На шляху до Істини

Світ такий безмежно широкий… скільки в ньому доріг і розгалужень… Як знати, куди іти? Який напрямок обрати на мільйонносторонніх перехрестях? Людина така маленька у велетенських просторах. Маленька?.. Хоча й тут не так все однозначно. Є в неї ще один світ, маю на увазі внутрішній світ, і він не менший, часом більший, складніший загадковіший за земний географічний вимір. Бо цей виміряний хоч якось, а той, що за пазухою взагалі незміряний, бездонний… Як не заблукати, не розгубитися на цих розлогих площинах, у вертикальних і горизонтальних напрямах? Як визначити ту координату, котра має назву «щастя», а всередині себе спіймати ту тонку ниточку, що і буде сама тягтися до цієї бажаної кінцевої координати? Та чи кожен знайде в собі сили знайти дорогу до свого оазису? Чи у кожного має кінець цей шлях?.. Чи іноді він виснажує безкінечністю? Шлях…

Шляхи, дороги, стежечки, стежки,
Мости, місточки, кладки, переправи.
Шовкові нитки, сплетені клубки.
Тумани, сяйва, темряви, заграви…
Шукаєш в далечі світів СВІЙ світ,
СЕБЕ – в собі, в мільярдах – одиницю…
До ІСТИНИ лиш мить чи… кілометри літ?..
До ЩАСТЯ – крок… чи вічності криниця?...

Знайти потрібне так непросто, але знайдеш, якщо шукаєш…

Таку філософічність, що з моїх прозових роздумів мимоволі перевтілились і у римований слововилив викликав у мене нещодавно прочитаний роман...

Але спочатку було візуальне «знайомство» з книгою. Чому обрала її? Як людина, яка дивиться на світ крізь творче віконце, дала «дозвіл» розвиватися своїй уяві. Лаконічна назва – «Диваруки», обкладинка – так само, на ній – мольберт, на якому зображені руки, звернені вгору. Навіть портретне фото авторки (до речі, вона буковинка, родом з Глибоччини), надзвичайно вродливої жінки з делікатними рисами обличчя і якимось чуттєвим глибоким поглядом, яке також міститься на обкладинці, викликало бажання зазирнути у душу письменниці через її літературне дитя. Захотілося дізнатися про яке диво рук йдеться....

О.Д. Ілюк
Диваруки : роман / О.Д. Ілюк – Чернівці: «Місто», 2015. – 160 с.

Отож, про що роман? Про мистецтво? Так, про нього. І про любов, – любов між жінкою та чоловіком, але насамперед між митцем і мистецтвом. Тут політ і «заручництво», втіха і муки. А ще більше ця книга – про пошуки себе, пошуки Бога у собі. Тобто лейтмотивом тут є філософське осмислення власного життя людини з творчою душею. Головна героїня – жінка, що шукає свій шлях до істини і, власне, саму істину. Ідентифікація себе, пізнання свого дару та важливість «витримати свій талант і достойно пронести його» є її першочерговим прагненням. Лише так вона зможе бути щасливою.


Любов Підлісна та Олександр Сікор: їхня випадкова (чи невипадкова зустріч), їхні стосунки, їхня розлука. Він – незалежний художник, останніх чотири роки життя живе в окремому від батьків помешканні, що є його художньою студією. А фінансова стабільність, «яку забезпечили йому батьки з перших кроків життя дає необмежений простір дивитись на те, що цікаво і закривати очі на те, що не викликало ніякого інтересу». Свої картини виключно дарує, а поїздки маршрутними таксі не є необхідністю, а бажанням, чи то примхою, чи то потребою його мистецького серця: там він шукає нові обличчя – образи для нових картин. Там і помітив її. Вона на той момент одружена. Та чи відчуває справжнє щастя і спокій?
Любов Підлісна все ще шукає себе в житті, в стосунках, в професії, в творчості, а «її власний талант – свої шляхи до реалізації».

Митець і митець… Він пише картини, вона пише вірші. Чи гармонійне таке єднання – художника і жінки, що хоч ще пізнає себе, але відчуває свій талант?.. Про ці відносини – пізніше. А до того була ще одна любов – «її особлива закоханість», приречена закоханість. Тоді «вона вперше зрозуміла, що смерть – це не помирання тіла, це коли в тебе назавжди забирають мрію. Бо вона нездійснена... Їй всього 20, а йому 65…. Тяжка біда – незбагненність її любові до цього старшого чоловіка, усвідомлення того, що вона бачить свій ідеал чоловічої краси і благородності і не може його навіть торкнутися, не може подарувати йому щастя у відповідь… вона ще не знає до чого прагнути, а він вже всього досяг. Тому що вона ще нічого в житті СВОГО не створила, а він вже здобув визнання і створив свій світ літератури й музики, бібліотеку свого життя».

