Українські письменники – фундатори української державності

 Поважні докторські монографії навіть в кращі часи не часто видавалися, адже на написання такої праці, якщо то направду серйозне дослідження, йдуть роки роботи в архівах та наукових книгозбірнях. А потім весь цей науковий скарб потрібно звести до належного вигляду, відповідно до останніх вимог та стандартів. Вже останні три роки, коли ми живемо в пандемійно-воєнні роки, складається враження, що то таки ніякої науки немає. Тому особливо тішать моменти, коли науковець, трохи втомлений, але щасливий, тримає в руках працю багатьох років і має за потребу принести в Муніципальну бібліотеку ім. А. Добрянського, аби про неї знало ширше коло науковців, аби її читали…

 

Про презентацію монографії Миколи Гуйванюка у книгозбірні Ви можете прочитати за посиланням:

Гуйванюк Микола "На шляху поступу ми лиш каменярі...". Українська літературна інтелігенція в суспільно-політичному та культурно-освітньому житті Галичини й Буковини (кінець XIX - початок XX ст.) монографія / наук. ред. О. Добржанський. - Чернівці : Друк Арт, 2021. - 407 с. : іл., табл. - Текст укр., англ. - Бібліогр. в знесках.

Мету і завдання для дослідження даної монографії Микола Романович бачить в тому, аби «…простежити вплив української літературної інтелігенції на суспільно-політичні процеси та культурно-освітнє життя Галичини й Буковини в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. Історичний досвід, набутий представниками української літературної інтелігенції, надзвичайно важливий в процесі дослідження історії Галичини й Буковини…адже ця спеціальна група відіграла чи не найважливішу роль в економічному, політичному та духовному житті суспільства, а також у формуванні модерної української нації».

Це питання з точки зору історії вперше розглядається комплексно, так як зазвичай ці питання по персоналіях вивчали літературознавці. І при тому ще й потрібно дуже уважно прочитати, абстрагувавшись, аби не потрапити в стереотипи мислення. Адже десятиліттями нав'язувалась імперська ідеологія, яку до сьогодні не вдається витравити із суспільної свідомості.

Можна би розглядати дану працю як цікаву та малодосліджену сторінку власне історії України, якби не ці гіркі часи великої війни в Україні і ті виклики, хто візьме на себе відповідальність за збереження як території, так існування української державності назагал. Тобто історія вкотре ставить завдання і виклики….
Так вже сталося, що саме письменникам в Україні довелося практично з нуля створювати народ і закладати основи державності….Через українське слово та публіцистику в доступній формі вдалося озвучити національні ідеї для народу, а на початку ХХ століття саме літературна інтелігенція стала політичним провідником українського народу в боротьбі за побудову національної держави. Саме їм вдалося зрозуміти всі виклики і модернізаційні та емансипаційні процеси імперії Габсбургів, визначитись з національною ідентичністю та зрозуміти свою роль в цьому важливому процесі. Адже саме письменники силою Слова відіграли найвизначнішу роль у пробудженні українства та привернення уваги до його проблеми. Вони мали дуже посутній вплив на формування економічної грамотності українського селянства Галичини та Буковини. І саме письменники виконали найважливішу місію – добилися впровадження як в освіті, так і в державних органах використання української мови, заснованої на фонетичному правописі. Це стало дуже суттєвим моментом в контексті українського націєтоврення.
І потрібно вкотре врахувати всі помилки, які тоді були зроблені або втрачені історичні моменти. Пройшло понад століття, а виклики залишились ті самі, а може ще й гостріші. Як пише сам науковець: « …суспільна актуальність дослідження випливає з того, що набутий українськими літераторами досвід як ідейних провідників, захисників національних інтересів не втратив свого значення і в сучасних умовах, коли Україна переживає важливий етап подолання кризових явищ у державному будівництві, трансформації суспільства та євроінтеграційних процесах». Цей текст писався ще до повномасштабної війни, а в даний момент перед нами стоїть виклик зберегтись на мапі Європи як держава.

Науковець дуже чітко окреслив хронологічні рамки періоду, який вивчається в даному дослідженні – з 1890 по 1914 рік. В цей час творило дуже багато письменників, тому науковець взявся детальніше досліджувати 83 з них. Тобто, ще й потрібно було визначити, хто мав найвагоміше місце на той час і найдостойніших. Звісно, цей вибір не випадковий, адже саме в цей період «…зумовлений проголошенням політики «нової ери», коли досить посутньо зросла роль світської інтелігенції, та письменників зокрема, в громадсько-політичному житті Буковини та Галичини. Цей час надзвичайно цікавий, так як це етап модерну в мистецтві назагал і в літературі зокрема.

