41-й Буковинський піхотний полк і пам'ятник його хоробрим бійцям

 У ці грудневі дні виповнилося 120 років від урочистого відкриття легендарного пам'ятника загиблим землякам - воїнам 41-го Буковинського піхотного полку «Чорний орел», що вінчав вершину Чернівецького пагорба на розі вулиць Семигородської та Ратушної. Це був один із найбільш презентабельних пам'ятників, який органічно вписався в ландшафт і забудову історичного середмістя. Він був окрасою монументалістики старих Чернівців і став домінантою даного кварталу.
 

Монолітний обеліск висотою сім метрів, на вершині якого розпростер свої могутні крила бронзовий орел. Орел тримав в кігтях полковий прапор. У нижній частині обеліска знаходилися схрещені прапори – символи бойової слави, а з боків – гірлянди квітів як пам’ять про полеглих воїнів. На цоколі були вибиті три однакові за змістом написи німецькою, українською та румунською мовами: «Полеглим на полю слави синам борцям 41-го піхотного полку імені архікнязя Євгена. вдячна Буковина». На зворотному боці цоколя позолоченими цифрами викарбовано роки: 1701–1901.
Монумент споруджувався на кошти Буковинського сейму, офіцерського корпусу, Православного релігійного фонду, так як більша частина солдатів були православні та на добровільні пожертви громадян краю. Земельну ділянку на розгалуженні вулиць Семигородської та Ратушевої надала міська рада Чернівців. Загальна вартість пам’ятника становила 37 тисяч крон.

Як писав в своєму дослідженні знаний історик, доктор історичних наук Ігор Піддубний: «Монумент розроблявся архітекторами Віктором Фіалою та Оскаром Ляске і втілював у собі три ідеї – вшанування загиблих воїнів-буковинців, освячення полкового прапора та згадку про ювілей полку. Ця бронзова частина пам'ятника була відлита у віденській фірмі Бешонера за моделлю скульптора Р.Маршала. Матеріалом для 7-метрового обеліска послужив граніт з родовища Пожар у Чехії. Освячення пам'ятника відбулося 2 грудня 1902 р. Хоча на час відкриття вже існували два пам'ятники військовикам 41-го піхотного полку, які відкрили в 1879 році у Сараєво та 1900 року у Чітлучі, новий пам'ятник став невід'ємною частиною міського середовища». Про його велич, продумане розміщення та високе художнє вирішення до сьогодні свідчать тільки поштові листівки та не оминають у своїх ностальгічних спогадах чернівчани.
До урочистого відкриття пам’ятника було укладено грамоту на пергаменті зі зверненням до нащадків про цю подію за підписами патрона полку ерцгерцога Євгена фон Савойєн, митрополита Буковини Аркадія, крайового президента Фрідріха фон Бургіньйона, бургомістра Антона Кохановського та інших поважних чернівчан, яку в латунній капсулі заклали у фундамент пам'ятника. Коли в радянський час його нищили, то тільки небайдужість чернівчан допомогла зберегти цей документ, який нині знаходиться у фондах Державного архіву Чернівецької області.
Автором проекту насамперед вважається Оскар Ласке, лейтенант запасу полку, архітектор за професією і художник за покликанням. Корінний чернівчанин із родини архітекторів і художників, глибоко пройнявся самою ідеєю увіковічення пам'яті буковинських героїв. Завдяки притаманному йому таланту, він зумів передати не тільки скорботу за загиблими вояками, але й пам'ять про їхні величні подвиги. Так, у 1902 році в Чернівцях вшановували пам'ять бійців найстарішого в імперії полку, що був заснований ще у молдавські часи. Святкували його двохсотлітній ювілей. Р. Ф. Кайндль писав: "Особливою урочистістю свята стала присутність світлішого покровителя полку ерцгерцога Євгена". Детальніше інформацію про пам'ятник та його автора дивись за посиланням:
http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/dosearch?page=ua/1324631228/1574687227

