Поважний очільник поважної інституції: Володимир Мількович

Днями Державний архів Чернівецької області відзначав своє професійне свято, яке співпало з ювілеєм самого архіву. Звісно, як і належиться в такі моменти, згадують історію його створення та хто стояв біля його витоків. Тому не могли оминути прізвище дослідника східноєвропейської історії, професора Чернівецького університету, першого директора Крайового архіву Буковини Володимира Мільковича (Милькович) (Wladimir Milkowicz, 1857–1916). Проте він не тільки створив та очолив таку поважну та серйозну наукову інституцію. За 35 років ретельної праці зробив таки вагомий внесок у науковий світ Чернівців та Європи назагал. І хоч короткі відомості про нього можна знайти в мережі інтернету, проте його не часто згадують як історики, так і краєзнавці. Чи то його ім’я загубилося на зламі історичних епох, чи то тому, що в нього була таки доволі серйозна полеміка з українським істориком Михайлом Грушевським щодо важливих моментів давньої історії України. Окрім того, він був москвофілом, що також створило не дуже прихильне ставлення майбутніх дослідників, а може, й інші риси характеру або стосунки наклали свій вплив.
Перегорнемо хоч деякі сторінки його діяльності в нашому місті, тому що він таки встиг багато вартісних і різнобічних досліджень здійснити за цей період. Тим більше цього року в нього також був ювілейний рік – 165 років від дня народження.

Володимир Мількович народився 28 серпня 1857 в селі Полянчик, нині Підкарпатського воєводства в Польщі. Гімназію закінчив у місті Перемишль. Потім подався на теологічний факультет Львівського університету, який закінчив в 1880 році. Наступні 1880 - 1882 роки вивчав юриспруденцію та слухав лекції зі слов'янської філології та історії на філософському факультеті Чернівецького університету. Як пізніше виявиться, він сюди повернеться і вже надовго. З університетом та з Чернівцями в нього буде пов’язане майже все свідоме життя. А наразі він продовжив навчання у Віденському університеті, де в 1884 році отримав вчену ступінь доктора філософії. Пізніше закінчив трирічний курс при Інституті австрійських історичних досліджень. За підтримкою Міністерства віросповідань та освіти Австрії здійснив навчальну поїздку з метою вивчення історії старих монастирів. Продовжив вдосконалення своїх історичних студій в Інституті австрійських історичних досліджень, де назавжди визначився з колом своїх інтересів і захопився вивченням стародруків та архівних матеріалів, які й визначили все його подальше наукове та професійне заняття. За власний кошт здійснив поїздки Австро-Угорщиною, Італією, Німеччиною, у ході яких зібрав багато історичного матеріалу.
По закінченні своїх наукових подорожей, в 1885 році, склав іспит на право викладати в університеті, або, як тоді казали, габілітувався з історії Східної Європи і почав працювати приват-доцентом кафедри загальної історії середньовіччя та нового світу на історичному факультеті Чернівецького університету.
А поселився вчений, як було прийнято на той час, недалеко від університету, за адресою Франценґассе (Franzensgasse), 3, нині – це Конституційна, 3 (вулиця 28 червня). Правда, на місці добротного, але одноповерхового будинку, стоїть багатоповерховий, збудований тут в міжвоєнний період.

                                                                    

