«Невивчені уроки забутої війни або Чернівці під час Першої світової в документах».

 

 

 

 

     Події 1914-1918 років змінили політичний устрій світу. Війна поширилася по всій Європі, захопила Близький Схід, Азію і навіть Африку. Скинула кайзерів, королів, царів і султанів, знищила цілі імперії. З’явилася хімічна зброя, танки, військова авіація, кулемети, вогнемети, підводні човни тощо.

     «Ця війна нікому не була потрібна, а тому була неминуча», - писала американська письменниця Барбара Такман у своєму науково-популярному історичному творі «Гармати серпня».

     Багатонаціональна, багатоконфесійна, але за площею дуже маленька Буковина, що межувала лише з Румунією та Росією, з південного заходу обмежувалася Карпатами, ніколи не займала якогось більш-менш важливого стратегічного положення. Вона прожила в мирі і злагоді з оточуючим світом 140 років і раптом опинилася у самому пеклі, в «прохідному дворі Європи», куди з обох боків зайшли могутні армії. У неї не було жодного шансу не стати ареною бойових дій в боротьбі за Румунію між Центральними державами і країнами Антанти. Край був втягнутий у цю світову бійню й зазнав дуже великих втрат як матеріальних, так і людських.
     У перші дні війни, 6 - 7 серпня 1914 року, дислоковані на Буковині військові частини були відряджені у Галичину. Безпосереднє командування над районом між Дністром під Онутом та Прутом біля Новоселиці було покладено на начальника жандармерії Едуарда Фішера, у підпорядкуванні якого знаходилася незначна кількість бійців, у яких не було ні кулеметів, ні гармат.

   З початком війни Буковина опинилася у дуже скрутному становищі: на жодному із перевалів не було передбачено заходів оборони. Вище військове командування відтягнуло звідси усі війська. Для росіян відкрився шлях через Кимполунг на Верхню Угорщину та Семиграддя. Здавалося, ніщо не могло зашкодити їхньому подальшому просуванню на Будапешт – майже стокілометрова лінія фронту на Буковині була відкрита російському вторгненню.

Нащадок старовинної німецької родини із Швабії, патріот Буковини, Едуард Фішер, відразу відчув небезпеку і прийняв рішення: "Росіянин не повинен заполонити мою Буковину". Офіцер жандармерії старої Австрії зробив неможливе. Майже всю другу половину 1914 року він із жменькою вояків, серед яких були як жандарми, озброєні карабінами, так і митники, лісники, ополченці, добровольці, селяни-гуцули, яким, за браком нової зброї, видали гвинтівки системи "Верндля", що були зняті з озброєння ще у 1886 році і тридцять років пролежали на складах, утримував фронт завширшки у п’ять маршових днів. 9000 погано озброєних вояків денно і нощно впродовж майже п’яти місяців стримували 80000 російську армію. Схематично це виглядало так: один боєць на 200 кроків.
Через 100 років ситуація повторилася, але вже для цілої України.

 

Ціла низка стратегічних прорахунків на сході з боку австрійського командування, недооцінка сил противника призвели до того, що столицю герцогства фактично нікому було захищати. Це стало великою трагедією для населення міста і краю. В Чернівцях розпочалася паніка. Потік біженців хлинув у Європу. Спочатку вони перебували у Південній Буковині, згодом – у Трансильванії, зрештою зупинилися у Відні.

 

Депутат австрійського парламенту Микола Василько інформував: «У вересні 1914 року на зборах біженців з Буковини було створено комітет на чолі з Александром фон Гормузакі – крайовим маршалком. Біженці отримували щоденну грошову допомогу. Комітету видано кредит, на який було придбано 5 тисяч підручників. Їх одержали 450 учнів. 4600 осіб отримали притулок. Побудовано 16 бараків (у кожному по 2 тисячі осіб). Комітет забезпечив харчуванням 500 осіб. У Відні почала виходити газета українських біженців «Ukrainische Korrespodenzenblat».
Микола Василько як державник зразу побачив, що «підставою московської інвазії в Галичині і на Буковині є плян збирання «рускіх зємєль».