Тема війни, боротьби, загибелі цвіту нації і збереження пам'яті про цих достойних вояків сьогодні актуальна як ніколи. Наша розповідь про те, як у певний історичний проміжок часу столична влада зі всією серйозністю віднеслася до охорони міста Чернівців, кордонів Буковини та її мешканців. Адже навіть на початку своєї історії наше місто було фортецею з військовим гарнізоном. Перші військові об’єкти на Буковині з’явилися ще у часи середньовіччя, так як цей край був століттями і залишається до сьогодні прикордонним. А така вже споконвічна доля всіх прикордонних земель – той сусід, що сильніший, завжди намагається захопити чужу територію. В результаті світових війн перекроюється політична карта світу, зникають цілі імперії. На їхньому місці виникають нові держави. Не має значення – кращі вони чи гірші від попередніх. У будь-якому випадку геополітичні зміни супроводжуються великим кровопролиттям. Чернівці через своє географічне розташування неодноразово ставали епіцентром бойових дій. За більш як 600-річну історію міста його жителі були свідками війни росіян зі шведами, русько-турецького конфлікту. Наше місто не залишилося осторонь італо-франко-австрійської та австро-прусської воєн. І, звичайно, нас не оминули обидві світові війни, хоч місто і не зазнало нищівних руйнувань.
Австрійська влада, вочевидь, дуже добре усвідомлювала небезпеку, що створював східний сусід, а тому з усією відповідальністю і з політичною далекоглядністю підійшла до надійного укріплення своїх земель на сході імперії.
З огляду на малочисельне населення Буковини австрійська влада, прийшовши на її терени, звільнила буковинців від військової повинності. 55 років край користувався цим привілеєм. Два покоління чоловіків залишалися біля хати, замість того, щоби йти до війська. Служити забирали лише ледацюг і підозрілих. У 1807 році навіть було видане окружне розпорядження, яке зобов'язувало поміщиків "виявляти в своїх маєтках волоцюг і розпутних парубків та відправляти їх до окружного правління для військової служби". Перевиховували їх досить жорсткими методами.
Тільки після того, як кількість населення значно зросла, у 1830 році, з'явилося Найвище рішення, за яким на Буковині запроваджувалася військова повинність. З цього часу Чернівці стали військовим містом. Відтоді тут розквартирували 41-ший піхотний полк. Він став істинно вітчизняним полком, так як більшість вояків складали буковинці.
В австрійський період на Буковині з`являються постійні гарнізони, що охороняють територію та вирішують за потреби різні бойові завдання. З XIX століття до складу Чернівецького гарнізону входили підрозділи, що представляли 3 роди військ. Це 41-й піхотний, 9-й уланський і 33-й артилерійський полки. Спочатку військові розквартировувалися безпосередньо у помешканнях міщан. Ті за невелику компенсацію, що отримували від влади, повинні були закуповувати провіант, сіно, дрова тощо. Кількісний склад полку постійно зростав. Зрештою повстало питання про будівництво для нього окремої інфраструктури. Громадяни згодні були робити регулярні внески для потреб військових. Жити поруч, але не разом, було зручно всім. 

На межі XIX- XX століть у Чернівцях розпочався справжній бум на зведення казарм.

Чимало військових споруд стояли мало не у центрі міста, хоча на той час цей квартал ще не був так щільно забудований і то була околиця міста. Менш, ніж за 20 років тут збудували 6 споруд для розміщення солдатів: 2 кавалерійські казарми, 1 артилерійську, стрілецьку та прикордонну, а також казарми ім. ерцгерцога Райнера, ерцгерцога Євгена та Альбрехта.

Більшість споруд збереглися дотепер. Слідом за казармами почали з’являтися і військові містечка, де мали помешкання вищі військові чини. Всі ці споруди будувалися компактно. І навіть вулиці в цьому кварталі в різні часи завжди носили назви воєнних героїв того часу. Правда, як тільки мінялася влада, то назви одразу ж мінялися. У різні періоди історії були свої герої.
Цілий квартал займає батальйонна казарма піхоти ім. ерцгерцога Альбрехта, яку збудували у 1884 році на вулиці Семигородській, нині Головна.