 З 1895 по 1919 роки Володимир Мількович із науковим званням професор університету з історії Східної Європи. Він також викладає тут візантиніситку німецькою мовою.
Одночасно Володимир Мількович продовжував ретельно займатися вивченням і виданням стародруків. Він редагував перший том збірки документів з архіву Львівського Ставропігійського братства (Львів, 1895 – 1898, т. 1-2) (Monumenta Сonfraternitalis Stauropigianae Leopoliensis. Leopoli) і написав до нього латинську передмову. Ставропігійський інститут – культурно-освітня установа утворена на базі колишнього ставропігійського братства. Це видання мало і до цих пір має непроминальну вартість серед давніх стародруків. Документи включають період діяльності інституту з 1518 до року 1600 і був виданий у Львові в 1895 році. Цим виданням Мількович заслужив найвищу оцінку навіть в такого українського інтелектуала, як в самого Івана Франка, а то було не так просто. Іван Якович не раз спирається в своїх розвідках давньої літератури на «…видані д-ром Мільковичем «Monumentala» Ставропігії . Тепер, маючи в руках його текст, надрукований д-ром Мільковичем із копії захованої в архіві Львівської ставропігії (Monumentala confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis, t. І, 881-886».
Очевидно, що Мількович таки на той час зустрічався з Іваном Франком, можливо, у Відні, де той навчався на доктора філософії, і допомагав письменнику прочитати давні тексти. Як пише в листі Іван Франко: «Ось грецький текст сього листа (лист Мелетія до Вишенського з р.1596) за котрого відпис приношу щиру подяку д. Саккеліону (афінський вчений), а в котрого відчитанні допоміг мені др. Мількович…» . Це свідчить про те, що науковець таки дуже добре володів грецькою мовою.
Якраз на той момент в наукових колах Відня відбувалося становлення східноєвропейських студій та інтерпретації Східної Європи у Німецькій і Австро-Угорській імперіях. Тобто велися дискусії про впровадження фаху «східноєвропейська історія» до кола академічних дисциплін у німецькомовних країнах Європи. Ще задовго до початку ХХ століття у головах європейців утвердився поділ на «цивілізовану» Західну та «відсталу» Східну Європу. І якщо у Відні так і не вдалось запровадити ні кафедру слов’янської, ні східноєвропейської історії, то на периферії імперії ситуація була трохи прихильніша для цього.
У Львівському університеті в 1894 році постала кафедра всесвітньої історії з особливим наголосом на історії Східної Європи, яку очолив Михайло Грушевський. Це була перша офіційна кафедра східноєвропейської історії у Габсбурзькій імперії, хоча фактично М. Грушевський перетворив її на кафедру української історії. Правда, її складно включати в німецькомовне академічне середовище, оскільки Михайло Грушевський практично не викладав свої курси німецькою мовою.
Поступово східноєвропейська історія як окрема дисципліна утвердилась в інших університетах на периферії. І в цьому чимала заслуга чеського історика, професора слов'янських старожитностей у Відні Константина Їрeчека. Безумовно, його старання були успішними завдяки зростанню толерування цього напрямку досліджень в урядових колах. Саме за його сприяння у 1898 році Володимир Мількович отримав посаду екстраординарного професора східноєвропейської історії у Чернівецькому університеті і очолив відповідну кафедру. До свого курсу «Історія Східної Європи» професор Мількович включив історію України, Чехії, Хорватії, Росії та Польщі.
Науковці того часу зрозуміли, що багаті ресурси монастирів Буковини потребують фахового і ретельного наукового дослідження та порівняльних досліджень в інших країнах. Для цього Центральна комісія фінансувала дослідження, і в 1914 році Володимир Мількович їздив до Греції, щоб дослідити історичні предмети на півострові Афон. Він був одним із тих науковців, хто вперше зацікавився старовинними рукописами та документами, що відносяться переважно до ставропігії братства в Лемберзі, яку він опублікував. Займався також вивченням історії середньовічних монастирів у Центральній та Південній Європі. Після тривалих навчальних поїздок до Австро-Угорщини, Німеччини, Італії, Росії, Румунії та Сербії він опублікував численні праці з історії, мистецтвознавства та хронології. Він також був редактором «Пам'ятки львівської ставропігії» («Monumenta Stauropigianae leopoliensis»). Професор Мількович, як бачимо, вже з молодих років мав талант до вивчення архівів, знав їхню цінність, готував до друку і видавав ті писемні документи, які саме мали особливу цінність. Ще один цікавий та очевидно малознаний факт з діяльності Володимира Мільковича в Чернівцях власне щодо його діяльності з історії України. Буковинські українці ідею заснування українського народного університету розвинули ще 1905 року. Під час засідання представників товариств «Руська Бесіда», «Руська Школа» й «Історичне Товариство» був створений комітет народного університету, який очолив професор Володимир Мількович. Планувалося організувати дві секції – наукову і організаційну. Перша повинна була розробляти тематику відчитів, друга – організовувати їх проведення. Про національну зрілість українських студентів Чернівецького університету свідчили резолюції, прийняті 1908 року на скликаному ними вічі. Отже, студенти вимагали створення кафедри української історії з українською мовою викладання у Чернівецькому університеті, заміни утраквістичних гімназій на окремі українські і німецькі, запровадження української мови як урядової у місцевостях з переважаючим складом українського населення.

