«Не знаю за що, але Чернівці я дуже люблю». БОГДАН ЛЕПКИЙ

 
   «Не знаю за що, але Чернівці я дуже люблю». Богдан Лепкий. 

     До 150 - річчя від дня народження Богдана Лепкого (1872-1941)

Молоді літа,
Калиновий квіт –
Мов одна велика казка
Весь Господній світ.

Розцвілись сади,
Розспівалися,
Ніби квіти всі і птахи
Закохалися.
(«Молоді літа»)

      Від такої легкої ліричної поезії і аж до історичної прози, зокрема, про значущу постать в українській історії  Івана Мазепу, -пішов у своєму письменницькому шляху майстер пера.
     Він багатоликий, різноплановий, розмаїтий, динамічний, як і саме життя, але все ж той однаковий, сталий в своїх моральних переконаннях, свідомий і неухильний на життєвому і творчому шляху. Чи то в дитячих казках, оповіданнях, спогадах, чи в поетичних творах, чи в історичній прозі, чи то впорядковуючи твори українських класиків, – він слідує внутрішньому покликанню, відчуваючи своїм обов’язком через слово нести високий зміст, формувати та укріплювати загальнонаціональну свідомість. Його праці наснажені українським національним духом, епічністю, своєрідною етичністю, почуттями глибокого патріотизму й любові до своєї землі та народу.
     Саме тому його так боялася «добра» радянщина, саме тому його ім’я замовчувала, намагаючись безслідно стерти. Тривалий час його твори були під суворою забороною, вилучалися з полиць читачів, цілі видання знищувалися, палилися, а за їх зберігання застосовувались суворі покарання, в тому числі й репресії.
В листопадових меланхолійних штилях, пройнятих філософською лірикою й тугою, якими була сповита і його письменницька душа, ми вшановуємо, а повсякчасно шануємо, вивчаємо, досліджуємо, читаємо в творах, слухаємо в піснях (багато його віршів покладено на музику), захоплюємось людиною непересічного таланту та пишаємось безцінною літературною спадщиною, яку залишив своєму народові Богдан Лепкий, що народився на хуторі Кривенькому на Тернопільщині – творчий велет, що повернувся із забуття своєю спадщиною лише з 90-х років XX століття, коли нарешті вільно почали проростати паростки самостійності на нашій землі.
На жаль, цілі покоління втратили можливість пізнати його, так би мовити, літературну науку, багатство та мудрість слова. Але вільно відкриваємо слово Богдана Лепкого сьогодні, гордо несемо далі нащадкам і 9 листопада відзначаємо 150-річчя від дня його народження, що символічно поєднується з Днем української писемності. Бо він ¬– це той, хто поза часом, той, хто будить свідомість і гідність, той, хто відкриває вільне майбутнє через історичну минувшину.

     Поет, прозаїк, публіцист, літературознавець, мемуарист, критик, перекладач, громадсько-культурний діяч, художник, історик літератури, філософ, упорядник та видавець творів української літератури (видавав книжки Шевченка, Федьковича, Коцюбинського, Франка). За багатослівним переліком «титулів» стоїть велика праця, безмір його таланту та творчого потенціалу, широта інтересів та захоплень, що, направду, неабияк дивує. І не на одну мить задаєшся питанням: «Чи може одна людина, один малий чоловічок на планеті вміщувати в собі стільки складного, різного, важливого і прекрасного?..» Він зміг. І став Великим серед Великих на українській літературній царині. Що ж допомогло йому досягти таких вершин і стати гордістю нашого народу?
     Природній дар, виховання в священицькій родині, в якій пощастило йому народитися і яка намагалася дати йому найкраще як в освітньому, так і в морально-етичному плані, успадкований хист до малярства та музики від матері Домни, працелюбність, висока відповідальність від батька Сильвестра (якого Богдан назве найбільшим своїм критиком) – священика та письменника (він навіть при поганому здоров’ї виступав у читальні «Просвіта» та правив Службу Божу), виваженість, естетичність від діда по матері священика Михайла Глібовицького, у якого в Бережанах кілька років мешкав, захоплення народною творчістю, щира любов до рідної землі, зацікавленість національними традиціями, давніми обрядами, фольклором, сільським життям, де жив в дитинстві, розповідями простих людей, а згодом почуття громадянського обов’язку, власна завзятість, наполегливість, безперестанна робота над собою вподовж всього життя (писав дуже багато і часто вночі, а літературну працю не покидав навіть в найважчі періоди) – все це доповнювало його вроджений талант, примножувало знання і зрештою сформувало таку багатогранну особистість, яку ми маємо сьогодні.