Вона вирізнялася з-поміж інших своєю архітектурою. Крім, власне, строгих ліній екстер’єру, її мілітарне призначення підтверджували і вставки із військовою атрибутикою на аттику головного фасаду. Споруда має трапецієподібну форму, так як внутрішнє подвір’я використовували для збору особового складу одного з батальйонів 41-го піхотного полку. Ця казарма була однією з найдорожчих – її зведення обійшлося міській владі у 250 тисяч флоринів. Вочевидь, така сума виправдала себе, адже будівля добре збереглася донині. Вона стоїть на вулиці Головній, 119. Символічно, що у ній зараз є міський військовий комісаріат.
Споруду навіть згадувала Ольга Кобилянська у своєму творі «Земля», описуючи прибуття Михайла Федорчука на службу. Крім того, на честь цієї споруди провулок, що поруч, і досі має назву Казармений.
Поруч була Штурмова толока – плац (між Центральним парком Т. Г. Шевченка, вул. Садовою та Героїв Майдану). Тут же знаходилося стрільбище (вище парку Т. Г. Шевченка по вул.О. Гузар, 2, там тепер тенісні корти і дитячий стадіон). За цією ж адресою був стрілецький дім (вул. О. Гузар, 2, корпус 3 медичного університету).
Казарми ерцгерцога Райнера займали практично цілий квартал (нині кафедри ЧНУ та військовий шпиталь).

Вхід розміщений з вул. Героїв Майдану. Гарнізонна церква на цій території з'явилася вже в міжвоєнний час – в 1927 році.
В цьому ж воєнному кварталі, по вулиці Аксеніна знаходились склади-магазини і канцелярія 41-го полку піхоти та 8-го полку уланів. Приблизно тоді ж, у 1903 році, на підлозі цього приміщення з`являється пам`ятний знак, на якому напис німецькою мовою засвідчує, що саме тут квартирував піхотний полк № 41 ерц-герцога Євгена фон Габсбурга.
Навіть у радянські часи, коли за цією адресою перебував 135-й учбовий артилерійський полк, військове училище та сержантська школа, пам’ятний знак не знищили. Є свідчення, що над цим пам`ятним знаком був скляний купол, а поруч в караулі стояв вартовий. В одному з цих приміщень у 2007 році відкрито Чернівецький музей воєнної історії краю.

Ще одну казарму збудовано на розі нинішніх вулиць Садової - Аксеніна, нині корпус ЧНУ по вул. Садовій. За австрійських часів тут розташовувалися казарми ім. Ерцгерцога Євгенія.

Євген фон Габсбург довгий час був шефом полку, з 1882 року і аж до кінця його існування, до 1918 року.
Винятком були хіба що казарми 17-го артилерійського полку, який передали у користування військовим 1913 року. Натомість, міська влада розраховувалася з підрядниками аж до 1921 року, коли Чернівці вже входило до складу Румунського королівства. Давід Волф Блум та Йоан Зенфт отримали за виконані роботи від примарії міста 2848,04 леї. Ці кошти міська влада змушена була перераховувати через англо-австрійський банк.
Казарми полку слугували згодом спочатку румунським, а потім радянським солдатам. Цікаво, що в історії цієї будівлі є певні традиції – протягом усього часу існування цієї споруди як військової, її заселяли саме артилеристи. Нині там навчальний корпус ЧНУ.
Що стосується місць дислокації полку в Чернівцях, то кавалерійська і артилерійська казарми з логічних міркувань розміщувалися по околицях міста – на Роші та Старій Жучці, а всі решта – неподалік від середмістя.