 

В перші ж роки війни з’явилися «ухилянти». У квітні 1915 року військовий суд у місті Грац повідомляв Крайовому управлінню Буковини про небажання людей іудейського віросповідання служити в австро-угорській армії. «У листопаді 1914 року з призваних до війська 255 євреїв із Сучавського і Путильського повітів направлено на військову службу було тільки 20, що є наслідком обманних оборуток. Хтось втік до Румунії, Болгарії, Швейцарії, багато уникає служби шляхом різної підробки документів».
2 вересня 1914 року, близько 18 години, після короткої процедури передачі ключів від міста, Чернівці без бою були зайняті російськими військами.
У той же день зі сходів міської ратуші нові очільники у своєму, так би мовити, «посланні Urbi et Orbi» приголомшили чернівчан новиною про те, що відтепер Чернівці назавжди стають російським містом, а заодно наклали на міщан контрибуцію.

     Хоча ця окупація тривала недовго – 1,5 місяці, але буковинці з перших днів відчули «братську любов визволителів». Досить багато вихідців із Росії відразу виявили бажання прислужитися владі на «звільнених», тобто новозавойованих землях. Свою меркантильність вони навіть не приховували. Один із прохачів (М. Тимофеєв із м. Таруса) у зверненні до чернівецького губернатора так і писав, що до цього «вірно служив царю і Вітчизні» і хотів би служити далі. «Зараз я отримую на посаді секретаря управи 1500 руб. [на рік], а тому якщо оклад при службі у новому краї буде приблизно до 2 разів більший, то я вважав би себе достатньо забезпеченим».
Інший (відставний єфрейтор з Подільської губернії, І. Пшеничко) просив чернівецького губернатора прийняти його на службу поліцейським старшиною, бо «сам я із вкрай бідного стану і багатосімейний».
Таких прохачів не було серед людей, що займалися фізичною працею. Всі ці звернення надходили, якщо не від жандармів, то від поліцейських, тюремних наглядачів, різного роду чиновників, градоначальників, перекладачів іноземних мов, псаломщиків, рабинів тощо. Це були саме ті кадри, що пізніше, за крилатим висловом Й. Сталіна, будуть «вирішувати все».

     Ольга Кобилянська із болем писала про прихід російських військ: «Не прийшли боронити свій край від руйнуючого нападу ворога, а прийшли, як казали, «визволяти славян» на розказ царя свого, що жив десь далеко легендою, за муром сторожі, військ... в недоступних кімнатах, повних багатств, сумних подій і кривавих вироків, ніби непрозорою мракою сповитий».

     Слова письменниці – влучна характеристика російського царизму, викриття справжньої суті «місії, про яку видатний учений-природознавець В. І. Вернадський у статті «Українське питання і російська громадськість» писав: «Звільнення», таким чином, звелося спершу до зруйнування української культури в ім’я російської єдності, а згодом – до принесення українського населення Буковини і Галичини в жертву румунізації та полонізації».
Два основних чинники, основні політичні стовпи, на які спиралася російська влада – це мова і релігія.

     Під час другої окупації, що почалася невдовзі і тривала з листопада 1914 по лютий 1915 року, перед керівництвом краю вже були поставлені відповідні задачі. У грудні 1914 року в доповідній записці члена Держдуми Росії Д. Чихачьова генерал-губернатору Галичини Г. Бобринському «Про основні напрями реформ в Східній Галичині і Буковині» говорилося про необхідність піднесення добробуту корінного російського [тобто українського] населення і об’єднання його з рештою Русі. Завданням російської влади повинно стати створення у найближчі роки російської школи – нижчої, середньої і вищої… без «штучно створеного українського жаргону». Починаючи з 1916 року, викладання у всіх казенних навчальних закладах планувалося проводити виключно російською державною мовою, «допускаючи користування місцевими мовами і наріччями лише при початкових пояснювальних розмовах з учнями…» 
Чернівецький університет, німецький на той час, у майбутньому повинен був стати російськомовним вищим навчальним закладом.
Стосовно церкви у цьому документі сказано наступне: «Не допускати зближення з унією, з католицизмом і Ватиканом; ліквідувати єзуїтські ордени; всіляко сприяти переходу в православ’я». За синагоги мова не йшла. Характеризуючи таку політику, буковинський політичний діяч Омелян Попович писав: «Зачалася славна господарка російських чиновників і попів серед нашого народу, щоби зробити за «адін час» з Українців «адін народ» з Москалями по мові й по вірі».