     Саме сільське життя та розповіді про давні часи, гетьманство багато в чому закладало фундамент світогляду Лепкого. Як він сам і писав:

Не від шкільних лавок я набрався гадок
Про минувшину рідного люду,
А з думок-співанок
Парубків і дівок
В чистім полі, в жнива, серед труду…
Зимова довга ніч
Говорила про Січ,
Осінь смутком мене вповивала,
Весняна ж ясна ніч
Зачаровану річ
Про красу і добро починала.
(«Я учивсь…»

     Думки про дитинство викликали в нього приємні емоції. Про свої дитячі роки відгукувався:

Згадки з дитячих ранніх літ,
Ах, як ви дорогі мені!
Ви, мов метелики дрібні
В весни погідні ясні дні,
З цвітка літаєте на цвіт…
(Згадки з дитячих ранніх літ)


     Життя і виховання серед книг, Божого слова, родинних цінностей, маючи за приклад не просто високоерудованих людей, представників священицького сану (в особах як батька Сильвестра, що знав, до речі, 10 мов, був публіцистом і письменником під псевдонімом Марко Мурава, так і діда – шанованого та авторитетного отця Михайла), а особистостей українського ідейного характеру, культурно-громадських діячів, в обіймах народних пісень та оповідей селян, постійне перебування в колі письменників, митців, а також акторів, які часто гостювали в будинку діда Михайла Глібовицького та особиста допитливість і природня спостережливість сприяли тому, що його таланти і у пензлі, і у слові виплили на поверхню в дитячому віці.
     Писати він почав з ранніх літ – у другому гімназійному класі. Попри те, що планував стати маляром, вступивши після Бережанської гімназії спершу до Віденської академії мистецтв (стати живописцем заохочував його і сам батько), він не відчув, однак, цілковитої задоволеності і покликання рухатись саме цим професійним шляхом. Згодом хист до письма у душі Богдана Лепкого таки переміг, а схилити ваги на користь слова (хоча малювати він не припиняв) допомогла випадкова зустріч з Кирилом Студинським, відтак Богдан Лепкий перейшов на філософський факультет, де вивчав мовознавство та історію літератури. Там його повністю поглинуло близьке по духу середовище та літературна праця, яку він не полишав вже до кінця своїх днів. В цей час наполегливо писав, друкувався на сторінках видань «Діло» «Буковина», Безперестанна праця дала свої наслідки і негативно позначилася на його здоров’ї. Тоді поїхав до батьків у Жукове, що недалеко від Бережан, для відновлення фізичного та психологічного стану. Родину часто відвідував письменник Андрій Чайковський. Треба сказати, що саме у Жукові відбулося знайомство з Іваном Франком, що справило велике враження на молодого в той час поета.
     Загалом був він людиною надзвичайно працелюбною, сумлінною, наполегливою, але послідовною. Скрізь користувався повагою та авторитетом. І в період, коли вчителював в Бережанській гімназії, і коли був професором Ягелонського університету, де викладав українську мову і літературу, і коли провадив культурну-просвітницьку діяльність для українських військовополонених, що опинилися на території Австро-Угорщини.

     Суспільно-політичне життя, зміни влади, місця проживання та роботи, звичайно, відбиваються в душі Лепкого і визначають його тематично-літературний нахил. Переломним моментом в його творчості стали події Першої світової війни. Перебуваючи у вирі тогочасних подій, він відчуває творчу необхідність, значно більший обов’язок, ніж залишатися тужливим ніжним поетом, мрійливим ліриком, а звертатися до історичної тематики, значущих для української культури подій і постатей. Лепкий усвідомлює свою потребу і роль піднести через творчі погляди дух української ідейності, важливість утвердження національної ідентичності. І до останнього свого подиху він це розумів і укріплював у слові:

Ми єсть народ, що має власний край
І власну мову, власний обичай…
(«Ми єсть народ»)
    
     Сьогодні, в період кровопролиття в нашій країні, коли ворог хоче дикунськими способом захопити нашу землю, знищити нашу мову, культуру і затоптати нашу гідність, ми і в 21 столітті гостро відчуваємо потребу згуртуватися в національній силі і правді та усвідомлюємо важливість літературного «вчення» Богдана Лепкого, його неоціненний внесок в нашу культурну й літературну скарбницю.