Тому зрозуміло, що потрібно було дуже ретельно дати оцінку та узагальнити такі важливі чинники, як соціальне походження, освіта та самоосвіта письменників, адже саме від цього й залежав той факт, що вони розуміли як особливості та проблеми і виклики часу, в якому живуть, так і шляхи вирішення тих викликів, аби стати повноцінною нацією.

З гордістю варто відзначити, що свою дуже позитивну роль у вихованні інтелігенції мав і Чернівецький університет. «Головна місія, що покладалася на нього, – нести культуру й цивілізацію на найвіддаленіший східний край тодішньої держави…», і виконав він її блискуче. Буковинський край прилучився до високої європейської культури, що сприяло формуванню української прогресивної інтелігенції на європейських засадах.

Звісно, що за кількістю представлених особистостей Галичина переважає Буковину. Але ж то вона не співмірна з невеличкою Буковиною за територією. Для нас важливі насамперед ті, котрі творили на Буковині. А так як цей період характеризується як модерний, то тим більше роль буковинських письменників дуже посутня в цій важливій справі, адже з появою модерну в Європі в різних галузях мистецтва та літератури, цей напрямок без перебільшення, з перших днів появився в Чернівцях. І це не тільки блискучі зразки в архітектурі міста, якими ми гордимося до сьогодні. Всі художні твори, публіцистика, нові філософські віяння та модерні відкриття в психології, які тільки-но з’являлися по європейських столицях в літературних часописах, тут же появилися в книжкових крамницях Чернівців, власники яких ретельно слідкували за всіма новинками. А так як чернівчани завжди себе відносили до найбільш читаючої спільноти, а письменники просто потребували цього чтива, то зрозуміло, що їхнє світобачення формувалося на нових прогресивних віяннях в літературі, філософії та психології.
Тому ми цілком заслужено насамперед звертаємо увагу на найбільш блискучу представницю новітньої літератури того часу – Ольгу Кобилянську, яка вже давно визнана літературною критикою як автор модерної прози. Однією із актуальних тем того часу було питання жіночої емансипації, тому зрозуміло, що чільне місце в науковій праці Миколи Романовича відведено письменниці та її повісті «Людина».

                                                 
Ольга Кобилянська, поруч із Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським, Іваном Франком, Михайлом Павликом стояла біля витоків формування ідеології українського жіночого руху. Вони наголошували на потребі широкого «європейського» погляду на суспільні проблеми, на емансипацію та самоосвіту насамперед. Ользі Юліанівні про це навіть не було потреби говорити, вона це продемонструвала своїм власним прикладом, своїм життям. Як тільки приїхала в Чернівці, то таки відразу й активно прилучилася до жіночого руху Буковини. Головним завданням вона бачила просвітницьку діяльність «щоб представити якусь силу…. мусить бути будучність». Вона завжди була діяльна і закликала зберегти жіночі товариства, проте пізніше всі домашні клопоти не дали їй можливості в них працювати активніше. Хоча не тільки роль освіченої жінки хвилювала письменницю. Вона добре розуміла й глибокі економічні проблеми, про що свідчить її твір «Банк рустикальний». Ольга Кобилянська завжди пропонувала дуже конкретні шляхи вирішення проблем, які ставила дійсність перед жінкою насамперед.
Важливою оцінкою ролі Ольги Кобилянської в літературному процесі того часу може слугувати і той факт, що її твори були надруковані 14 разів в такому поважному виданні як «Літературно-науковий вістник» при НТШ ім.Т.Шевченка. А редколегія там була аж надто вимоглива і прискіплива, адже, як наголошував Михайло Грушевський, «…автори мали надавати ваги редагованому ним виданню».

