страх, біль та несправедливість Юлія Бережко-Камінська вірить у світле майбутнє для себе та кожного з нас. Вона знає, що істинна любов врятує світ і будуть «у селах у веселих і люди веселі».
 
Олена Лисенко
 
Фото з інтернет-ресурсів