В кожного на цій Землі є своє «щемить»

     Чи хвилює, болить, щемить, коли читаєш її – книгу Оксани Кузів з двозначною назвою?...

      А можливо, проживаєш разом з авторкою та її героями якусь особливу мить?..

     Кузів О.

     Щемить/Оксана Кузів – Львів: Апріорі, 2017.- 164 с.                                                                       

     До слова, про саму авторку. Оксана Кузів – письменниця, журналістка, що народилася 10 березня 1970 року у м. Бурштин Івано-Франківської області. Навчалася у Львівському державному університеті ім. І. Франка за спеціальністю викладач української мови та літератури. І хтозна, чи мала б українська сучасна література в своїй царині ще одну майстриню пера, якщо б не гострі пороги долі, які жінка змушена була пройти, долаючи важку хворобу, та які, зрештою, стали поштовхом до нових звершень. Свою закоханість у слово, творчий потенціал і життєві історії почала вона виливати у прозові та поетичні твори, які одразу знайшли свого читача. Книга бувальщин «Адамцьо», з якою письменниця дебютувала 2014 року, увійшла до переліку найкращих українських книг за останнє десятиліття і стала книжкою року у молоді Прикарпаття.  В творчому доробку письменниці «Там, де гори підпирають небо», «Скривджена любов», «Назови мене своєю», «Єнчий світ», «Мереживо долі», «Собача любов», збірки поезій «В закапелках душі», «Задивлена в небо». І якщо вже книги письменниці мають по кілька перевидань, то це багато про що говорить.

    Але повернемось до вищезгаданого роману «ЩЕмить», враженнями від якого я, власне, і хочу з вами поділитися.

  Читається надзвичайно легко та швидко, символічно кажучи, за мить, якщо вже відштовхуватись від назви книжки. Попри те, що вже з перших сторінок, забігаючи наперед, прогнозуєш в своїй читацькій уяві звичайну любовну історію, вона зацікавлює, захоплює увагу, якимось чином бадьорить. Моментом, правда, здається, що все буде розвиватися аж надто банально, та щось особливе все таки зачіпає, інтригує, і точно не заспокоїшся, доки не дочитаєш книгу до кінця. Події розгортаються стрімко і вже на початку книги стає зрозумілим, хто є головними героями, навколо яких і буде будуватися весь сюжет.

   Отож, є двоє: він та вона. Станіслав Анатолійович – керівник відділення банку, серйозний та досить суворий, як одразу здається, 28-річний чоловік, що був закоханий лише у комп’ютери, доки не з’явилася вона – Юлія Тимофіївна, молоденька спеціалістка з привабливою зовнішністю, гостра на язик, впевнена в собі, на перший погляд, навіть самовпевнена чи зухвала, як для новенької працівниці, що сміє отак собі просто-простісінько, наче хлопчиськові, з перших днів роботи в установі робити начальникові зауваження щодо його грамотності. Є й інші персонажі, які своєю присутністю та характерами додають, так би мовити, прянощів до страви. 

   Він подобається їй, вона – йому. Внутрішньо вони схожі (самотні, без друзів, зі своїми дивацтвами), що на підсвідомому рівні споріднює їх. Є між ними певні обставини, люди. Але то тут дрібниці. Звичайно, проблеми, великі чи маленькі, є в житті завжди. Та все вказує на те, що єднання одиноких сердець є неминучим. Любовний роман? Так! Типово? Так! Стандартно? Так! Щоправда, в Юльки, яка приїхала з іншого міста, є якась таємниця. То й що? Є в кожного, напевне, свої секрети, свої табу в розмовах. Невдале кохання?.. Складне дитинство?.. Якась темна пляма в минулому?... Губишся в здогадках.  Хвороба?.. (на це є натяк згодом). То й все одно не вбачаєш в цьому ексцентричність.

   Все, начебто, мало б бути між цими двома «ОК», як сказала б авторка (вірніше, герої її роману). Але та загадковість у поведінці Юлії заважає їхньому щастю. Слово за словом, сторінка за сторінкою і  відчуваєш, що ця історія стовідсотково не є банальною. Але чому?.. Цього так одразу не збагнеш. І на середині роману теж немає відповіді. Розв’язка – майже на останніх сторінках.

   Цікава діалогічність між героями, яскравість сюжету, інтрига, як я зазначила вище, що тримається до кінця, літературний стиль письменниці, проста «жива» мова, подекуди забарвлена літературно-художніми прийомами авторки та порівняннями, як, наприклад: «ота зачіска пані Альбіни, акуратно складена, яка нагадувала копицю сіна порядного господаря, котрий знає, як правильно то сіно згребти докупи» заохочує до невимушеного читання чи то вдома чи деінде, маючи трохи вільного часу.

    І тільки дочитавши роман до кінця, розумієш всю суть і гостроту життєвої драми головної героїні, нестандартність ситуації та оригінальність авторки у виборі теми для написання художньої книги. Це дійсно питання, що виходить за рамки. Дуже сміливо, дуже важливо, – подумала я. Варто людині усвідомлювати, що не всім на Землі вона керує і не все може передбачити. Є природа. А вона значно вища.

   Унікальність тематики є незаперечною. Але чогось все ж таки мені не вистачило. Чого саме? Хотілось, напевне, зануритись глибше у думки Юлії, пірнути у її душу, разом з нею впасти у смуток, страх перед майбутнім тощо чи так само піднятися на крилах надії і закоханості. Хотілось пройтись по всіх мінорних струнах її серця, відчути всю драму на повну, зрозуміти більше її психоемоційний стан. Натомість все це якось передається краплинками, краєчком, коли я так чекала повної оголеності душі головної героїні. Були моменти, коли так і кортіло проникнути в її міркування, іноді навіть здавалося, що ще мить, ще мить… і завіса до її душевного стану таки відкриється повністю, наприклад, після побачення зі Станіславом, коли вона залишилась наодинці, чи тоді, коли Юлія розмовляла зі своїм відображенням в дзеркалі. Воно й було, нібито. Але щоразу якось поверхово. А цілком логічно, що людину, яка все своє життя потерпає від проблеми, котра вирішує "жити" їй чи "існувати", тривожать важкі думки, сумніви, неприємні спогади з минулого.

     Психологізму не вистачило. В цій нетиповій історії він був би дуже доречним. Так здається мені. Може, авторка й не мала цього на меті, а хотіла залишити читачам горизонт для власних роздумів. А можливо, неповна розгорнутість персонажів тут тому, що вона написала книгу за досить короткий проміжок часу, з 10 травня по 6 червня 2017 року (дата зазначається в кінці). Це право авторки.

    Ні, ні. Я зовсім не розчарована. Оксану Кузів обов’язково ще читатиму і насправді вдячна авторці за цей її важливий літературний ексклюзив і письменницьке бачення. Лише ділюся щодо нього деякими власними читацькими бажаннями. Книгу рекомендую насамперед за унікальність. Прочитайте! Обов’язково прочитайте! Аби ширше глянути на світ і усвідомлювати, що оце «щемить» буває таким різним.

   Для інформативності наостанок скажу, що крім книжки «ЩЕмить» на Вас, дорогі Читачі, від цієї сучасної української письменниці у книгозбірні чекає «Назови мене своєю», куди входять чотири окремі історії: Таїнство», «Артистка», «Адамцьо. Вінець божого творива» та «Назови мене своєю».

  Підготувала Лариса Українець