Дуже важливе значення мала самоосвіта кожного письменника, тобто те, що вони читали. А для декого, як от для Ольги Кобилянської, то саме самоосвіта і визначила її погляд, її стиль як до життя, так і літератури зокрема. Як вона писала «Вже молодим дівчатком любила я пристрасно читати…». Як захоплено пише сам автор «О.Кобилянська багато читала – все, що могла дістати вдома від братів, які ходили до гімназії, в міській бібліотеці в Кімполунзі або в приватних книгозбірнях. Відомо, що в молоді роки вона перечитала єврейську класику: «Найбільший вплив з чужих літератур мали на мене російські письменники Тургенєв і Достоєвський. З німецьких швейцарець Ґотфрід Келлер, в молодших літах німецька повістярка Е.Марлітт, до котрої я в запалі листи писала, очарована її чудовим стилем, а Гейне читала я постоянно. Пізніше перейнялася я данською і всією нордлянською літературою. Клясиків перечитувала я по можності поважно і радо, оскільки попадалися мені в руки, а найрадше бралася я і вглиблялася в Шекспіра. Західня культура впливала на мене своїми літературними творами». Як підтверджує науковець: «Тож цілком закономірним був результат поєднання українського традиційного сімейного виховання та саморефлексії над надбаннями європейської інтелектуальної думки». Правда, за таке захоплення Кобилянської зарубіжними письменниками, вірніше їхніми творами та модерновими поглядами в своїх творах, її досить жорстко критикували сучасники, українські автори та літературознавці, але на захист одразу ставали такі авторитетні інтелектуали, як Іван Франко та Леся Українка.

Щодо партійної приналежності чи симпатії Ольги Кобилянської в своїх поглядах, то науковець підкреслює: «Незважаючи на відсутність інформації щодо партійної приналежності О.Кобилянської, відомо, що вона також симпатизувала місцевим народовцям і була вхожою до їхнього товариства». А серед буковинських народовців було таке достойне товариство, як Сидір Воробкевич, Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Іларій Карбулицький, Василь Сімович.
Поруч з Кобилянською одразу вартує уваги Осип Маковей, який працював в Чернівцях саме в означений період часу. Адже про нього цілком заслужено варто сказати словами Сімовича: «Той, що підніс на найвищий щабель літературний процес на Буковині». Більшість буковинських письменників, які робили перші несміливі проби пера саме в означений період, несли свої твори в редакцію «Буковини», де були відредаговані, поправлені і надруковані саме стараннями Осипа Маковея. Та що казати, коли й більшість прозових творів Ольги Кобилянської відредаговані саме паном Маковеєм. Дуже точну та високу оцінку йому дав сам науковець Микола Гуйванюк в даній роботі: «Серед західноукраїнських письменників, що значною мірою спричинилися до утвердження української літературної мови, варто згадати О.Маковея. Він не тільки володів високим рівнем грамотності української мови, але й постійно її вдосконалював. … Маковею вдалося у своїх творах виробити загальноукраїнську літературну мову, в якій зустрічаємо надзвичайно мало діалектних слів. Крім того, О. Маковей, редагуючи впродовж 1896-1892 роках газету «Буковина», перетворив її часопис зі зразковою літературною мовою для свого часу».

Цей чоловік довго і ревно трудився на культурно-громадській «ниві українського відродження в Галичині і на Буковині на межі двох століть і в двох державах». Відразу після приїзду в Чернівці налагодив тісні стосунки з «Руською бесідою», увійшовши до керівного складу товариства. Правда, сам Осип Степанович, будучи чоловіком вищою мірою інтелігентним, скромним і ще й до того доволі самокритичним, сам дав оцінку своїй ролі в літературі. Він зазначав у одному з листів: «Коли що пишу, то лише з переконання, що до такої будови, як література, потрібно не лише бистроумних інженерів, а й таких, що цеглу носять, од них же первий єсьм аз!». Отож цей трудівничий чоловік, який все життя «двигав ту цеглу» на ниві української культури та літератури цілковито заслуговує на своє достойне місце серед української літературної інтелігенції..

Треба ще відмітити і той момент, що Осип Маковей був один із небагатьох, хто «Протягом багатьох років літературної діяльності постійно боровся за чистоту і досконалість української літературної мови», за що його завжди належно цінували Ольга Кобилянська, Леся Українка, професор Ст. Смаль-Стоцький та все літературне коло, кого він підтримав своїм «редакторським пером».

Викладаючи в університеті та вчительській семінарії Маковей «Активно сприяв організації діяльності українських гімназій у краї, проводив організаційну роботу з вчителями народних шкіл стосовно пошуку майбутніх гімназистів та «спонукали родителів їх посилати до Чернівці». В роки праці у вчительській семінарії та чернівецькому університеті Осип Маковей «намагався залучити учнів до творчості та до корисної громадської праці». Кілька його талановитих учнів стали відомими письменниками та громадськими діячами. І як згадував пізніше один із них – Іларій Карбулицький «…в семінарії навчили ви мене бути русином і зацікавили нашою літературою». Як стверджує Микола Романович, саме «Українським літераторам належить провідна роль у впровадженні української мови у шкільну освіту, а також у підручники, а відтак і в навчальний процес термінів «Україна», «українець», «український» замість звичного «Русь», «русин», руський», які на той час вже були дискредитовані москвофілами і сприймалися як ідентифікація російськості».