Ще одна малознана, але посутня сторінка професора Мільковича в нашому краї – охорона східнохристиянських пам’яток Буковини на межі ХІХ–ХХ століть. В 1906 році він був призначений реставратором пам’ятників мистецтва Чернівців та околиць. Чернівці (Czernowitz) як столиця коронного краю Буковини на момент перебування науковця в нашому місті стали важливим центром науки і культури цієї частини Австрійської імперії. Вже були відкриті Краєзнавчий музей, Університет і Археологічне товариство, створили вигідні умови для розвитку досліджень середньовічної культурної спадщини. Науковець та консерватор Центральної комісії Володимир Мількович поруч з такими достойними іменами як архітектор та директор Школи мистецтв і ремесел Карл А. Ромсторфер, маляр Карл Йобст, Рудольф Саргмайстер, архітектор Юліан Захаревич та інші повідомляли про пам’ятки східнохристиянського обряду, їх архітектурну цінність та живописний декор. Оновлення та реставрація під егідою Центральної комісії виконано на кількох із цих пам’яток, як от в монастирях Путна, Драгомірна, Сучава, Редауці/Радауц, Сірет/Серет, Сучевіца/Сучавіца). Акція супроводжувалася документуванням і фотозйомкою, позначена для центральної влади з Відня і дотепер зберігається в тамтешньому архіві.
Ця клопітка науково-дослідна, реставраційна та інша конкретна діяльність, пов'язана з роботою Центральної комісії та зосереджена у Чернівцях, заклала основу цілеспрямованої охорони пам’яток східного християнства на території Буковини. Не раз вони взагалі допомагали їм вижити і зберегти, особливо у випадках дерев'яної сакральної архітектури. Румунська сторона також приділила увагу Буковині, враховуючи національний склад південної частини цієї території. За таким зразком була створена Комісія охорони історичних пам’яток у Бухаресті в 1892 році. Але основна діяльність проводилась саме в Чернівцях, а вже цілковито ця діяльність була перенесена в Бухарест після встановлення нового порядку в 1918 році.

Залишив професор Мількович свій фаховий слід і в археології Чернівців.
Колись на місці телевежі стояв кам'яний замок, який привертав до себе увагу місцевих і закордонних істориків. Не оминув її своєю увагою й професор Володимир Мількович. У червні 1908 році проводив розкопки на горі Цецин. Очевидно, мав чисто амбітну наукову мрію залишити і своє вартісне обґрунтування важливої сторінки із давньої історії міста Чернівців, які того року гучно святкували свій 500-літній ювілей документальної згадки. Він хотів перевірити достовірність свідчень польского хроніста Яна Длугоша в XV столітті про те, що польский король Казимир Великий (1310-1370) приказав збудувати на Цецино фортецю. Впродовж місяця археологи шукали фортифікаційні стіни, заглиблюючись на три-чотири метри.
В результаті розкопок та ретельних досліджень Мількович прийшов до висновку, що ніякої фортеці на горі Цецино не було, а хроніст Длугош ввів істориків в оману на багато віків. Знайдені залишки укріплень та фундаменти професор визначив як сторожову башту (в розрізі максимально 20 метрів. Професор Володимир Мількович виявив сліди круглих димарів, вмонтованих у стіни. Завдяки їм башта обігрівалася упродовж цілого року.
Король Казимир Великий вирішив її збудувати на горі, щоби захистити границю від татарських набігів. Всередині башти археологи розкопали велику кількість кісток тварин, які використовували вартові, срібні монети молдавського воєводи Петра Мушати, угорського короля Людвіга та польські монети с XVII століття.
Мількович зробив ще один цікавий висновок: в VIII-XI століттях на плато гори Цецино існувало поселення, котре було оточене подвійним захисним валом шириною три метри і висотою два. Відстань між валами складала до семи метрів, а між ними був глубокий рів. Значна кількість виявлених керамічних виробів з цікавими орнаментами, тотожними грецькими та римськими, вказували на те, що на горі було велике поселення, котре, імовірно, було зруйноване зміщенням ґрунту під час землетрусу.
Також в місцевому лісі знаходили рицарські мечі, які свідчили про те, що в часи польско-молдавських протистоянь сподобали (чи вибрали) собі Цецино хрестоносці німецького ордену, рицарські мечі котрих до ХХ століття знаходили в місцевих лісах.
У 30-х роках ХХ століття на Цецині працювали фахівці Інституту військової історії Міністерства оборони Румунії, які підтвердили дослідження Мільковича. І в першому, і в другому разі було знайдено монети і речі XIV століття, а також кераміку більш раннього часу. Значення твердині на Цецині зросло після занепаду давньоруських Чернівців у 50-х роках ХІІІ століття. Очевидно, саме сюди, на важкодоступну для монголо-татарської кінноти вершину, піднесену на 541 м над рівнем моря, перемістився представник князівської адміністрації. У центрі фортеці було споруджено кам'яну башту діаметром 20 м, яка мала декілька поверхів, пристосованих для постійного проживання в ній людей.
Ще в 1906 році в житті професора Мільковича сталася прикрість, яка очевидно коштувала йому немало дискомфортних моментів, хоча ніяк не відобразилася на його науковій чи організаційній діяльності.

