06-09-2022

Пиріжки вдавались їй не гірше, ніж письмо

Початок осені приніс із собою якусь особливу атмосферу. Може через холодну погоду, а може через магію чернівецьких вуличок на зламі літа і осені хочеться читати про рідних і любих. Ольга Кобилянська – символ і душа нашого міста, тому цього тижня ми презентуємо вже 2 книгу про відому письменницю.
 
Перша стаття присвячена виданню «Кобилянська від А до Я», яке підготувала Світлана Кирилюк у Видавництві Старого Лева і подарувала її до дня народження Анатолія Миколайовича:
 
 
Друга книга називається «Оля», її авторка – хмельницька письменниця Ольга Саліпа вже має рецензію на свій роман «Будинок на Аптекарській» на нашому сайті. Прочитати можете за покликанням:
 
 
А тепер нарешті до Ольги Юліанівни. Ми так звикли бачити цю геніальну жінку на портретах у підручниках, у формі скульптур і пам’ятників, читати її ім’я в антологіях і на будинках. Але забули, що особисте життя цієї красномовної авторки було дуже сірим і нещасним. Напевно про це і хотіла розповісти авторка: історія кохання чи то пак залежності від Осипа Маковея, формування Кобилянської як письменниці крізь зболену травму недолюбленості у всі часи, пошуки друга-хтосічка і випереджаючи питання – відсутність будь-яких гомо-еротичних зв’язків.
 
Натомість в Ольги Саліпи народився роман в романі – історія життя і смерті однієї з найближчих подруг Кобилянської Августи Кохановської, яка з раннього дитинства підтримувала Ольгу і дарувала свою альтруїстичну, безмежну любов. Саме Августа запропонувала подрузі писати українською мовою:
 
«А ти спробуй руською. По-нашому зараз пишуть мало. Ти теж малюєш картини, тільки словами».
 
Августа стає для Ольги Кобилянської ангелом-охоронцем і демоном-поводирем одночасно. Вона намагається вберегти талант подруги від чоловіків, бо добре знає місце жінки у свій час.
 
За однією з таких звичайних жінок, якою була і її мама Марія, спостерігає молода Ольга:
 
«Дружина повертається до пелюшок і хатнього гармидеру. Мине кілька годин – і вона виглядатиме чоловіка у цьому ж вікні з надією, що той принесе їй якась звістку із зовнішнього світу. Тим часом готуватиме їсти, бавитиме дитину, наводитиме лад удома – робитиме все те, чого ніколи не видно. Чим не обслуга для мужчини? Однакові дні змінюватимуть один одного, жінка старітиме, а одного дня помре і не залишить по собі нічого, ніби й не жила».
 
Таку, до болю актуальну і правдиву характеристику дає Кобилянська жінці, що живе напроти, такою ж бачить і свою матір, аж раптом – сама здається і вирішує стати «такою». Чи це добре, чи погано я не стверджуватиму. Для нас Кобилянська важлива завдяки тому, що вона написала. А письмо вимагало жертви – нещастя в особистому житті.
 
Про стосунки з паном Маковєєм сказано багато, але авторка цього біографічного роману намагається дати обґрунтування його вчинкам. Можемо зробити висновок: усі негаразди родом з дитинства. Маковей – травмований, викручений життям, вразливий і сильний водночас. Його в романі хочеться пошкодувати навіть більше, ніж Ольгу чи Августу. Він не зміг зробити вибір, тому зробив крок назад, що означив відмову. Але образ Маковея є безперечно необхідним для цілісности картини (про Августу Кохановську у цьому контексті не йдеться).
 
 
 
Осип Маковей був лакмусовим папірцем впродовж усього роману, він створював настрій оповіді і настрій жінок, які його оточували.
 
Розібратися, чи кохав Маковей Кобилянську, чесно кажучи, складно, адже листи Осипа спалені, а відмова одружитися може означати і слабкість, і банальне небажання, і страх, і самопожертву.
 
Ми можемо тепер лише порадіти, що Маковей і Кобилянська таки зустрілися і співпрацювали, бо цей тандем став вінком цілої епохи. Осип Маковей найкраще відчув Кобилянську, її мову, був її найкращим і найближчим редактором. Авторка вкладає у вуста Ольги такі слова, присвячені Маковею:
 
«І ось тепер він біля неї – її поважний пан, хай і трохи молодший. Розумний талановитий. Хіба була б вона чогось варта без нього? Це ж він редагує її тексти, виправляючи Ольжину погану руську мову. Це він знайомить її з чернівецькою інтелігенцією, розказує про неї еліті письменства по всій країні. Це він торує їй шлях у літературі».
 
Звичайно, що закохана жінка перебільшує роль Маковея та ідеалізує не лише його образ, а й талант. Бо талант Маковея ніколи не зрівняється з Кобилянською.
 
Але наприкінці життя, старенька і немічна Ольга, що встигла багато разів подумати про все їхнє життя робить дуже правильний висновок, вона запитує себе:
 
«ким би я була без тої любові?»
 
Очевидно, у цьому питанні криється відповідь на всі питання, що виникають в контексті Кобилянської. Усе так чи інакше впирається в Осипа Маковея. Це не добре і не погано – це історія, яку необхідно розуміти.
 
Окрім любовних ліній, яких в романі предостатньо, цікавить зображення української інтелігенції та наших письменників на тлі своєї епохи. Ми зустрічаємо з Іваном Франком, Остапом Луцьким, Наталією Кобринською, Євгенією Ярошинською, Августою Кохановською, Софією Окуневською і Лесею Українкою. Всі вони обертаються в орбіті Кобилянської, всі вони мають свої власні орбіти.
 
Єдиною недовершеною лінією мені здається історія з хлопчиком-сусідом Маковея у Львові, він з’являється і зникає дуже випадково і побіжно, хоча претендує на вагоме місце в романі.
 
А ще, словесна гра долі і авторки: багато Оль зібралося під цією обкладинкою, щоб пролити світло на події минулого століття. А впорядкувала ці голоси Оля з обкладинки – авторка.
 
Олена Лисенко