Поціновувачам сучасної української літератури: завжди оригінальний Жадан

 

До декількох наявних у книгозбірні книг сучасного українського письменника Сергія Жадана додалися ще два популярних видання цього автора: «Месопотамія» та «Ворошиловград» – «харківські» книги. Їх бібліотека отримала в дарунок від читачів, що особливо приємно.

 

Ті, хто є палкими поціновувачами пера цього непересічного українського автора і відслідковує його творчість, без сумніву вже давно оцінили згадані вище твори. А хто, можливо, ще не читав та не знайомий з прозою Жадана, запрошуємо до бібліотеки.

Отож, до Вашої уваги «Месопотамія»:

МЕСОПОТАМІЯ / Сергій Жадан : Видавництво «Книги – XXI», 2022. – 456 с.

«Месопотамія» складається з 9 окремих історій, що містять уривки з біографій різних людей. Кожна з оповідей має головних героїв та інших, на перший погляд непримітних персонажів, на яких, звичайно, не звертається основна увага, бо вони з’являються епізодично. В першій історії розповідається про Марата, вірніше це спомин його друзів і рідних про уже покійного боксера.
Однак, читаючи наступні, зустрічаєш певного персонажа «другого плану» з попереднього оповідання в ролі головного в новій історії. Наприклад, Боб є головним в оповіді з відповідною назвою: «Два місяці тому, на початку літа, він висадився на летовищі Джона Кеннеді й рушив уперед, почуваючись так, як, мабуть, почувався свого часу Колумб хитавиця ще не відпустила, думка про океан викликала спазми, проте під ногами лежала Америка й час було братися до її підкорення». А в історії «Лука» Боб знову з’являється, але вже на загальному фоні: «Разом і Жориком з’явився його кузен Боб в офіційному костюмі, з акуратною зачіскою, схожий на молодого протестанта. Боб щойно повернувся з подорожі Америкою, але поводився так, ніби повернувся щонайменше з пекла. Ділився враженнями, що його, вочевидь, переповнювали. Подарував Луці пляшку каліфорнійського сухого». Дядь Саша в першому оповіданні на поминках Марата напивається, в останньому він навідується на день народження хворого друга Луки, в якого «рак горла, але він не хоче лікуватися»… В історіях «Ромео» та «Іван» жаданівські герої також проходять певну ротацію та зміну статусу… Вони об’єднані часом та простором, а сторінки книги для них – місце зустрічі.

Прочитавши всю книгу, розумієш цікаве рішення автора: не роман, але і не відірвані одне від одного історії. Їх навіть можна читати цілком окремо, як самодостатні твори, але в сукупності з іншими все зв’язується спільною ниткою, сюжети лягають в одну картину, виникає загальне враження. Така ідея має свою важливість і унікальність. Це змушує читача шукати зв’язки, аналізувати, складати пазли, відтворювати в пам’яті деталі з попередньо прочитаної історії, бачити різні ситуації і людей під різним кутом, давати психологічну оцінку, пробуджує уяву і мислення. Тобто, спонтанною ідеєю чи поспішливим помахом пера такий задум не назвеш, а навпаки, це дуже продуманий письменницький хід.
Хоч книжка і не має загального сюжету, єдність відчувається як завдяки «подорожам» героїв з історії в історію, так і дотриманню однієї тональності, настрою, емоційного забарвлення. В кінці прозової частини для повного об’єднання в одне загальне полотно взагалі даються «Уточнення та узагальнення» у віршованій формі:

Марат помер уві сні.
На початку березня, навесні.
Коли тануть сніги
І ріки лишають свої береги,
Як діти лишають батьківські доми
Після тяжкої зими

Хоча така ідея мені особисто, чесно кажучи, не сподобалась. Самих доповнень, які б логічно завершували книгу не так багато, хоча і розставляються деякі крапки над «і». Швидше це як трансформація, можна без неї обійтись, а от подавати в іншому жанрі, навіть якщо і в одній авторській манері, той самий матеріал для якогось узагальнення, не бачу привабливості чи змісту. Та й ще незрозуміло, яка частина розкриває іншу: кожна з них як, по-перше, відкриває горизонт для глибоких роздумів, так і насолоджуватись ними можна окремо.