Новий військовий шпиталь знаходився неподалік (вул. Героїв Майдану, 7), а от казарма жандармерії була безпосередньо в центрі міста. Нині це приміщення за адресою вул. Є. Гакмана, 7, де знаходиться Чернівецький обласний центр контролю та профілактики хвороб Міністерства охорони здоров'я України, більше відомий як санепідемстанція. Збереглась до наших днів і така «конче необхідна інституція», як і офіцерське казино за адресою вул. Головна, 22, бувший будинок полковника, який ми знаємо як: Чернівецький академічний обласний театр ляльок в Чернівцях. Споруда гауптвахти також цілковито збереглась, окрім символу на фасаді, який був збитий, нині це адреса Головна, 18. Недалеко від Генеральського дому побудували пекарню для військових.
На місці теперішнього музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської та його околиць розпочинався густий ліс. Під лісом стояли продовольчі і порохові склади. Це вже було передмістя, адже порохові склади не розміщували біля житлових кварталів.
Військова канцелярія знаходилась на вулиці Переяславській, 7 ще з перших років австрійської влади, адже перші 12 років тут була воєнна адміністрація.
Отож, Цісарсько-королівський Буковинський піхотний полк № 41 ім. ерцгерцога Євгена (k.u.k. Bukowinisches Infanterie Regiment „Erzherzog Eugen“ Nr. 41) був створенй у 1701 році. У Чернівці полк остаточно переведено в 1882 році, де він ретельно виконував свою місію по охороні буковинського краю до 1918 року. Подальша доля полку загубилася після Першої світової війни. Очевидно, зміна історичних епох розсіяла по світах і вояків 41 піхотного полку, який запам'ятався чернівчанам ще і високопрофесійним військовим оркестром. Місцеві святкові заходи ніколи не обходилися без його участі. Гра духового оркестру забарвлювала найменшу подію гарним та піднесеним настроєм, створювала святкову атмосферу. На той час капельмейстер (диригент) був шанованою людиною. Ця посада була дуже престижною. Військовий диригент мав статус офіцера, носив спеціальну уніформу. Свідченням високого професіоналізму є і той факт, що в Чернівцях служив музикантом у австрійському військовому оркестрі, а потім був військовим капельмейстером 41 піхотного полку фольклорист, етнограф, композитор, педагог, видавець Антон (Антоні) Гіацинтович Коціпінський (Kocipiński) (1816 – 26 (14).05.1866). Детальніше про це можна прочитати за посиланням:

http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=786187

В Буковинському піхотному полку № 41 ім. ерцгерцога Євгена служили як знакові для нашого краю особистості, так і тисячі простих буковинців, що віддано несли службу, а при потребі ставали на захист рідної землі. Ось деякі  них:

Степан Кобилянський (1866-1940) – один із трьох молодших братів Ольги Кобилянської, народився у містечку Гура-Гумора. Дванадцятирічним Степан вступив до військової школи (1878–84 роки) у місті Вінер-Нойштадт (передмістя Відня, Австрія).

 

                                             

В 1884 році він розпочав військову службу у 24 піхотному полку в Австрії та одночасно закінчив Військову Академію у Вінер-Нойштадті. З 1 вересня 1886 року отримав звання лейтенанта (ранг Nr 47), бо був за рейтингом успішності 47-м, серед 90-та випускників академії того року. За розподілом потрапив у 41-й Буковинський піхотний полк, який дислокувався в Чернівцях і 27% якого становили буковинські русини (українці). У 1890 році Степану Кобилянському присвоїли звання обер-лейтенанта 41 піхотного полку. Щоб не розлучатися з родиною, він перевівся до 22 полку ландверу, у Чернівцях. Тут йому присвоїли звання Гауптман 2 класу. Згодом його перевели до Радівців, а наступне десятиріччя, з кінця 1899 року до 1909 року, знову служив у Відні. Звідси його перевели у 26 полк ландверу в Марбург до Словенії у місті Марібор. У 1910 році йому присвоїли звання майор ландверу, і перевели до 32 -го полку ландверу у місті Новий Сонч. В 1913 році Кобилянського підвищили до оберст-лейтенанта (підполковника), а в 1915 – до Оберста (полковника). Він очолив 32 полк ландверу. В 1917 році, Кобилянський вийшов на пенсію у званні полковник у відставці, проте Перша світова внесла свої корективи в його плани. Цього року він разом із австро-угорськими військами повернувся у Чернівці, зустрівся з рідними. В 1919 році перебрався жити в місто Марібор (Словенія). Там він і відійшов у вічність 1 лютого 1940 року.

