13-09-2022

Русь після Русі

У Муніципальній бібліотеці ім. А. Добрянського лекція кандидата історичних наук, докторанта Вищої школи практичних досліджень Олександра Филипчука «Русь після Русі: траєкторії пам’яті».
 
На цю зустріч у стінах бібліотеки зібралося вишукане товариство: поважні історики, політологи, літературознавці і всі небайдужі чернівчани, яких цікавить історичне минуле України.
 
Тема була вибрана невипадково: у світі сучасних технологій, гарячих інфоприводів і постправди дуже легко загубити нитку істини і піти неправильним шляхом умовиводів. А під час загострення російсько-української війни наше завдання не тільки врятувати сучасність, а й повернути своє історичне минуле. Саме тому Олександр Михайлович Филипчук прочитав лекцію про траєкторії пам’яті і відкрив слухачам багато нового і цікавого про Київську Русь, наших князів і український народ у всі часи: від Рюриків до сучасного президента.
 
 
Отож, лектор з самого початку взявся заперечувати фейки і відкривати їх слухачам. Один з таких – Десятинна церква у Києві. Її репродукції можна знайти в інтернеті, але мало хто знає, що це вигадка і зображень Десятинної Володимирської церкви не збереглося, бо вона була знищена ще в ХІІІ столітті монгольською ордою.
Теж саме стосується князів: їхні долі окуті туманом невизначеності, бо всі рукописні пам’ятки, які можуть пояснити щось або бодай підштовхнути читачів до розгадки або знищенні, або вивезені в росію, де вони зберігаються під суворим наглядом. Повернути нашу спадщину – ще одна нелегка місія, з якою стикалися і наші попередники, і ми, і, можливо, наші нащадки. Відвоювати своє у країни-крадія, щоб прояснити усі темні плями в історії наших князів, козаків, інтелігенції.
Не менш цікавою була оповідь про наші літописи. Як виявляється, багато істориків ставлять під сумнів оригінальність багатьох літописів і списків. Натомість знаходять багато нових цікавих документів, що відкривають культурно-політичне життя Київської Русі, а згодом – Литовського князівства з геть іншого боку. В контексті цих відкриттів Олександр Михайлович говорив і про князя Острозького, який поклав початок великій науці та високому мистецтву на наших теренах. Історик спирається на записи і згадки в маєтку Острозьких для перевірки оригінальності тих чи інших історичних документів.
 
Виявляється, сфабрикованих, підроблених і вигаданих документів набагато більше, ніж справжніх, тому сучасним українським історикам дуже важко проводити наукову роботу – кожен документ потрібно перевіряти, адже російські імперські та радянські посіпаки увесь час трудилися на знищення української національної пам’яті.
 
Серед нових та маловідомих літописів хочеться виокремити Києво-Печерський Патерик, Хлєбніковський та Погодинський списки, Радзивіллівський літопис, «Тверський» список Хроніки Георгія Амартола. Вони мало або не дослідженні українськими науковцями і заслуговують особливої уваги.
 
Однією з найцікавіших, особисто для мене, історією стала розповідь про саркофаг князя Ярослава Мудрого. Як відомо, це єдине поховання, яке збереглося до наших днів. Історії про поховання інших князів і княгинь - фейк, бо ці поховані були розкрадені вандалами і знищенні ворогами. Це стосується, наприклад, могили княгині Ольги. В Києві довго ходили легенди чи то балачки про священну могилу княгині, але самої могили, як відомо, давно немає. Вона була загублена десь у вирі історії.
 
То щодо Ярослава Мудрого: саркофаг великого князя зберігся у найдавнішій невідбудованій церкві Софії Київській. І досі кияни та гості міста можуть навідатись у церкву та побачити поховання на власні очі. Коли історики віднайшли саркофаг, то деякі його частини були розбиті або надламані – це свідчить про розкрадання могили князя. За стільки століть могила Ярослава Мудрого просто не могла б протриматись неушкодженою. Але найцікавіше інше. Виявляється, у труні, поруч з князем було знайдено кістяк жінки і невеликої дитини. Історики одразу почали міркувати, хто це може бути і чому князь похований не сам, а з жінкою і тим більше – дитиною. Як вважає Олександр Михайлович, під час акту вандалізму і пограбування, кістяки князя, його дружини та дитини добрі кияни склали в одну труну для того, щоб зберегти їх разом і не загубити. Саме завдяки цьому ми маємо не тільки могилу Ярослава Мудрого, а й кості його та його сім’ї, що вкотре нагадує нам і світу давню історію Києва та київського престолу.
 
 
Також лектор приділив досить багато уваги іноземним подорожнім, що у ХVІ ХVІІ століттях закарбували у своїх нотатках важливі події для нашої історії та відродження нашої національної пам’яті. Олександр Михайлович називає прізвища Герберштейна, Еріха Лясоти і Гійома Де Боплана.
 
Процитуємо останнього:

«Мені захотілося дослідити історію русів, щоб дещо довідатися про давні часи цих місцевостей, однак намарне, бо, розпитавши кількох найученіших з-поміж них, я дізнався тільки те, що великі і тривалі війни, які спустошували їхню землю з краю до краю, не помилували і їхніх бібліотек, котрі від самого початку винищувалися вогнем. Вони, проте, пригадували, ніби за давніми переказами море, як ми вже згадували, покривало колись усі ці рівнини , і це могло бути за 2 тис. років тому. Стародавній же Київ був повністю знищений близько 900 років тому 64, за винятком двох храмів, про які ми говорили раніше».
 
Після лекції слухачі ставили питання Олександру Михайловичу, які стосувалися в основному українсько-російських зв’язків. Загалом, лектор і гості висловили свою надію на світле майбутнє України після перемоги у цій кривавій війні.
 
Олена Лисенко