Не можна оминути увагою діяльність професора Ст. Смаль-Стоцького, вся активна українська державницька діяльність на теренах Буковини якраз відбувалася в орбіті цього активного чоловіка і під його безпосереднім керівництвом. Не оминув його у своїй науковій розвідці й Микола Романович.
Ст. Смаль-Стоцький – активний найвпливовіший провідний діяч Національно-демократичної партії, яка була найчисельніша та найвпливовіша. Тому йому вдалося дуже багато встигнути зробити для українців Буковини, окрім того що він був блискучим організатором, він був ще й депутатом Буковинського крайового сейму, активний діяч «Руської бесіди», «Руська рада», «Просвіти», Товариства «Руський народний дім». Одним з перших активним дійсним членом «Записки НТШ ім. Т.Шевченка». За роки навчання та праці на Буковині, професор Стоцький дуже добре орієнтувався в політичній ситуації і тому був поступливий там, де потрібно бути дипломатом, якщо це піде на користь справі. Поскільки тут не підходили радикальні кроки, то, як справедливо ставав на захист професора Осип Маковей, який переконливо доводив: «…що це не є зрада радикальної ідеї, а виважений крок, оскільки на Буковині недостатньо підготовлений терен для радикального руху та не вистачає інтелігенції радикального спрямування. А оскільки «др. Стоцький душа нашої громади і працює з успіхом для всіх, То можна на політику Буковини зі становища галицького дивитися скептично, але зі становища буковинського вона єдино можлива».

Відомий літературний та політичний діяч С. Смаль-Стоцький взяв активну участь у розробці програмних засад Національної ради русинів на Буковині, який закликав українців до єдності, адже, на його думку, тільки єдність може стати запорукою успішного поступу, поваги з боку сусідів, що населяють Буковину. Він володів блискучим талантом переконувати, як приклад, йому вдалося вирішити таку важливу проблему, яка не вирішувалась роками – запровадження фонетики, проти якої виступали москвофіли. Для цього він з професором Т. Ґартнером в 1893 році написав підручник української мови для середніх шкіл. Окрім того, цей дуже діяльний чоловік Смаль-Стоцький провів надзвичайно подвижницьку працю і доклав значних зусиль, аби через пресу сформувати громадську думку, аби втілити свою ідею в життя.

На засіданні крайової шкільної ради Галичини було прийнято фонетичний правопис, тобто йому вдалося провести шкільну реформу. Головна ідея, яку йому вдалося втілити на цій нелегкій царині – «українська літературна мова повинна бути якнайближчою до народної мови, і заразом повинні бути зведені до мінімуму мовні відмінності галицьких, буковинських та наддніпрянських українців». Саме його стараннями впродовж 1893-1894 років фонетику введено в народних школах Буковини та Галичини, а в наступні два навчальні роки – в усіх класах середніх шкіл. І як результат багаторічної праці на ниві впровадження власне української мови «Найґрунтовнішою працею С.Смаль- Стоцького у галузі мовознавства стала «Граматика руської мови», написана разом з Т.Ґартнером і видана в 1913 році», яка стала зразком для подальших поколінь мовознавців. Але найголовніше, що вдалося професорові Смаль-Стоцькому: «Після цього європейські славісти, що мали певні симпатії до Росії, втратили аргументи стверджувати про те, що українська мова є діалектом російської мови». А професор О.Добржанський переконливо довів, «що поява «Граматики руської (української) мови», без перебільшення, сколихнула академічно-спокійний світ учених-славістів…. праця дає найповніший на той час образ живої української мови і є важливою подією в європейській славістиці».

А на практиці втілювали нову українську граматику письменники та науковці, як от О. Маковей, Т.Галіп, В.Сімович, М.Грушевський, сам професор Смаль- Стоцький і звісно ж, такий прогресивний письменник, як Іван Франко. Проф. Стоцький, який 33 роки завідував кафедрою слов'янської та української філології, мав незаперечний педагогічний та науковий авторитет. Його лекції високо оцінювали Франко, Кобилянська, які мали нагоду слухати його лекції.
Клопотаннями професора і депутата Буковинського крайового сейму Смаль- Стоцького було відкрито перший навчальний заклад з українсько-німецькими паралельними класами, а в 1912 році – українську реальну гімназію у Вашківцях.