Едуард Фішер (1862-1935) – славетна та неоднозначна постать Буковини. Його називали найосвіченішим жандармом в історії. Він пройшов військовий вишкіл саме у 41 полку "барона Кельнера фон Кьолленштайна", куди добровільно вступив у зовсім юному віці. Випускник чернівецької гімназії мав всього 17 років. Після закінчення офіцерських курсів був призначений заступником кадет-офіцера у своєму полку. У 26 років отримав посаду офіцера повітового комплектування. По роду служби йому часто приходилося взаємодіяти із крайовою жандармерією, куди незабаром перейшов служити і де зробив блискучу кар’єру. Першу світову Едуард Фішер зустрів у званні майора, а закінчив генерал-майором.

З початком війни Буковина опинилася у дуже скрутному становищі: на жодному із перевалів не було передбачено заходів оборони. Вище військове командування відтягнуло звідси усі війська. Для росіян відкрився шлях через Кимполунг на Верхню Угорщину та Семиграддя. Здавалося, ніщо не могло зашкодити їхньому подальшому просуванню на Будапешт - майже стокілометрова лінія фронту на Буковині була відкрита російському вторгненню.
Нащадок старовинної німецької родини із Швабії, патріот Буковини, Едуард Фішер, відразу відчув небезпеку і прийняв рішення: "Росіянин не повинен заполонити мою Буковину". Офіцер жандармерії старої Австрії зробив неможливе. Майже всю другу половину 1914 року він із жменькою вояків, серед яких були як жандарми, озброєні карабінами, так і митники, лісники, ополченці, добровольці, селяни-гуцули, яким, за браком нової зброї, видали гвинтівки системи "Верндля", що були зняті з озброєння ще у 1886 році і тридцять років пролежали на складах, утримував фронт завширшки у п’ять маршових днів. 9000 погано озброєних вояків денно і нощно впродовж майже п’яти місяців стримували 80000 російську армію. Схематично це виглядало: один боєць на 200 кроків.
Практично всю війну він мешкав у залізничному вагоні, що давало можливість, у разі необхідності, швидко пересуватися. Він був пристосований і під канцелярію з телеграфом і телефоном, і під житло.
Крім того, що Е. Фішер виявився талановитим офіцером, він був ще й видатним науковцем: писав краєзнавчі книги та колекціонував монети, вивчав і досліджував історію Буковини. Написав багато вартісних наукових робіт. Зрештою, залишив по собі перші мапи Буковини: оглядову і комунікаційну, історичну, мапу лісів, тваринного світу, флори, міграції населення тощо. Похований у Відні.