Він вступив в полеміку, або як тепер пишуть, виник гострий конфлікт в середовищі українських інтелектуалів, із ще одним поважним професором Львівського університету Михайлом Грушевським після виходу першого тому «Історії України – Руси» в перекладі на німецьку мову. Сам чернівецький історик був автором розділу про історію українських земель у німецько-мовній історії Східної Європи. Мількович піддає автора гострій критиці як через незнання новітніх праць з історії Європи, так і робить серйозні закиди щодо власне німецького фахового перекладу. Хоча в передмові було засвідчено, що «…його опрацьовував один з кращих руських письменників, досить відомий серед німецької публіки, доктор Франко, тому німецький переклад праці — це результат роботи двох руських письменників, які поставили перед собою завдання представити всій Європі повну історію свого народу, а руський народ, так би мовити, впровадити в науковий концерт всіх інших культурних національних спільнот».
Перепалка цих двох поважних професорів вийшла на шпальти дуже поважних видань, як українських, так і зарубіжних. Гострокритичний виступ Володимира Мільковича був підхоплений ідейними опонентами та учнями Михайла Грушевського у Галичині. Низка львівських видань – як москвофільського, так і консервативно-народовецького спрямування опублікували уривки з рецензії чернівецького професора, додаючи нерідко власні дошкульні коментарі. Найбільше у справі “популяризації” оцінок Мільковича зробили видання “Галичанин” та “Руслан”. Редакція останнього часопису запропонувала обговорити на своїх шпальтах працю Михайла Грушевського, запрошуючи й самого автора виступити на предмет критичних зауважень щодо першого тому “Історії”. Як перший крок до такого обговорення у часописі було опубліковано переклади рецензій європейських оглядачів (А.Брікнера та Р .Ш т іб е ), а також самого В.Мільковича. Ця публікація стала початком дискусії між прихильниками М.Грушевського, які висловлювали свою позицію на сторінках газети “Діло ”, та самим В.Мільковичем, що опонував їм зі шпальт “Руслана”. Прийшлось навіть Іванові Яковичу, очевидно на прохання Грушевського, вступити на захист львівського професора, особливо тієї частини критики, де йшлося про переклад фахової термінології. Дуже важко було знайти перекладача з української на німецьку та ще й обізнану з фаховими з особливостями тексту та спеціальною термінологією. Тому справою перекладу німецькою першого тому, попри надмір власних обов’язків у Н ТШ і редакції “Літературно-наукового вістника”, змушений був принагідно займатися І.Франко. Попри докладені зусилля, якість перекладу виявилася невисокою, про що врешті писали більшість оглядачів книги. Варто відзначити такий шляхетних крок серед науковців, що М.Грушевський «не одразу взявся за перо, очікуючи, поки минеться емоційне роздратування». Вже пізніше занотував у щоденнику: “Відложив VII т. і взявся до Мільковича. Перечитав і взявся до писання, уже без прикрости, але як науково-літерат[урну] проблему».
Звісно, що фахову оцінку в цій дискусії можуть дати тільки професійні історики, які до того ще й дуже добре володіють німецькою мовою. Тексти дискусії вміщені в 46 томі творів повного видання Михайла Грушевського. Хоча вже в новітні часи, на початку ХХІ століття, до полеміки двох істориків повернувся відомий сучасний дослідник Грушевського доктор історичних наук, професор кафедри всесвітньої історії та спеціальних історичних дисциплін Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка – Тельвак Віталій. Він приходить до цілком слушного висновку, що «Загалом, незважаючи на безкомпромісний, а подекуди і скандальний характер конфліктів у середовищі українських істориків, слід все ж наголосити на їхньому конструктивному характері, адже результатами обговорення ставало чіткіше окреслення ідейних, концептуальних та особистісних позицій сторін, що віддзеркалювало своєрідний розклад сил у тогочасному українському інтелектуальному середовищі»
Докладніше про дискусію В.Мільковича з М.Грушевським див.:
Тельвак В. Михайло Грушевський contra Володимир Мількович
(до проблеми формування дискусійного поля української історіографії
початку ХХ століття) // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвід. зб. наук. праць. Вип. 9 / Редкол.: Г.В. Боряк (голова),
І.Б. Матяш (заст. голови) та ін. – К., 2007. – С. 255–269.