Не можна оминути ще один талант, конче необхідний та актуальний для політичного лідера, який і сьогодні дуже непросто вирішити, якби ми би сказали, зібрати добру команду освічених політиків-професіоналів, які би всі ці дуже серйозні ідеї справи могли втілювати на практиці. Так от професор і тут підійшов професійно – вже коли він бачив таких небайдужих і схильних до громадської праці на перших курсах студентів, то він їх відмічав, підтримував, навчав і за роки перебування в нашому місті та праці в університеті йому таки вдалося організувати дуже добру команду однодумців. Його вдячними студентами були такі видатні в майбутньому українські діячі, як І. Франко, В. Сімович, Т.Галіп, І.Карбулицький, Лесь Мартович, О.Назарук, К.Трильовський та багато інших. Саме його стараннями та й очевидно конкретними коштами видавалася газета «Буковина», куди він запрошував діяльних редакторів і на сторінках якої друкували всі без винятку автори, яких досліджує Микола Романович. «У 1912 році С.Смаль-Стоцький об’єднав своїх прихильників навколо газети «Україна», де згуртувалися талановиті письменники та публіцисти: В.Сімович, М.Кордуба, З.Кузеля, О.Луцький (зять С.Смаль-Стоцького), Герасимович та інші».

Прийшлось йому зайнятися і трохи якби не характерними справами – вирішенням економічних питань. Його стараннями під час процесу парцеляції великої земельної власності земля розподілялася виключно між членами громади. Взяв активну участь в створенні та діяльності позичкових кас на Буковині, Правда, тут пан професор, не маючи банківського досвіду, зазнав поразки. «Селянська каса» збанкрутувала.

Детальніше розглянемо хоча би літераторів та науковців з того найближчого кола професора Ст .Смаль-Стоцького.
Очевидно, першим буде Василь Сімович, в майбутньому видатний вчений-мовознавець, видавець, публіцист, редактор, педагог, організатор просвітницького руху, громадський і культурний діяч, дійсний член НТШ. Його без перебільшення можна назвати «Будівничим культурного життя Чернівців». Ставши студентом філософського факультету Чернівецького університету, здобув спеціальність «українська, слов’янська та класична філологія». Відтак Василь Сімович провів у буковинській столиці майже чверть століття. У ці роки він займався наукою, проте найбільше часу і зусиль приділив громадській і просвітницькій праці. Йому пощастило стати найвидатнішим учнем професора Степана Смаль-Стоцького. Саме йому як улюбленому і талановитому студенту такий вимогливий викладач, як Ст. Смаль-Стоцький довірив бути домашнім учителем для своїх синів Романа та Нестора. А своєму учневі він передав не лише «віденську» школу точності й відповідальності у філологічній праці, але й наснагу до праці на культурно-освітній ниві. Ще будучи студентом перших курсів, Сімович заснував видавничу спілку «Січ», книгозбірня якої була на той час найбільшою упорядкованою українською бібліотекою на Буковині і мала в своїх фондах близько півтори тисячі книг. Саме в цьому товаристві вперше на Буковині почали використовувати слова «українець», «Україна». Він стає технічним редактором газет «Гасло», «Селянин», редагує книги зі серії «Бібліотека для молодіжі», співпрацює у газеті «Буковина», а у 1904-1906 роки редагує цю газету. У студентські роки він активно включився в роботу учительської організації «Українська школа» та студентської «Молодої України». Сімович – лідер товариства «Молода Україна», заснованого в грудні 1900 року в Чернівцях. Ще в ті далекі часи їхнім головним завданням було здобуття політичної незалежності України. Чернівецький магістрат повідомляв президію крайового управління: «Товариство має на меті здобути політичну незалежність українського народу, воно не визнає територіальних кордонів, які розділяють український народ. Товариство стоїть на всеукраїнському становищі, за яким усі українці від Сяну до Кавказу і від Прип’яті до Чорного моря вважаються єдиним нероздільним народом. Цим самим діяльність товариства буде поширюватися на всіх українців – в Буковині, в Галичині, в Україні і в Угорщині…». Сімович встигав працювати в різних культурних товариствах Чернівців: був бібліотекарем «Буковинського Бояна», секретарем «Руської Бесіди», заступником голови виділу історичного товариства, редактором видавництва студентської громади «Молода Україна», яку схвально оцінив навіть М. Грушевський. Сімович – видатний сподвижник на ниві формування системи національного шкільництва краю на початку ХХ ст. Він докладав титанічних зусиль, аби зрушити національну свідомість українців. Бо важливо було на Буковині «хоч би і крок за кроком, систематично всякого знання, а те, щоби на основі того знання здобути собі світогляд. Навчитися думати та здобувати пошанівок для людського розуму, який посуває людство щораз більше вперед. Друга дуже важна мета такої просвіти – вона має збудити самосвідомість». На Буковині тоді було лише близько 1100 свідомих українців, або 0,36% від усього населення. На початку ХХ століття виникає рух учителів української мови та літератури середніх і вищих шкіл Буковини, які створили, на пропозицію Сімовича, «Товариство вчителів вищих шкіл імені Сковороди». До керівного складу ввійшли В. Сімович, О. Маковей, Ю. Кобилянський, А. Клим, В. Кміцевич, понад 50 осіб стали його членами. Товариство відіграло дуже значну роль у розбудові української середньої приватної школи. Бо державних українських шкіл було важко домогтися.