     Ситуація на фронті залишалася вкрай нестабільною. Усвідомлюючи, що в Чернівцях вони і на цей раз довго не затримаються, «визволителі» квапилися як скоріше набити свої кишені всім, що потрапляло їм на очі. Те, що не могли забрати із собою – знищували. Особливо лютували козаки.
    У січні 1915 року староста села Слободзія-Комарівці звертався до начальника Сторожинецького повіту з проханням припинити грабежі російськими військовиками. Далі йшов перелік збитків, що зазнала громада, а в кінці він зазначав, що було спалено все збіжжя, так що не лишилося навіть на насіння.
      У цей період війни Румунія ще тримала нейтралітет. Дідичі Буковини намагалися звернути увагу румунського істеблішменту на ті неподобства, що чинилися російськими окупаційними військами з тим, щоби запобігти вступу Румунії у війну на боці Антанти.
Поміщик Еммануїл Флондор із гнівом описував знущання над румунами: «повсякденними явищами були грабежі, мордування, плюндрування, зневажання і насильства над людьми. Ніхто не був у безпеці: ні старий, ні малий, ні жінки. Резиденцію Буковинських митрополитів відвели під інфекційних хворих.
     У селах Давидени, Череш, Банила, Берегомет майже всі господарства – довгорічну працю жителів – спалили. У багатьох селянських будинках після відходу росіян – трупи заколотих багнетами жителів, на тілах жінок – сліди брутального насильства».

      Пограбували і маєток самого Еммануїла Флондора: «Спочатку обстріляли будинок 600 шрапнельними снарядами, потім все забрали. З погреба винесли 30 тис. пляшок вина. Завдали шкоди на 120 тис. крон. Дівчат і жінок ґвалтували у присутності родичів.
Забрали 300 симентальських корів, усіх коней з упряжжю і вивезли. Господарству барона Георга фон Василька завдано шкоди на 500 тис. крон. Пограбували також його маму Катінку Василько у селі Жадова. Все пограбували – до сорочки. Завдали шкоди на 100 тис. крон».

     Але були й інші заможні румуни. У квітні 1915 року полковник Едуард Фішер в рапорті до свого австрійського начальства зазначав, що дідичі «Янку Флондор із Сторожинця і барон Єудоксій Гормузакі [молодший] розгорнули антиавстрійську пропагандистську роботу. Флондор навіть був на прийомі у міністра і зустрічався з королем [Румунії Фердинандом]. Він замішаний у багатьох аферах, а Гормузакі дбає також і про збут своєї кукурудзи військовому міністерству».

     Так що війна війною, а своя сорочка, як відомо, ближча до тіла. Тим не менше, в історію Румунії Янку Флондор ввійшов не як сумнівний комерсант і колаборант, а як політик, що сприяв приєднанню Буковини до Румунії. Ще за його життя, у 1918 році, вул. Панську в Чернівцях перейменували на Янку Флондора, а Сторожинець – на Флондорень. Щоправда, ця назва не прижилася.
     Не кращою ситуація була і по відношенню росіян до українського населення. Настоятель собору Успіння Пресвятої Богородиці, отець Келестин Костецький, який досить довго служив у Чернівцях (з кінця ХІХ століття до 1919 року), хронологічно описував події, що тут відбувалися під час війни. Він зазначав, що «євреї і вірмени спочатку вважали, що москалі і українці – це одне й те саме. Аж потім, після другого прогнання москалів, коли зобачили, як спеціально московські достойники українців арештовували, пізнали вони, яка страшна антипатія ділить одних від інших…»
     Один із мешканців Селятина у листі до барона Миколи Василька писав про те, як сильно було пограбоване містечко: «забрали харчі, худобу, сіно, гроші та й життя багатьох. Але це тільки при вступі військ, а потім при відступі. Здійснювався великий вивіз лісу в Росію. Особливо пилорами. Все обладнання з лісопильних заводів вивезли, взагалі все залізо вивезли, тому коса тепер коштує 25 рублів.
Козак Геровський роз’їжджав по всіх селах і агітував за Росію. Симпатики Росії знаходилися здебільшого серед незаможних верств населення».