Чернівчанин, кадровий військовий, все своє свідоме життя поклав на олтар захищати Буковину в складі двох армій: спочатку австрійської, а потім у складі української як полковник УГА – Іван Максимович (1864-1931) і був офіцером 41 полку піхоти.
Він народився в місті Серет на Буковині (нині Румунія) в дуже поважній українській родині – в сім'ї помічника урядника повітового суду в Сереті, згодом радника-секретаря крайового суду в місті Чернівці, члена-засновника Головної Руської Ради у Львові 1848 року Павла Максимовича. Дідусь – о. Теодор Максимович, почесний канонік, греко-католицький декан і парох в Чернівцях. Проте найбільшим зразком чоловічого виховання та наслідування став для нього рідний дядько – Іван Максимович, кадровий старшина 51-го угорського полку піхоти, герой битви під Кеніґґрацом, «щирий руський патріот і член черновецьких руських товариств». Тому зрозуміло, що він отримав відповідне виховання та цінності, які й сповідував потім все життя.
Навчався у вищій реальній гімназії в Чернівцях, нині ЗОШ № 2 ім. Ю.Федьковича. Військову службу розпочав у 89-му піхотному полку і дуже успішно, тому його військова кар'єра розвивалася стрімко. В 1883 році іменований кадетом та переведений на службу в 80-й галицький полк піхоти, де служив кадетом-заступником офіцера. За короткий проміжок – іменований лейтенантом – обер-лейтенантом – капітаном 2-го класу – капітаном 1-го класу. На 1910 рік Іван Максимович майор 80-го полку піхоти, який дислокувався в місті Львові а потім в місті Тузла (нині Боснія і Герцеговина).
В жовтні 1911 року переведений на службу майором у 41-й полк піхоти в Чернівцях, командиром 1-го батальйону. Тут знову він швидко подолав військові щаблі. В 1914 році іменований підполковником, через два роки – полковником. В цьому званні 1 листопада 1917 року вийшов у відставку з дійсної військової служби за вислугою років, залишаючись до кінця війни на службі в локальних військових установах. Восени 1918 року командував гарнізоном в місті Сянок (нині Польща), особовий склад якого складали вояки 54-го Моравського піхотного полку.
З початком Першої світової війни брав участь у бойових діях як штабний офіцер 41-го полку піхоти. За хоробру та успішну поведінку перед ворогом був іменований лицарем ордена залізної корони 3-го класу з військовою декорацією. Нагороджений медаллю за військові заслуги на червоній стяжці, відзнакою за військову службу для офіцерів 3-го класу, бронзовою ювілейною медаллю для збройних сил, військовим ювілейним хрестом, орденом залізної корони 3-го класу, хрестом за військові заслуги, німецьким залізним хрестом 2-го класу, багатьма іншими австрійськими та німецькими військовими відзнаками.
Після розвалу Австро-Угорської монархії він повернувся в армію і став на службу в українську армію як полковник УГА. В 1918 році відмовився виконати вимоги делегації польських діячів міста Сянок щодо роззброєння гарнізону міста й передачі його казарм полякам. Служив у штабі Начальної Команди УГА, з 1919 року призначений інспектором всіх етапних формацій та установ в області етапу армії і корпусів УГА. У складі групи Антона Кравса брав участь у поході українських армій на міста Київ та Одесу. Наприкінці квітня 1920 року інтернований поляками. Разом з іншими інтернованими галицькими старшинами був включений як полковник запасової бригади до складу 5-ї Херсонської дивізії ДА УНР. В ніч на 26 серпня 1920 року разом з рештою галицьких військових (90 % особового складу дивізії) вийшов з підпорядкування ДА УНР (фактично з-під командування польської армії) та перейшов на південно-західний схил Карпатського хребта. Цього ж року разом з рештою групи А. Кравса інтернований в таборі міста Ліберець, де в жовтні 1920 року ініціював заснування Комітету помочі американського Червоного Хреста, був його першим головою. Так завершився дуже щільний та напружений період військової служби Івана Максимовича. По її закінченні повернувся в Чернівці. Тут і відійшов у вічність в травні 1931 року, де спочиває в секторі № 70 в Історико – культурному заповіднику «Кладовище на Зеленій вулиці». Велелюдний похорон відбувся за участю всіх стрільців та старшин УГА, які на той час мешкали в нашому місті.


Ще один видатний чернівчанин служив у цьому знаменитому полку. Це хірург Володимир Залозецький (1843-1898).

Після закінчення з відзнакою Чернівецької гімназії, він отримав ґрунтовну освіту в Йосифінській військово-медичній академії у Відні. У 1866 році під час Австро-Прусської війни служив у 15-му Галицькому піхотному полку "барона фон Георгі", до складу якого входила велика кількість українців. У надзвичайно складних польових умовах оперував поранених, повертаючи їх до життя. Здається, людина з таким солідним лікарським досвідом, могла би все подальше життя спокійно працювати хірургом. Тим не менше, після війни В. Залозецький продовжив медичну освіту у Віденському операційному інституті. По закінченню отримав направлення для проходження служби у 41-му піхотному полку на посаді старшого лікаря. Доктор В. Залозецький був нагороджений багатьма військовими нагородами. Після виходу у відставку працював у Чернівцях провідним хірургом крайового шпиталю. Довгий час очолював Товариство лікарів Буковини, був депутатом міського магістрату, а також співзасновником Українського Народного дому. Похований у Чернівцях.