Про навчання в Чернівецькому університеті та студентський національний рух не лише на Буковині, але й у Галичині він пізніше напише ґрунтовну розвідку (бо сам був активним учасником і організатором). Члени товариств «закладають бібліотеку, основують читальню, зачинають видавати коштом товариства, а всюду маніфестують ся Русинами, щоб задокументувати, що Буковина – це не виключно волоський край, политий зверху німецькою культурою».
Разом з доктором С. Смаль-Стоцьким займається великою просвітницькою діяльністю: організовує університет для селян, читає лекції на різноманітних освітніх курсах, збирає літературні вечори, де обговорюють реферати про творчість видатних українських письменників, бере участь у відзначенні ювілеїв видатних діячів краю та відомих письменників, сприяє відкриттю бібліотек і читалень по селах.

До їхнього товариства, а може і на запрошення діяльного професора Ст. Смаль-Стоцького в Чернівці в 1900 році з Відня приїжджає український історик, бібліограф, археограф, етнолог, перекладач, педагог, публіцист, географ, етнограф, історіограф, історіософ, автор праць з політичних наук та літературної критики, методології історії, книгознавець, джерелознавець, педагог, громадсько-політичний діяч, консул від Західноукраїнської Народної Республіки у Відні, професор Мирон Кордуба (1876-1947).

Працюючи вчителем в гімназії, він одразу включився в активну діяльність творення української державності. Редакції пресових органів приділяли особливу увагу проблемам розвитку національної культури, формуванню в інтелігенції “правдивого українського світогляду”. Одним із провідних суспільно-наукових фахових періодичних видань українського вчительства Буковини став двотижневик “Каменярі”, постійним дописувачем котрого був М. Кордуба. Цей часопис відігравав помітну роль не тільки серед українського вчительства, а й у житті українського населення краю загалом. З перших номерів автори “Каменярів” жваво цікавилися політичними справами, закликали до порозуміння між українськими партіями на Буковині, активно відстоювали інтереси української громадськості, друкуючи суспільно-політичні статті про єдність української нації, формування національної свідомості, роль та місце вчительства в громадському житті. Суттєво сприяло поширенню просвіти серед широких мас Буковини й видання щомісячника для шкільних бібліотек “Библіотека для молодежи, селян і міщанства”. Зміст просвітнього місячника визначали літературно-художні твори і життєписи здебільшого буковинських, галицьких і визначних українських письменників, популярні статті історичного і просвітньо-пізнавального характеру, інформація про нові видання, що вийшли у видавництвах краю. Мирон Кордуба опублікував у ньому історико-пізнавальні статті “Народи Буковини”, “Яким чином Буковина перейшла до австрійської держави?”, “Де живуть Українці Як редактор та публіцист політичних і просвітницьких видань Мирон Кордуба суттєво долучився до просвітницької праці, на що не шкодував ні часу, ні інтелекту.

Як талановитий вчений-історик, ще й при тому журналіст, він від початку створення Українського історичного товариства не втомлювався на сторінках часописів розказувати про розвиток української науки, історичної зокрема. Він був прихильником нових віянь, нових наукових методів в європейській історіографії. Він був членом правління товариства «Українська школа» в Чернівцях, директор Української друкарні в Українському Народному домі, редактор буковинського відділу педагогічного часопису «Наша школа», член-засновник та член першого правління педагогічного товариства «Сковорода» та інших громадських інституцій. Маючи вже дуже добрий досвід роботи в просвітницьких товариствах, він був одним із засновників у Чернівцях в 1902 році Українського історичного товариства, завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту.