Про оригінальність і письменницьку майстерність автора, звичайно, не посперечаєшся. Звісно, вона найвища. Відшліфованість в експресивності, глибина, наче і в звичайності, психологізм, ніби ів простоті.
Крім того, оповідання означені одними мотивами – любов, смерть, вибір, боротьба, розчарування. Прошити однією ниткою твори, вочевидь, є тут авторською метою і непересічним баченням. Тема смерті тут домінуюча. Про неї тут багато. Саме на цьому акцентується увага, проте не якось різко чи примітивно, а у філософічному представленні для власної інтерпретації читача, для роздумів і осмислення, для переоцінки цінностей:

«Смерть… часто вводить нас в оману своєю присутністю. Іноді ми сприймаємо її появу на свій рахунок, хоча поява її не обов’язково стосується саме нас. Смерть присутня в нашому житті як любов, як довіра або ностальгія. Вона виникає нізвідки, вона рухається своїми напрямками, і годі навіть мріяти якось на ці напрямки впливати. Залишається хіба що вірити й сподіватись. Залишається любити й приймати життя таким, яким воно є. себто нестерпно неймовірним. Себто неймовірно нестерпним...
Смерті немає… Смерть є. ..і ви навіть не уявляєте, як близько вона від нас… Ні наша смерть, ні наше зникнення, ні наш перехід до царства мертвих не мають жодного значення з огляду на їхню неминучість. Єдине, що має вагу, - це наша закоханість, любов, яку ми в собі тримаємо, яку ми носимо при собі, з якою ми живемо…

Чоловіки тут носять на собі стільки золота,
що смерті незручно забирати їх з собою…

Кожному з нас буде що розповісти по смерті,
хоча жоден із нас не вірить в її можливість.
Небо нам нагріває наші куртки подерті.
Я маю серце – і тому розумію його важливість..»

Головними героями є чоловіки, саме за їхніми іменами названа кожна історія. Жінки ж тут присутні якось побічно, але вирішально, загадково, але відчутно… вони чинять вплив на обставини, на долі чоловіків:

«Уся справа у жінках…усе в нашому серці змінюється від нашого з ними спілкування, від нашого ними зацікавлення… життя ніколи не дає гарантій…у більшості випадків воно просить повірити на слово.. і коли ти довіряєш йому, коли стаєш відкритим та беззахисним, воно трощить усі твої сподівання, як велика вода трощить прибережні рибальські поселення. Усе моє завоювання дикої й непокірливої Америки обірвалосячерез надміру ніжні й рішучі жіночі руки, через надмірно глибоке й прокурене дихання однієї жінки та недостатньо дорослу, ба навіть зовсім по-дитячому безтямну, легковажність іншої".

Книга «Месопотамія» – це серйозність та глибина:

Любов – це вміння перебирати каміння в нічній ріці,
Любов -це вміння дивитися, як усе народжується.
Як помирає.
Як народжується знову…

Влучність і тонке доречне почуття гумору:

«Перехопила його, втім, якась невисока на зріст, фарбована в чорне, гостроноса й худюща риба-тріска з неправдоподібно великим і, відповідно, принадним бюстом і таким оксамитовим голосом, що серце його знову озвалося з небуття».

Наповненість і водночас лаконічність:

 

«Десять років тому час для мене зупинився, рішуче відмовляючись рухатися далі.Механізми завмерли, серце билося так, ніби робило послугу: без претензій, проте й без гарантій».

Легкість і філософічність:

Світло складається з темряви,
І залежить лише від нас

Непоєднаність і одночасно гармонійність, недбалість і досконалість. Атмосферність. Одним словом… Жадан.

 

Тепер коротко поділюся враженнями від роману «Ворошиловград».

                                         

ВОРОШИЛОВГРАД / Сергій Жадан : Видавництво «Книги – XXI» , 2022. – 552 с.

«Телефони існують, щоб повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини».

В центрі сюжету – молодий чоловік Герман.
«Герман мешкав у Харкові, туди вони переїхали, коли тато, відставний військовий нікому не потрібної армії, отримав житло».

Життя чоловіка проходило так-сяк, можна сказати, він «плив за течією». Але раптом певні обставини виривають його зі звичної буденності і повертають у край дитинства: раптово зникає його брат Юрій, який керував невеличкою автозаправкою, проте зареєстрований бізнес за Германом. Виявляється, бізнес хочуть перекупити… Це стає для нього і вимушеним від’їздом, і приємним вороттям в минуле, і випробуванням жорсткою реальністю і необхідністю вирішити майбутнє. Впродовж історії бачимо, як змінюється герой.

Чого лише немає у «Ворошиловграді»: гострота, круті повороти, буремні 90-ті, кримінальні авторитети і меланхолія, спогади, ностальгічність і погляд в майбутнє, абсурд і реальність, романтика, інтимність і відвертість, сновидіння, містичність і буття, дружба і зрада… жінки, цигани, якісь дивні люди, фінансові махінації, ризик, боротьба… Подеколи читач може загубитися в думках: чи проживає аж до глибини реальні хвилини разом з героєм, чи потрапив у якесь марево…
Все це автор майстерно поєднав, створивши особливе середовище – атмосферу. Знову ж таки атмосферність. Вміє Жадан занурити в особливий світ так, що читач відчуває себе повністю присутнім, дієвим, близьким...

