Але перш за все, скажу кілька слів про Арта. Він – вірменин, який народився в Сибіру, виріс в Угорщині, а навчався в Ужгороді. “TÜK” — його деб’ютний роман, але в інфопросторі Арт з’являвся й до цього: він є співавтором пісні Джамали “1944”, з якою та виграла Євробачення у 2016. Також молодий письменник працював на радіо та грав у кіно.
А тепер до роману. Чесно кажучи, від моменту перепродажу я скоса поглядала на цей серйозний 500-сторінковий томик і уявляла, що може бути під палітуркою з красивим, яскраво-оранжевим серцем. Спеціально не читала анотацій і описів, щоб поринути в текст з першої сторінки і відправитися у довгу подорож цією антиутопією (про те, що це роман-антиутопія я, все ж, знала).
Коротко перекажу фабулу: у певний час людство настільки загралося у вождів і рабів, що одна Üмперія заборонила серцям своїх громадян битися. Було визначено, що це страшний вірус, про який необхідно повідомляти. Якщо у когось зі знайомих або родичів налічували більше 1 удара серця в годину – ця людина визнавалась зараженою. Тоді її забирали і більше ніхто про людину не чув. Точніше, не людину, перепрошую, а Öсобину — бо в Üмперії слово “людина” заборонене.
Саме так живе молодий чоловік Давид. Він не пам’ятає себе до початку вірусу. А навіщо, правда? Ходить на роботу у телецентр, на вихідні їде до озера на природу, де він відпочивав у дитинстві з батьками, іноді говорить зі штучним інтелектом свого дому Дамблдором (так, згадок про “Гаррі Поттера” і Дж. Роулінг буде багато) і пише вірші. А вірші писати заборонено. Але про заборони потім.
На роботі Давид знайомиться з дивним чоловіком — Максимом, який допомагає йому оговтатись від пелени з брехні і терору і Давид усвідомлює, що він людина.
Група ентузіастів вирішує зупинити тиранічну машину і врятувати свою популяція. Про те, чи вдається їм це зробити, читайте в романі.
А поки до заборон. Відверто кажучи, під час читання виникає дивне відчуття: людина бачить стьоб автора з неадекватних законів, які приймають і скасовують щодня.
“У кодексі імперії вже містилося 52 639 заборон. І їхня кількість невпинно зростала”.
Про ці заборони отарне суспільство (від отара) повідомляють стражі режиму: телеведучі Скабейкіна і Прокисшев, а також геніальна ораторка, яка несе в отарні маси геніальні думки Етилена Бабуліна. Її меседжі виглядають приблизно так:
“Заборона — це і є найбільша свобода особини. Заборона — це там, де особина вільна, тому що вона говорить: це не можна, а все інше — як хочеш, ти вільна у своєму виборі. А що таке право — це і є найбільше несвобода”.
Приблизно на середині тексту читач починає вимальовувати кордони Über-країни і роздивлятися її сусідів. Зокрема, ми дізнаємося про так звану Хоупландію, на території якої Üмперія веде бойові дії. Частину території Хоупландії — Крим, ой, тобто Фелонію, вже анексували завдяки зеленим чоловічкам, “провівши там, як висловився Великий Вождь, демократичний референдум. Присутність загонів нерозпізнаних збройних чоловічків на фелонській території влада категорично заперечувала. Потім оголосила, що допомогла жителям розібратися з бюлетенями. Оскільки “братський народ ні сном ні духом не відає, що таке демократія”.
Насправді, образ вождя поєднує в собі риси класичного радянського терору, але основний акцент, все ж, на особі сучасного тирана-коротуна путіна. Арт Антонян в’їдливо висміює виступи і показові трюки вождя, як наприклад, спортивні змагання і ефіри на телебаченні, де останній каже лише правду.
На кілька секунд дозволяєш собі посміятися з цього нікчемного чоловіка — тирана, що зомбував свою отарну націю, а потім згадуєш, що в новинах читала те саме: буквально тут, за кордоном сидить герой антиутопії і “вершить справи”, прикриваючи свої божевільні імперські ідеї пустими словами.
В одному з епізодів, присвячених загрозі ядерної війни, Антонян буквально цитує путіна:
“Агресор мусить знати, що відплата неминуча, що його буде знищено. А ми — жертви агресії, і ми, як мученики, потрапимо в рай, а вони просто здохнуть”.
Öсобини постійно викрикують “Можемо повторити!” і ця фраза стає великим тригером для українця: співчувати спілій нації боягузів і перевертнів не хочеться. Думаєш лише одне: нехай і далі перетворюються на тварин. О, вони вже на чотирьох кінцівках переміщаються – так їм і треба. Але не слід забувати, що вся ця біомаса є прямою загрозою нормальній державі Хоупландії, яка бореться за своє виживання поруч з агресивним сусідом. І єдиним шляхом стратегічного порятунку світу є звільнення отари від Вождя і спроб повернути їх до світової спільноти.
Цікаво, що спробу врятувати цих зомбі головні герої роблять завдяки телебаченню Хоупландії, де якраз звучить вірш Ліни Костенко.
Окрім глобальної проблеми — некерованої зомбо-держави, автор піднімає й інші, можливо менш важливі, але класичні питання. Тут з’являється декілька любовних ліній, але майже всі вони нещасливі. Піднімається питання дружби і довіри. Тема морального чи абсолютно фізичного вбивства батьків (батьки і діти — класика). Але найцікавішим є вибір між великою ідеєю і коханням, перед яким постає головний герой Давид. Його вибір стає доленосним для багатьох його друзів, а він починає ретельніше обирати собі оточення.
У цьому романі зображенні реалії концтаборів срср і проходження героєм 9 кіл пекла за Данте або 23 днів чистилища за Артом Антоняном. Лабіринт, крізь який рухається герой — це чистилище, з усіма випробуваннями і жахами режиму.
Цю книжку хочеться вручити людям, які хоч раз в житті мріяли про “рускій мір”, щоб вони усвідомили, що антиутопія Арта Антоняна — це фактично реальність на росії. А до жителів Üмперії ця книга ніколи не дійде, бо цензура її обов’язково заборонить.
Про те, чи шукати порятунку у цьому романі, чи лякати себе цілком реальним майбутнім за порєбріком, думайте самі. Або спитайте Лесю Українку, чи готова вона відірватися від захоплюючого чтива і глянути у сусідське вікно.
Олена Лисенко
dobrabiblioteka@gmail.com
м. Чернівці 
+38 (0372) 559148
пн-чт: 10:00-19:00 пт: 10:00-18:00 обід: 13:00-14:00 сб, нд – вихідні