І ще один діяльний «сецеоніст» з оточення професора Степана Смаль-Стоцького, який власне приїхав до Чернівців на його запрошення на початку 1907 року редагувати газету «Буковина» – публіцист, поет, літературний критик, кооператор, український військовий, політичний і громадський діяч, ад'ютант австрійського архикнязя з династії Габсбургів, полковника Легіону Українських Січових Стрільців та Української Галицької армії Вільгельма Габсбурга-Василя Вишиваного – Остап Луцький (1883- 1940). Газета багато місця приділяла літературі, тут було розміщено багато творів вже знаних і початкуючих буковинських письменників, так і українських (О. Кобилянська, Б. Лепкий, М. Коцюбинський, С. Яричевський…). Сам Луцький публікував багато рецензій на нові твори, переписувався з перекладачами, літераторами з Європи, зустрічався з багатьма політичними лідерами. Можна дивуватись енергії молодого Луцького, який крім редактора «Буковини», став талановитим учнем і дуже добрим помічником Смаль-Стоцького в громадських і політичних справах. Організовував з професором читальні, просвітницьку роботу. Ось як він сам пише Кобилянській про свій напружений графік: «Від якогось часу не маю свобідних неділь , бо Василько мене кличе на села їхати, бо так йому сподобався мій голос. «Біда мені з тим голосом». При тім всім є ще в мене «Буковина» і «Руська рада» і всі патріоти хочуть мене чути і відозви на подяку від послів складаю, часом номер за один день треба було підготовити, сам читав коректи, дуже багато громадської роботи. З послами, депутатами, всі заходи сам відписував. Вічні засідання, збори, офіціальні листи до Василька, до послів, до Филиповича». Але найбільше часу вони приділяли господарсько-кооперативній роботі. Кожної неділі виїжджали на села, організовували райфайзенки, перші щадничі спілки, і інші сільськогосподарські кооперативи. Так вони об’їздили всі буковинські села. Луцький почав працю як директор банку «Селянська каса», що виконувала роль Союзу українських райфайзенок на Буковині.

Не оминув увагою Микола Романович в своїй науковій розвідці подвижницьку працю на становлення української державності українського педагога, публіциста, громадського та політичного діяча Омеляна Поповича; педагогічного та громадського діяча, публіциста, письменника, члена Української національної ради ЗУНР Іларія Карбулицького; українського письменника, педагога і громадського діяча Буковини Сильвестра Яричевського.

Засіяли і свої дуже посутні зерна на ниві українського слова та шкільництва український поет-символіст, літературознавець, критик, публіцист, перекладач, педагог, громадський діяч, доби розстріляного відродження Дмитро Загул та найактивніший член радикальної партії письменник та педагог Дмитро Макогон.
Мабуть європейські феміністичні ідеї як прогресивний модерний вплив в літературі мав особливий вплив саме на буковинських письменників, так як в своїй творчості це найбільше знайшло відбиток в художньому слові окрім Ольги Кобилянської, своє слово сказали таки дуже активні діячки як українська феміністська письменниця, перекладачка, етнографка, фольклористка, вчителька, громадська діячка на Буковині Євгенія Ярошинська та українська поетеса, прозаїк, перекладач, бібліограф, редактор, педагог, діячка культурно-освітніх товариств Костянтина Малицька . Їх активно підтримали колеги по перу О.Маковей, С.Смаль- Стоцький, І.Карбулицький.

Одним із найповажніших письменників цього періоду є український буковинський священик, письменник, композитор, музично-культурний діяч, православний священик, педагог, редактор часописів Буковини, художник Сидір Воробкевич. Проте період з 1890 року до 1900 року в його творчому життєписі був дуже плідний і насичений. Та й становлення його життєвої позиції дуже важливе і повчальне, адже він був одним із перших будителів, або як його мило назвав Іван Франко «жайворонком» української державності на Буковині. А першим як зазвичай – найважче.
Він з виховувався в діда Михайла Воробкевича, в українському середовищі, який був священиком в Кіцмані. «Хлопці зростали в українському народному середовищі. В сім’ї панували міцні національні традиції, патріотична атмосфера. Це відіграло вирішальну роль у тому, що вони, сини українця і румунки, стали згодом українськими громадсько-культурними діячами ». Як відзначає науковець «Воробкевич почав свою літературну діяльність майже одночасно з Федьковичем і, за його прикладом, став писати художні твори українською мовою про народ і для народу». Він орієнтувався на живу розмовну мову буковинців, а для цього «Впродовж тривалого часу письменник наполегливо вивчав рідну мову, мандруючи буковинськими селами, записуючи казки, оповідання, пісні». В сім’ї панували міцні національні традиції, патріотична атмосфера. Це відіграло вирішальну роль у тому, що вони, сини українця і румунки, стали згодом українськими громадсько-культурними діячами.