Степи Донбасу, пилюка, дороги, запах бензину, пекуче сонце, якась просторова безмежність і одночасно сталість, зведеність до тієї іржавої бензоколонки… все, здається наповнює, кожну клітинку навіть тоді, коли закриваєш книгу.

Картини і події передаються настільки вміло, що відчуваєш себе поряд з героями або ж впадаєш у якийсь запаморочливий стан:

"Трава густо росла лікарняним садом, ховаючи в собі яблука, недопалки та зужиті шприци. Іноді в ній завмирали обережні і недовірливі коти, дивлячись проти сонця своїми зеленими очима, іноді прочинялось вікно палати, і який-небудь доходяга хапливо курив, чекаючи обходу, а дочекавшись, вибивав недопалок пальцем, і той летів у жовту траву, мов штучний супутник землі. Де-не-де росли старі, оббиті вітром яблуні.

Роман гострий завдяки сюжету, ліричний завдяки майстерним описам, метафорам, порівнянням… які так і хочеться виписувати, розбирати і неквапливо ними смакувати:
Велике жовто-червоне сонце проповзло над нами, черкнувши дах, перевалилось за сусідній пагорб і повільно потяглось на захід, волочачи за собою проміння, ніби водорості у відкрите море…

Трава густо росла, ховаючи в собі яблука, недопалки та зужиті шприци...

Очі їхні в цій напівтемряві запали, під ними з’явилися тіні, вилиці загострились, і голови покірно звішувались із плечей…
Чоловіки з костурами щкірились жовтимисточеними зубами, а жінки з гіпсовими пов’язками на руках посміхались густо нафарбованими ротами, які робили їх схожими на клоунів-убивць.

Вітер зривався й завивав, накочуючись із порожнечі. Таке враження, що я потрапив на підпільні радіохвилі, якими користувались пілоти, пролітаючи над цією закинутою територією".

Ліричні відступи не можуть не западати в душу:

Я торкався її волосся, мокрого на дотик, ніби занурював пальці в річкову поверхню, і поверхня ця була тихою й густою, так що не можна було нічого за нею побачити. Я намагався дістатися дна і виловлював мушлі, боячись натрапити пальцями на чужі рибальські гачки, залишені кимось раніше. Очі її були заплющені, і повіки були прозорі, наче крига, під якою можна було побачити похмурі тіні потопельників і темно-зелені повільні водорості, що мовби перекотиполе, тяглись підводними течіями її тіла кудись на південь, у бік серця…
І опускаючись за цими зеленими пагонами, я обережно торкався її тонких вилиць, під якими западала темінь і шкіра була особливо тонкою, ніби павутина, що рветься на вітрі.

Хочеться знову відзначити специфічний жаданівський гумор і допасованість до всього тексту:

Заливка на голові однієї була кольору цигаркового попелу, а на вухах унеї висіли грубі бронхові сережки, як медалі на генеральських мундирах...
Подруга її так само млосна від спеки, мала на голові старанно викладену копу кольору промислової міді, що червоно відсвічувала в сонячному промінні.

Легкість читання і одночасно філософічність захоплює. І звичайно, варто сказати про відвертість і разючість мови героїв роману. Повна нефільтрованість і вживання ненормативної лексики, зізнатися, спочатку мене спантеличила, оскільки я не прихильник такого письма… навіть думала місцями, що не зможу дочитати. Однак згодом погодилася, що без такого прийому, чи швидше сказати, чесності, роман не був би настільки правдоподібним, тим більше, що тут воно не штучно, безцеремонно чи зухвало, а саме реалістично і невдавано.

Критикувати чи захоплюватись сучасною літературою – вибір кожного… Бути залюбленим у відверте, проте ліричне слово Жадана чи ні – справа смаку. Та щоб обрати «свого» автора – варто читати.

 

 

Сергій Жадан – український письменник, перекладач, громадський діяч, фронтмен гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». автор книг «Депеш Мод», «Інетернат», «Ворошиловград», «Месопотамія», поетичних збірок «Цитатник», «Ефіопія», «Життя Марії», «Тамплієри», «Антена», «Список кораблів» та інших. Твори одного з найпопулярніших сучасних українських письменників перекладені більш ніж двадцятьма мовами та відзначені багатьма національними та міжнародними літературними преміями.