Чи не найчастіше згадують професора кафедри Східної Європи Чернівецького університету саме на посаді директора Крайового архіву.
Вперше питання про організацію Крайового архіву постало на початку ХХ століття. У той час на території Буковини не існувало жодної архівної установи, в якій були б сконцентровані всі архівні матеріали, що мали науково-історичне значення. Після тривалого листування між президією Буковинської крайової управи та Міністерством внутрішніх справ, коли 1906 року постало питання про організацію Державного архіву, то саме Мількович взявся за його організацію, а то є справа дуже непроста. Тому цілком логічно, коли 1 листопада 1907 року розпочав свою діяльність Крайовий архів Буковини Австрійської імперії, то першим його директором став професор Володимир Мількович. Знаючи толк в архівних документах та рукописах, він зробив значний внесок у наповнення його унікальними документальними пам'ятками з історії Буковини та низки європейських держав ). Від початку створення архіву його директор розгорнув енергійну діяльність щодо збору та придбання архівних документів, що знаходились на території краю як в приватній власності так і в офіційних установах. Наприкінці 1908 року крайовий архів мав на зберіганні 100 цінних історичних документів XV – XVIII ст., що стосувалися Буковини, передані Галицьким намісництвом, придворними та державними архівами м. Відень.
25 травня 1912 року був призначений кореспондентом Австрійської архівної ради для Буковини терміном на 5 років.
А в 1914 році в ньому зберігалося 500 найдавніших історичних документів та топографічних карт, а також 428 документів найновішого часу. Він розташувався у приміщені Буковинської крайової управи (нині корпус факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича.

Напередодні Першої світової війни в архіві налічувалось вже 500 найдавніших історичних документів та топографічних карт і 428 документів новітнього часу. З її початком діяльність крайового архіву фактично припинилась, а Володимир Мількович виїхав до Відня, куди і перевіз найцінніші архівні документи.
У листопаді 1918 року Крайовий архів припинив свою діяльність у зв’язку з розпадом Австро-Угорської імперії.
Проте Чернівецький державний архів і до сьогодні є однією з найстаріших, найбагатших архівних установ України з унікальним складом документів старомолдавською та старослов’янською мовами з перекладом на німецьку та румунські мови. Він був і залишається достойним пам’ятником історичної пам’яті Чернівців та Буковини Володимиру Мільковичу. Тут зберігаються документи з історії нашого краю, а також з історії Австрії, Румунії, Молдови та інших країн Європи. Всі ці документальні джерела входять до складу Національного архівного фонду України.

Основні праці професора Мільковича стосуються в основному історії Європи Середньовіччя: “Ein Beitrag zur Chronologie des Hedwigsfestes” (1884), “Heinrichs IV Aufenthalt bei König Ottokar von Böhmen in der Zeit nach 1266” (1885), “Über die Zeit des gütlichen Übereinkommen zwischen König Johann von Böhmen und Hg. Johann von Steinau” (1885), “Heinrich IV und Boleslaus II 1277” (1888), “Beiträge zur Rechts und Verwaltungsgeschichte Krains” (1889), “Die allmähliche Absonderung des Ostens Europas von dem Westen” (1895), “Zum 300 jährigen Jubileum der Berester Kirchenunion in Polen 1598” (1896), “Ein Nordrussischer auf Holz gemalter Kalendaraus derZeit um 1600” (1896), “Osteuropa” (1905).
Свідченням того, що його дослідження не втратили своєї актуальності, є той факт, що його праці, опубліковані до 1 січня 1927 року, перебувають у суспільному надбанні в Сполучених Штатах.

 

Підготувала Леся Щербанюк