     Росіянам було нескладно заохочували їх до участі в пограбуваннях. У Сторонці-Путилові козаки забирали худобу у багатих, забивали і два рази на тиждень видавали цю «гуманітарку» бідним. «Наївні гуцули вірили обіцянкам козаків про те, що невдовзі все майно євреїв буде їхнім, а тому часто самі і грабували їх. Вони вважали, що настав час розплати, адже євреї-лихварі впродовж десятиліть експлуатували бідних селян, через що багато сімей стали жебраками. Самі ж козаки із задоволенням користувалися послугами багатих євреїв, які доставляли їм все необхідне».

     Велика увага приділялася ідеологічній роботі, яка велася і за допомогою прокламацій. У січні 1915 року російські пропагандисти від імені «православних селян з-за Пруту», тобто з Бессарабії, зверталися до українських солдат, що воювали в австрійській армії, зі словами: «Браття! Настав кінець рабству… Переможна російська армія зайняла Чернівці, Станіслав, Лемберг, оточила Перемишль і йде на Краків та Угорщину. Австрійська сила зламана. Австрійської армії більше не існує. Залишився лише ландштурм [ополчення] під командуванням жандармів [тобто Е. Фішера]. За що проливаєте, браття, кров свою і кров своїх братів з Росії? Австрійський цар, який так сміливо напав на Росію, уже просить миру. Люди, опам’ятайтеся. Ми мусимо зустріти російських солдатів з хлібом і сіллю, бо вони наші браття, наші визволителі».

     Далі мова йшла про те, що «російські браття» так бажали їм щасливого життя, що проливали свою власну кров за їхню свободу. Нарешті настав той щасливий день, коли російський цар бере їх під свою опіку. Їм тепер дадуть землю. У них будуть низькі податки, дешевий хліб, сіль і православна віра. На завершення не забули і пригрозити: «Терпець російського війська уривається, і погано буде тому, хто допоможе ландштурмістам. Війна не дає часу відрізнити винного від невинного. Всі ті, хто піде в ландштурм, будуть звинувачені, як також всі їхні жінки і діти».

  
     Тепер ми знаємо, що в сталінські часи на таких людях буде тавро «членів сімей ворогів народу».

    17 лютого 1915 року росіяни без бою здали місто, а з середини квітня майже щодня російські аероплани бомбили Чернівці. 28 квітня на місто скинули 22 бомби, із яких вибухнуло тільки 6; 7 жовтня – 23 бомби, 7 з яких були запальними.
В середині червня 1916 року впродовж п’яти діб в районі Старої Жучки тривали запеклі бої, в результаті яких росіянам втретє вдалося захопити місто і утримувати його до 3 серпня 1917 року. За чотири роки війни сім разів змінювалася влада на Буковині.

«Кривавий крик, кривавий гук,
Чернівці у сьомий раз
Вже перейшли із рук до рук
В громах війни, у блисках мук» - писала Ольга Кобилянська.

      Проблеми простого народу нікого не турбували. Кожне військо потребувало харчів, коней, збрую та ін., а тому мародерством не гребував ніхто.
У липні 1915 року МВС Австрії у листі до Крайового управління Буковини сповіщало про надходження до багатьох міст і сіл від солдатів з фронту чимало посилок з килимами, цивільним одягом, прикрасами, слюсарним інструментом та ін. «Немає сумніву, що ці посилки, які надходять від солдатів, надіслані із районів воєнних дій».
    Ще однією проблемою з точки зору медико-санітарного стану стало раптове повернення біженців. Більша частина цих людей утримувалася у різних спеціальних таборах, де були важкі інфекційні захворювання: такі, як черевний тиф, віспа і холера. Вони повинні були перебувати на карантині, що в тих умовах практично було неможливим.