Пізніше, коли Любов Підлісна наважується видати свою збірку поезій, то вміщує до неї твір пам’яті про цю любов, пам’яті Миколи Ковалинського:

Серце твоє завжди зі мною
Завжди неспішною ходою
в моєму відгомін веде,
й мене у інший світ зове
цей ритм, що істиною зветься… тобі так дивно там ведеться!
Й мені, мені весь час здається,
що часу в нас нема,
давно немає часу й світу,
є погляд лиш – нас Бог примітив
і об’єднав два серця воєдино:
я – в тілі, ти – без тіла нині, душею тільки ти в мені,
в моєму серці на самому дні…

Але повернемось до стосунків художника і поетеси. Щасливого любовного кінця не було. Була розлука, була загибель Олександра. Чи могли б ці двоє бути разом, бути щасливими? Тоді, можливо, фатального фіналу б не було. Навіть якщо не брати до уваги те, що їхню розлуку спричинили заздрощі та інтриги його колишньої, то психологія жінки-поетеси зі специфічним внутрішнім світом, яка розгорнуто представлена в романі і дає змогу читачеві аналізувати, схиляє якраз до думки про неможливість щасливого союзу цих двох людей саме на такому етапі їхнього життя. Між ними – Любов’ю та Олександром – залишилось недомовлене… Напевне, цей розрив відбувся більше тому, що не було відчуття того, що за таку любов потрібно боротися чи заважало відчуття власної недосконалості і нереалізованості. Адже в романі наводяться сумніви жінки щодо потрібності цих відносин: «вона нічого цікавого не побачила в стилі його життя. Він взагалі не знає, як це – заробляти на себе, він живе в своє задоволення.… Він немов розважається з власним талантом так само, як з власною долею».

Чи була віра в неї у цю любов? «Але я боюсь, що не вірю в саму реальність наших стосунків. Я боюсь в самотності любити сильніше, ніж у парі… я боюсь, що ми з Олександром не пара. Він живе в своє задоволення і в своїх творчих муках. Він живе, як геній, а я живу, як поет… Я шукаю свої рядки, свої стежки до Бога, і до щастя, а він йде по вже обраному колись ним шляху. І я не знаю, чи на цьому шляху я буду підтримкою… Я маю сумніви!» – зізнається вона батькові Олександра – Святославу.

Зрештою в її душі залишилась лише пам'ять про ту любов і твір-присвята:

Твої втрачені листи мені сняться щоночі. Я ловлю їх руками, немов крилами, і іноді мені здається, що я захищаюсь від них, або… ні… вони захищають мене… від мене самої… чи від тебе?
…
Чому твої листи, немов крила ангела, теплі і невидимі?
Щоб мене оберігати! І НАШУ ЛЮБОВ!

Ця книжка, наче щоденник жінки (хоч тут і розповідається як про третю особу), що шукає насамперед «не опору і можливість для продовження роду, а істину» через душевні муки, перешкоди і переосмислення. Це про прагнення знайти себе «в чомусь вищому і прекрасному», про тонкість «трепетної душі, що прагне щастя» і її силу в пошуках справжнього. Тут спостерігаємо кроки творчої людини до себе самої, свідомість вибору, звернення до духовності, пошуки Бога в собі, сміливість ставити собі чесні питання і давати на них чесні відповіді, дати волю своєму таланту і пізнати своє призначення: «Як часто людина розчаровує не лише природу, а й себе самого, розчаровує Бога, розчаровує близьких і так і не знаходить своєї власної стежки до істини. Може тому, що не шукає її..?»

Відчуття того, що вона не на своєму місці змушує жінку змінювати роботу, відчуття, що не з тією людиною – розлучитися з чоловіком. Багато обставин завдають болі і душевних мук, але віра дає силу іти далі, витримавши всі переломи долі, навіть смерть рідної людини: «В неї нічого немає, крім віри. Віри витримати усе до кінця»:

ПОСЕРЕД НАС
Смерті бувають даремними
Долі бувають втраченими
Життя буває згубленим
Миті бувають зламаними
Прощення – непробаченим
Народження – нездійсненим
Крик з душі – непочутим,
Але в Бозі усі ми – живі
І немає посеред нас мертвих!


В романі Ольги Ілюк ми спостерігаємо нетиповість мислення людини творчого характеру, її непереборну мрію вийти за межі загальноприйнятого, щоб знайти свою істину, єдину, безмежно потрібну. В цій внутрішній боротьбі головна героїня зрештою приходить до сповіді – передусім перед собою, до висновку, що причиною свого нещастя і самотності є вона сама. Жінка визнає, що жила «дивним шляхом турбот, які не складали основу її самої… не давали шанс на щастя». Тільки справжнє нещастя дало їй прозріння. Вона розуміє, що потрібно не боятися визнавати помилки, бачити себе грішним, гордовитим, навіть «лінивим щодо власного духовного зростання».

Перед нами – «не фільтрована» історія жінки, яка крокувала до власного успіху і спокою, пройшла від душевного і фізичного помирання до «очищення заради спасіння» і «життя після смерті. Після смерті в ній того всього, що не прикрашало її, а робило заручницею гріха та печалі».
Вона знає, що «з усіх-усеньких зліпить свій один. Буде в неї один світ – справжній». А ще вона розуміє, що «її руки потрібні всім»:

Диво вміє керувати руками,
Стаючи словами,
Диво вміє керувати руками,
Що збігають нотами над ланами,
Що долають муку самотніх круків –
І знову на луки, на луки…
Зерна од полови вишукувати:
Те посадимо –
А те – не треба…
А те – не те. Все інше – віддамо небу…
Будемо там вирощувати світ…


Любов Підлісна в свої 33 вірить, що все ще попереду. Після одужання від раптової хвороби вона відчуває, що «Бог дав їй шанс на спасіння». Вона приходить до усвідомлення того, що «необхідність, надана Богом задля жертовності приведе її долю до самовдосконалення. Неодмінно приведе».

Книжка змушує мислити, аналізувати життя, розмірковувати про особливий дар людини, адже «кожні руки творять дива, кожне диво заслуговує на свої руки».

 

Як пропонує на початку книги сама авторка роману «Диваруки»: «Нехай кожен читач визначить для себе сам, якою ціною дається він  (дар) – нехай кожен це відчує власним серцем…!»

 

Щиро бажаємо авторці, щоб її руки створили ще не одне істинне диво, яким будуть захоплюватися поціновувачі творчого таланту.