Жити. Вірити. Знати: ми сильні, коли разом…

 «Такої свідомої темряви я ще не бачила. Ніч була… роман напишу».
Зараз цей роман ми можемо пізнавати…

 

Мине ще багато-багато років, коли український читач, тримаючи в руках цю чи іншу книгу про нинішню війну (а книг таких буде дуже багато), можливо, зможе прочитати її без глибокої емоційної присутності, звісно, як про трагічне, звісно, як про темну сторінку історії, однак ту, що давно відбулася, що мала, на жаль, місце, проте яку не відчув на собі, ту, що відійшла в минуле без повернення назад… Чи як пише авторка в «Ніч була» Світлана Ткаченко «онуки будуть колись слухати ці розповіді «як ховалися в погребах… як тікали», і будуть «віднєкуватись і дратівливо відповідати: «ну всьо». Я пішла/пішов, ба, хватить уже.»…

Та це буде ще не скоро…

А зараз ця книга – теперішня наша реальність, відкриті сторінки, живі історії…

Ткаченко Світлана
Ніч була / Світлана Ткаченко. – Чернівці : Книги – ХХI, 2022. – 224 с.

Читати роман про війну Світлани Ткаченко, який надійшов до бібліотеки від видавництва «Книги – XXI», мені випало саме у ці ранні травневі дні, коли світ в жалобі вшановує і згадує події Другої світової, вкотре закарбовуючи гасло «Ніколи знову», що є нагадуванням про страшні наслідки війни і застереженням цінувати мир, аби ніколи не повторилося лихо. Ще кілька років тому ми були переконані в цьому з позитивним знаком «Ніколи» та не знали, що від минулого століття до сьогодення так близько, а жало війни здатне проходити крізь тривалий час всього за якусь мить, бо підло виточувалось у чорній душі сусіда… Лихо повторилося, воно на нашій землі, з нами… бо різкі сигнали тривоги, які лунали, коли гортала книжку, підкреслили: Ні, ні! Ця книга – не минуле, не відболіле! Це тут і тепер, воно триває, воно у нашій країні! І вкотре сусід-агресор підтвердив свою ідейну огидність та відмінність від європейської цивілізованої моделі… як і довів дикунський спосіб існування «великої нації». Нижче я згадаю тему «високої культури», начебто людей, країни-агресорки, що так влучно представлена в книжці.

Війна заявляє про себе друкованим шрифтом чорним по білому зі сторінок книги і водночас гуде за вікном бентежною «Тривогою», сповіщає з мобільного телефону такими ж неприємними сигналами… Від цього стискається серце, пронизує сум, хвилювання, небезпідставний острах і здогад, що відкривши стрічку новин… побачиш дописи про жахливі вибухи з трагічними наслідками чи згодом зі сльозами в очах і болем у душі реагуватимеш на фото, де молоді обличчя, а під ними слова пошани і скорботи… «Світла Пам'ять … Вічна Слава Героям… Наші Янголи летять в небо», чи «Зниклий безвісти»…
І усвідомлюєш знову ціну життя, дорогоцінність кожної миті та відчуваєш вдячність Господу Богу, кожному Захиснику, який стримує кляті ворожі ракети, і кожній Людині світу, що стала на бік добра…

Ця книга – психологія життя і людини в особі звичайної жінки в надміру екстремальних ситуаціях. Це правдиві зізнання про шлях порятунку однієї людини серед мільйонів, про війну в очах, мисленні і долі жінки, яку так само, як і всю країну, несподівано вночі розбудила війна… «Двадцять четвертого лютого зателенькав телефон… Мить, що поділила навпіл усе».

Різні долі людей в ту ніч, ніби домовившись між собою, стали однією спільною. «Країна наляканих». І разом з тим в кожного свій страх, своя участь, свій складний ВИБІР... «Бий», «Тікай» чи «Замри», – головна героїня відносила себе до останньої категорії.

Сирени, вибухи, паніка, дзвінки, бомбосховища, зенітки, артилерія, наплічники, валізи, домашні тварини… страх одних… самовпевненість інших: «Та що ви таке кажете! Ніхто не бомбитиме місто!»…

Героїня книги, котра зовсім не була «геройкою» в житті, як ділилася в дописі на ФБ, мала з одного боку прийняти неминучу дійсність, з іншого у цій страшній дійсності зробити все ж свій власний вибір, знайти шлях порятунку і спосіб виживання у прямому сенсі слова. Бо життя перевернулося за мить, а «за півдня все змінилося»: розбомблені дороги, у Бучі, Гостомелі, Ворзелі, Іванкові, Боярці», пости, мішки з піском, військові, розчавлені автівки, спорожнілі заправки, кілометрові черги і оператори, що були «операторами коридору евакуації».

Часу на роздуми нема. Де шукати безпечне місце, як взагалі виїхати, куди, що буде, де бомбитимуть, куди влучать… «Громадський осередок пропонував людям облаштувати укриття в підвалах власних будинків, але інша інформація попередила, що підвал… – це потенційна братська могила».