Вісімнадцятилітнього Юрія Федьковича (1834-1888), творчу людину з тонкою психікою, надзвичайно чутливу до різного роду несправедливості, у військо відправив рідний тато, бо не бачив у сина ніякого хисту до господарки. Він розпочав службу кадетом, а дослужився до молодшого лейтенанта 2-го класу і був звільнений у запас обер-лейтенантом. Ця служба була для нього справжньою каторгою, чого так і не зміг поет пробачити батькові. Понад десять років муштри, участь в італійській кампанії, приборкання селянських бунтів Федьковичу, як письменнику, дали велику кількість сюжетів для написання майбутніх творів, які він залишив у збірці «Пісні жовнярські».

 

Та, звільнившись із армії, він категорично не хотів носити свій мундир, хоча у той час людина у формі австрійського офіцера одним своїм виглядом викликала у оточуючих велику повагу, майже поклоніння. Марія Матіос у романі-панорамі "Букова земля" пише, що Федькович "після італійської кампанії люто зненавидів військовий цісарський мундир і тепер скрізь, навіть на прийняття до буковинського єпископа ходить виключно у гуцульському сардакові, вишитій сорочці і зі шкіряною тобівкою через плече". На більшості фотографіях письменник зображений саме у такому вбранні. Це сприймалося неоднозначно. Його рішення носити виключно гуцульське одяг і для нас є, певною мірою, психологічною загадкою поета. Щоправда, у 60-х роках галицькі студенти носили козацький одяг, але з часом ця мода минула. А тут офіцер, щойно демобілізований, перебрався в народний стрій. У ньому він ходив до самої смерті. Так він був ближчим до народу, про потреби якого багато писав. Федьковича, письменника турбували саме народні проблеми, а не військова кар'єра. Похований у Чернівцях.

У другій половині XIX століття в Чернівцях було побудовано багато споруд військового призначення. У цей же час місто активно забудовували готелями, прибутковими будинками, електрифікували, прокладали комунікації тощо. Перед Першою світовою війною Чернівцям вже був притаманний той європейський шарм, за який це місто подобалося всім, хто сюди приїжджав. Воно стало привабливим для іноземного капіталу, а наявність 41-го піхотного полку сприяла дотриманню порядку в усіх сферах життєдіяльності.
А нині в Чернівцях, на роздоріжжі вулиць Головної і Героїв Майдану (на розі Семигородської та Ратушної), в трикутнику скверу, стоять два кам’яні блоки з написом на німецькій, румунській та українській мовах – це все, що залишилось від колись одного з найкрасивіших пам’ятників в знак поваги до тих, хто охороняв життя та спокій мешканців міста і яким так пишались чернівчани.
На день сьогоднішній життя дає нові виклики і нові цінності. Світова епідемія навчила нас поважати працю лікарів, які рятують людське життя. А трагічні події війни, яку веде проти України та українців той агресивний жорстокий сусід, повернули нас до усвідомлення ролі і важливості військових, що так героїчно боронять сьогодні кожен клаптик землі і кожен день.
Вкотре робимо висновок: аби не проливалася кров на нашій землі потрібно вивчати свою історію, знати і шанувати своїх героїв, що ціною власного життя захищають цілу націю, територіальність і цілісність держави.

 

Підготувала Тамара Рудяга

При підготовці тексту використані джерела: Жалоба І., Никифорак М. «Урядування та економіка Буковини (австрійський період)» ; Маковей О. «Життєпис Осипа Ю. Гординського-Федьковича» ; Фішер Е. «Війна без армії. Моя оборона Буковини проти росіян»; Матіос М. «Букова земля". Роман-панорама завдовжки у 225 років; Гев’юк Юлія «Історичні аспекти військової історії 41-го піхотного полку імені Архікнязя Євгена».