     А ми з вами, мешканці Чернівців, маємо пам’ятати цього європейського інтелектуала, аристократа думки та українського Слова Богдана Лепкого, бо дуже вже любив він цю столицю герцогства Буковина і щоразу шукав нагоди сюди приїхати, слідкував за подіями в його літературному житті.
     Цікаво знати, що саме пов’язувало його з Чернівцями, з ким він приятелював і де бував?
У Чернівці він приїхав, мабуть, на запрошення тогочасного редактора української газети «Буковини» Осипа Маковея, з яким він одночасно закінчив університет. На сторінках цього часопису з 1896 року з’являлися його вірші, оповідання, критичні статті. Коли пізніше її редагував Ярослав Веселовський, то Лепкий і надалі підтримував дуже добрі творчі стосунки з газетою та її редакторами.
     «Не знаю чому, але Чернівці люблю», «Чернівці – гарне місто», «Вправді, Чернівці чудове місто», «Сердечно Вас здоровлю разом з цілими Чернівцями», «Поздоровіть від мене Чернівці» – такими зізнаннями рясніють листи Б. Лепкого до Ярослава Весоловського, його щирого приятеля, талановитого журналіста, а в 1904-1906 роках редактора газети «Буковина». З Кракова 26.12.1906 він пише другові: «Коло неділі буду в Чернівцях. До Різдвяного числа «Буковина» дам вірші або оповідання». Б. Лепкий просив також Я. Весоловського і про переклад своїх творів (оскільки на той час в Чернівцях була дуже добра перекладацька школа): «Постарайтеся, щоби мені хто перевів мою «Стрічу» на німецьке. Прецінь, в Чернівцях не трудно о такого, що вміє по-німецьке і має трохи в собі поетичного чуття».
    Також відвідував Богдан Лепкий будинок 22, нині по вулиці Ольги Кобилянської. Там знаходилась редакція газети «Україна», яку редагував на той час фольклорист, історик, етнограф, мовознавець, бібліограф, бібліотекар і видавець Зенон Кузеля (1882-1952), що працював в тому приміщенні.
У Чернівцях Лепкий видав збірки оповідань «З села» (1897; 1909) та «Кидаю слова» (1911).

     А історія взаємин Богдана Лепкого та Ольги Кобилянської заслуговує на окрему сторінку. Кожного разу, навідуючись до Чернівців, він робив візит до п. Ольги. Вона раз попри раз згадує в своїх листах: «Передвчора несподівано прийшов Лепкий з Кракова», «Був Лепкий з Кракова і Остап Луцький». Саме Б. Лепкий привіз у Чернівці свого молодшого приятеля, аби познайомити його з Ольгою Кобилянською. О. Луцький, який боготворив Ольгу Кобилянську, залишився тут на довгі роки поруч з нею. Редагував певний час «Буковину».
Б. Лепкий дуже високо цінував творчість О. Кобилянської. У 1903 році він працював над розвідкою про Кобилянську і обіцяв Кирилові Студинському, тодішньому голові НТШ у Львові (лист від 10 червня 1903 року), дати її до друку.
     У листі від 23 вересня 1903 року Б. Лепкий з Кракова до О. Кобилянської писав: «Вашими словами признання я вельми дорожу», і далі: «Що чувати в Чернівцях? Я їх дуже люблю, єй Богу, не знаю, чому. Якби коли-небудь хотів мешкати в якому місті – то в Чернівцях. І саме тому, що хочу, мабуть не буду».
    Тому, коли О. Луцький лагодив альманах на честь письменниці «За красою» (Чернівці, 1905), то до нього увійшли поезії Б. Лепкого «Над рікою», «Прочитавши «Битву» Кобилянської» – перша у нашій літературі спроба художнього осягнення творчого генію славетної буковинки через осмислення однієї з перлин її новелістики.
     Мало відомий і той факт, що автором дизайну обкладинок видань повістей «Царівна» (Київ, «Українська накладня») і «Земля» (Київ-Ляйпціг, «Українська накладня») став саме Б.Лепкий.
     Ольга Кобилянська, до речі, зупинялася в домі Лепких у Кракові, де вони мешкали.
     Закоханий у Чернівці та маючи тут багато друзів, плекав він ідею, про яку розповів у листі Весоловському, але яку, на жаль не втілив в життя, – в 1905 році провести літературну зустріч для обговорення проблеми книговидавництва, залучивши Маковея, Кобилянську, Кордубу, Сімовича, Поповича, Гринюка, Стефаника, Луцького.
     Лепкий був знайомий з уродженцем Заставни Миколою Івасюком ще з часів, коли навчання в Академії мистецтв.
     А мальовниче село Розтоки було для нього місцем, де зміг набратися сил та відпочити після важкої інтелектуальної праці, та одночасно місцем нової хвилі натхнення та творчих старань. Під приємними враженнями пише він нові твори:

Гей, чудові наші гори!
Гей, чудова сторона!
Відживає серце хоре,
Обновляється душа.
(«Наші гори»)
      Про перші відвини буковинського села він згодом згадував: «Між Кутами та Тюдевом висока скеля над Черемошем – Сокільське, яке так любив Федькович. Сокільське зробило на мене таке сильне вражіння, як жодна гора в світі. Під Сокільським написав я тоді вірш «Гей, чудові наші гори». Між Тюдевом та Розтоками напала нас буря. Я скрився перед нею до гостинного дому О. Ковблянського і там написав тої самої днини образок «Під Сокільським»…


     Сподіваюсь, що цим невеликим дописом ми пробудили вашу зацікавленість саме в ці осінні дні звернутися до великого майстра слова і його безцінного літературного доробку, людини, що залишилася до кінця вірній собі, своїм принципам. Непохитний у своїх ідеях, непідкупний жодною окупаційною владою, незаплямований більшовизмом, смиренний лише перед своїм талантом, одержимий вірою в Бога та любов’ю до України, Богдан Лепкий завжди жив і творив задля культурно-просвітницького розвитку свого народу, через призму минулого відкриваючи свідомий погляд у наше майбутнє – завжди соборної, вільної, самостійної, незалежної України.
Бо за своєю природою він таким був – свідомим українцем, котрий завжди тужив за рідною землею і якого надзвичайно боліла доля власного народу:

Там, де колись цвіли квітки
Стирчать з землі сухі кістки.
Де діти бавились в хатах,
Там причаївся біль і страх.
Де землю краяв срібний плуг,
Там оре смерть по Сян і Буг…
(«Весна 1915-го»)


Спочинь, серце, на хвилину
В північну годину,
А я думкою далеко,
Далеко полину.

А я думкою полину
В рідну Україну,
На велике пожарище,
На чорну руїну
(«Спочинь, серце, на хвилину»)

     Торкнутися до деяких творів Лепкого, зокрема зануритись у сторінки трилогії «Мазепа», оповідань, поезій, казок ви зможете, завітавши до Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського.
                            
    Але особливою цінністю і гордістю нашої бібліотеки є видання Національної академії наук України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, науково-дослідного центру періодики «Журавлі повертаються…: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого», яку подарував бібліотеці її упорядник академік, професор Володимир Качкан. В ній опубліковано понад 500 листів Лепкого до вчених, письменників, громадських діячів, редакцій.
                                              
Високоповажний панє Рєдакторє!
Перед трема тижнями пославєм Вам «Зломані крила». Донині не знаю, чи Ви їх дістали, чи ні, чи прочитали, чи подобалися, чи ні. Ничо не знаю, тому прошу о лист.
При надходячих святах та при недалекім Новім Році желаю Вам Вашій «Буковині» всього доброго.

Так пише Богдан Сильвестрович в одному з листів до редактора пана Осипа Маковея.

Не змагаючись, звичайно, з Богданом Лепким у красномовстві, але за його манерою напишу:

Вельмишановні Читачі!
Ласкаво запрошуємо до книгозбірні познайомитися з листуванням
Богдана Лепкого та пізнати його особистість через епістолярій.
З повагою
Муніципальна бібліотека ім. Добрянського

     Сьогодні я насолоджуюсь історичною повістю «Сотниківна». Що обираєте ви?
     Хочеться нині читати про Лепкого, читати Лепкого за його цінність, мудрість, багате слово, й за те, до речі, що він так любив Чернівці, аналізувати минуле, йти в самостійне майбутнє, бо, його словами, «ми віримо» і знаємо, що наш народ непереможний...

МИ ВІРИМО
Як ранком навесні іде по полі
Якийсь вітрець, що будить і п’янить,
Так і на нас повіяв вітер волі,
Бажання пройняло нас: хочем жить!
Ми хочем жить. Хоч попелом, димами,
Руїною покрився рідний край,
Хоч "Вічную" співають вже над нами,
Ми віримо, що йде, що йде наш май.
О, він прийде! Прийде до нас конечно,
Гроби квітучим квіттям прибере.
Ми віримо глибоко й безконечно,
Що правда, і добро, і наш народ не вмре!


При підготовці матеріалу були використані:
- «Журавлі повертаються…: З епістолярної спадщини Богдана Лепкого» , національної академії наук України, Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника, науково-дослідного центру періодики.
- Чопик Ростислав «Буковинська струна Лепкого» // Мол. буковинець. – 1991. – 27 лип. (№ 30). – С.6.
- Мельник І., Щербанюк Л., Любківський О. CHERNOWITZ: історичні вулиці, будинки та видатгі особистості

Підготувала Лариса Українець