     Не було видно ні кінця, ні краю цій безглуздій, кровопролитній війні, яка підтвердила тезу голландського філософа Еразма Роттердамського (Герхарда Герхардса) про те, що «почати війну легко, а закінчити важко». Переможні гасла, що лунали у 1914-ому році і піднімали солдат в атаку, у 1918-ому вже ні на кого не справляли враження, і тоді почалося дезертирство. Як не намагалися боротися із цим явищем в обох таборах, воно тільки набирало обертів. Використовувалися різні спроби викорінити це зло: проводилися роз’яснювальні бесіди, роздавалися агітаційні листівки, погрожували ув’язненням не тільки дезертирам, але й тим, хто буде їх переховувати – нічого не допомагало. Від війни втомилися всі - і мирні мешканці, і вояки.

У звіті Крайового управління Буковини міністру внутрішніх справ у Відні про становище в Чернівцях під час третьої російської окупації (листопад 1917 року) говориться, що спочатку рутени (українці) ставилися до росіян добре. Вони дістали навіть своє представництво у магістраті. Але за російської адміністрації рутенська мова в урядуванні не була визнана, вважалася селянським діалектом («хахлацкое наречие»). З огляду на це, українські депутати не мали ніякого впливу на рішення, що приймалися місцевою владою і досить швидко усвідомили, що їхня присутність – не більш, ніж декорація. Ніщо інше, як лицемірство з боку російської влади.

     Відомий політик Микола Василько з приводу лютневої революції 1917 року писав: «Зараз багато пишуть про революцію в Росії… Але ще невідомо, який з людських факторів там відіграє головну роль: військо, селянство, церква?
У Росії на черзі багато революцій. Росія хворіє на багато хвороб. Для кожної хвороби є різні лікарі, але між цими лікарями нема згоди щодо вибору лікування і у найближчому майбутньому час покаже, чи взагалі Росія одужає».

     І як відповідь на ментальність росіян можна навести запис священика Келестина Костецького, який ретельно вів хронологію тієї війни в Чернівцях: «Остаток российського війська утікав з Черновец до Россиї в ночи з 2 на 3 серпня 1917. Утікали Русков улицев з Черновец до Россиї серед півночи в ночи, а по дорозі вибивали они всі вікна на Руской улици, так що на цілій довгій улици від ринку[Центральна площа] завши ані одно вікно не лишилося неушкодженим. В обох домах парохіальних, т.є. в домі пароха и в домі сотрудників вибили они 10 фронтофих вікон. Таку погану памятку лишили по собі утікачі москалі».

     В останні роки, хоч і не так багато, як би то вартувало, але таки почали виходити якщо не монографії, то хоча би видання очевидців тих сумних подій. До таких безперечно відноситься книга журналіста Юліуса Вебера «Російська окупація Чернівців». Як сказано в анотації до видання: «Австрійські Чернівці тричі опинялися під російською окупацією, російська військова та цивільна адміністрація завзято прагнули долучити місто до «російського світу». Літопис тих подій, які розгорталися у крайовій столиці Буковини, занотував та описав із відчуттям великого співпереживання та відповідальності редактор тодішньої чернівецької газети „Czernowitzer Tagblatt“ .

     Аби зрозуміти і відчути життя Чернівців, як зразок подаємо дещо розлогішу цитату з цієї хроніки:
«Варварство у Чернівецькому університеті»
Величезних збитків під час третьої російської окупації Чернівців зазнав Чернівецький університет. Цілком або частково росіяни пограбували помешкання професорів, а книги і рукописи використали для розпалу вогнищ. Значних збитків було завдано геологічному, хімічному, фізичному та метеорологічному інститутам університету. В зоологічному інституті вони випили спирт з посудин з препарованими жабами, зміями тощо, чим зіпсували чимало наочних матеріалів. Невдовзі після початку окупації місто відвідала з «особливим» завданням група науковців з Києва, Москви та Петрограда, яка ретельно обстежила лабораторії інститутів на предмет обладнання. Після того «візиту» сучасне на той час обладнання лабораторії хімічного інституту опинилося аж у Києві, де, як пізніше з’ясувалося, використовувалося для піротехнічних досліджень. Згідно з міжнародним правом, конфіскація наукового обладнання, приладів з навчальних закладів була заборонена, оскільки вони прирівнювалися до приватної власності».