Спочатку була незвично довга і ризикована поїздка на захід України… яка одразу ж привела до «гіркого розуміння того, що втеча нічого не означала. Ніде в межах усієї країни не було спокійно й безпечно». А далі виснажлива дорога жінки і неповнолітнього сина до… яка різниця куди… у світ, в невідомість… Як це «податись у світи, коли мої старші, чоловік і син, працюють і захищають українське…».
Вагання, міркування, відчуття дорослої людини себе безпорадною дитиною, коли є поруч дійсно діти, страх перед невідомим: «Я не вмію нічого. Я завжди їздила за кордон із туристичними супроводами… Я ніколи не їздила сама»… А перед тим глибокі сумніви, думки про розлуку з коханим: «як не торкатися його шкіри, не відчувати запахів його лосьйонів після гоління… не чути його сопіння… не зігріватися його теплом… як зберегти цю єдність за тисячу кілометрів…», хвилювання за старшого сина, якого «не готувала… до війни»… чи виїхати і вивезти неповнолітнього сина, «чи лишатися тут, бо я тут теж потрібна, хоча малоефективна…».

Разом з героїнею книги, сучасний читач, який живе в реаліях війни, впізнає себе, глибоко зазнає біль, страх, розпач, сміливість, свідомий патріотизм, подолає довгу дорогу, побачить «чужі лани іншими, не туристичними очима», пройде мовні та інші бар’єри, адаптацію до нового середовища, будинку, умов. Та відчує силу любові, смак особливих поцілунків і доторків перед прірвою невідомості і невпевненості в наступній миті разом… в наступній миті земного життя взагалі. Саме ЛЮБОВ та сімейні цінності давали силу жінці долати випробування, виховувати самодисципліну, наповнюватися мужністю. Любов і віра в людей. Війна змусила переосмислити все життя, черпати в собі нове дихання, відкривати себе, цінувати мить: «прокидатися спеціально, щоб помилуватися небом», вчитися жити «в новому часопросторі тут і зараз, людей, яким можна допомогти тут і зараз… Війна змінила нас. Кожен новий день відкривав нових людей і нас, самих для себе».

І саму книжку авторка присвячує «Людям, які були поруч». Це наче ключові слова до загальних 224 сторінок роману, оскільки Світлана Ткаченко довела і представила, як важлива підтримка людей, якими рідними і близькими можуть стати далекі і чужі люди у надскладні моменти життя. І хоч дороги зведуть головну героїню з різними людьми і зустрінуться й ті, за яких «соромно, що світ побачить і таких українців, які думають, що це шанс легко жити, тих, кому так погано дома, що вони сприймають спільне лихо як компенсацію за всьо», обурюються «мало пособия дали» і такі, що дивуються: «какая разница»… або «как же так? мы же братские народы…». Саме тут відзначу «подібність» між нашими народами та «високу культуру» цього «доброзичливого брата-асвабадітєля», до якої на початку відгуку обіцяла повернутись. Ось розповідь щодо цього з книги, а це, на жаль, дорівнює реальності: «асвабадітєлі в будинку культури цілий березень спали, їли й ходили до вітру в одному приміщенні. Це найбільша загадка. Нащо спати поруч із лайном? Нащо їсти поруч із лайном? Нащо бути лайном зі звіриною подобою? Хоча де там… звірі на таке не здатні». Перепрошую за відверто неприємні вислови… але ось вся сутність «братів»… Хіба ми рідня? У нас своя культурність і ментальність. І шлях до мирного цивілізованого майбутнього. І мати своя – Україна.

Попри всю круговерть життя, серце головної героїні наповнюється світлим змістом, приємним відкриттям і розумінням, як багато все ж таки щирості і добра навколо: «Скільки взагалі в нас людей, здатних робити щось важливе в такий час і не думати про себе» «люди всього світу прихищали й ділилися своїм часом, своїм побутом, своєю душею…. Я стільки не обіймалася… ніколи з чужими незнайомими людьми, які приймають, як рідних».

Водночас жінка, матір і дружина переконується в тому, що лише «Рідна земля й рідні люди – то все, що потрібно для відчуття себе на своєму місці».

Вона знаходить неабияку силу в собі, має надію і впевненість: «Треба йти й не зупинятися… жити далі крізь страх. Вірити. Знову кохати. Жити й давати життя. Рятувати життя і плекати його…»

Мине ще багато-багато років, коли український читач зможе більш-менш спокійно гортати такі книги… І дай Боже, щоб катастрофічне «Знову» НІКОЛИ в майбутньому на землі не повторювалось.

А зараз словами авторки завершу: «Треба жити і вірити. Головне – знати, що довкола люди, які майже всесильні, коли разом».

Світлана Ткаченко – українська письменниця, авторка романів «Ніч була» (2022), «Потойбічниця» (2021), трьох поетичних книг 2021, 2019, 2015).

                          

Підготувала Лариса Українець