     Як справедливо вказують упорядники та перекладачі цього видання «Від заголовку до останньої літери не полишає відчуття болючої актуальності та паралелей від «російської окупації» тоді, сто років тому й сьогодні. Хроніка тих подій, коли Чернівці тричі перебували 1914-1917 рр. під російською окупацією засвідчує імперську тяглість ідеології «руського мира». Окупаційний тягар винесли чернівчани, які не покинули місто і відчули на собі всю силу російської присутності у Чернівцях.

   
     Наведемо ще один документ від 3 квітня 1918 року: «Інформація тимчасового Чернівецького магістрату Крайовому управлінню Буковини про збитки, завдані місту під час війни
На даний час у місті близько 63200 чол., з них 1 тис. – не зареєстровані, 5 тис.- з інших міст.
Отже, чернівчан - 58000 чол. Перед війною було 87 тис. чол.
Мобілізовано до війська 8800 чол.
Отже, втекло як біженці 20 тис. чол.
У місті багато руйнувань. У внутрішньому місті зруйновано 92 об’єкти вартістю 2867280 крон.
Промислових підприємств і публічних споруд зруйновано 47 об’єктів на суму 1932320 к.
На передмістях:
На Роші зруйновано 9 об’єктів на 88900 к.
На Клокучці – на 310220 к.
На Калічанці -19 об’єктів на 86980 к.
На Горечі – 5 об’єктів на 72000 к.
На Монастирську – 15 об’єктів на 320500 к.
Всього зруйновано 215 об’єктів на загальну суму збитків 5676700 к.
У місті зараз близько 100 військових команд і 9 тис. військовослужбовців».

     У жовтні 1918 року австро-угорській цісар Карл І оголосив маніфест, у якому обіцяв реформувати монархію в союзну державу з наданням широкої автономії народам, що в ній проживали. Це була остання спроба врятувати її від розпаду, але запізніла.
Дунайська імперія припинила своє існування…
Українські землі, що до війни входили до складу Австро-Угорської чи Російської імперії, стали або частиною радянської України, або Польщі, або Чехословаччини. Буковина відійшла Румунії.

 

    Історичний досвід буковинського краю, як і України в цілому, мав би стати рятівним маячком для нашої Незалежної держави і запобігти вторгненню варварів зі сходу. Уроки історії, якщо їх належно вчити, суворі, але справедливі. Тому то й програми з історії України, української літератури та культури були виписані як для середньої, так і вищої школи так, аби мало що зрозуміти, а то і зовсім виключити з програм. Історія, мабуть, вирішила, що аж надто гіркі та болючі події з такими непоправними втратами будуть дієвішим уроком. 

Використана література:

Бажанський І. Війна: Щоденник-хроніка буковинського педагога та письменника (Вашківці, 31.8.1914-29.11.1917)
Буковина в роки Першої світової війни 1914 – 1918 рр. Документи/ Упорядкування, передмова, коментарі, переклад з німецької та російської мов В. Ботушанського.
Вебер Ю. Російська окупація Чернівців.
Добржанський О., Старик В. Бажаємо до України!
Добржанський О., Старик В. Змагання за українську державність на Буковині (1914 -921). Документи і матеріали.
Дроздовський Георг. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця.
Заполовський В., Осадчук С. Слідами забутої війни 1914-1918 в Буковині.
Заполовський В. Буковина в останній війні Австро-Угорщини 1914-1918.
Кобилянська О. Твори.
Кобилянська О. Щира любов// Буковинський журнал. - 2000. - № 1 – 2.
Костецький К. Записки душпастиря.
Невідома війна Перша світова війна на сторінках «Православного буковинського календаря» 1914-1918.

Підготувала Тамара Рудяга