Перші кроки у розвиток та поширення української мови здійснили письменники і серед них насамперед вартує відзначити С.Воробкевича, «адже саме йому належала ідея та титанічна праця над її практичним втіленням у царині розбудови української літературної мови на народній основі». Він почав майже одразу писати художні твори українською мовою про народ і для народу. Всі свої художні твори, поезії, науково-популярні та церковно-проповідницькі праці писав українською мовою на народній основі, активно популяризував і доводив практичність української літературної мови, доцільність її вживання у вищих сферах – науці, освіті, релігії та інших сферах. Воробкевич не гребував і гострою проблемою, як боротьба проти алкоголізму, а то була дуже серйозна проблема. Але навіть в даному випадку він поводився дуже делікатно. Будучи священиком, він розумів, що то треба дуже лагідно проводити цю просвітницьку місію. У своїй збірці повчальних бесід «Науки для народу» Сидір Іванович «намагався достукатися до сумління кожного, хто вже ступив на хибний шлях пияцтва. Він не звинувачував пияка у тяжкому гріху, як це загалом було притаманно духовенству, а переконував, що «п’янство то хороба, слабість, а на сю слабість от тобі лік!Якщо ти збаг брагою ум свій затуманити, то не іди до корчми, останься дома. Збери докупи свої діточки і вчи їх святих молитов або зайди в читальню, де не одного доброго почуєш, і не одного доброго навчишся або піди до церкви Божої і моли сердечно Господа Бога, щоби тобі в гріхах загинути не дав, но щоб тебе просвітив».
Сидір Воробкевич входив до партії буковинських народовців і саме він один з перших найактивніше відстоював народовські ідеї в товаристві «Руської бесіди».
Не оминув увагою Микола Романович і роль письменника Юрія Федьковича. Хоч він на той час вже відійшов у вічність і трішки не вписується в хронологічні часові рамки, які визначені для дослідження, але його неможливо не відзначити, адже він заклав підвалини письменства на Буковині, оскільки біля витоків створення перших русько-українських читалень на Буковині серед перших письменників був саме Ю.Федькович. Тут не тільки читали книжки та газети, але й отримували перший досвід організаційного життя, про який пізніше й писали на шпальтах місцевих часописів. Серед піонерів читального руху були Михайло Павлик, Іван Франко і серед них Юрій Федькович.

Так батько письменника Марка Черемшини був особисто знайомий з Юрієм Федьковичем, чим дуже гордився. Тому в їхній хаті «дєдя мали дві шафи повні книжок», які читалися вголос для всіх селян і звісно, що там були всі видані на той час твори Ю.Федьковича. «Коли читалися книжки Юрія Федьковича, дєдя мої не могли нахвалитися того свого «тезка». Василь Стефаник в учнівському таємному гуртку «Громада» …особливо любувався в Федьковичу. Важлива роль у прищепленні Є.Ярошинській української свідомості належить Ю.Федьковичу, як стверджують прискіпливі дослідники її творчості.
Хоча то мабуть буде не зовсім правильно розділяти буковинських та галицьких письменників, бо все-таки багато галицьких письменників закінчили чернівецький університет, друкувались в місцевих періодичних часописах, тут видавались їхні книги, тут вони зустрічались, в основному в орбіті Ольги Кобилянської та професора Ст. Смаль-Стоцького… До таких належали насамперед І.Франко, Л. Українка, В.Стефаник, О.Маковей, Б.Лепкий, М.Черемшина, О.Луцький, Я.Веселовський, Д.Макогон, О.Дучимінська, В.Сімович, С.Яричевський… Маковей назагал «впродовж 14 років був сполучною ланкою між галицькими та буковинськими українцями».

Та що говорити, тут направду їм було добре, вони повертались сюди при кожній нагоді, про що самі й свідчили, в основному в епістолярії…
Не оминув Микола Романович своєю увагою і роль москвофілів, адже в літературознавстві про них практично замовчують.
Для такої наукової праці Миколі Романовичу прийшлось підняти величезну кількість першоджерел, що дивує назагал, як можна дати собі раду в такому морі інформації. Не можна оминути і той факт, що вивчати діяльність майже всіх письменників не так і просто, як здається на перший погляд. Адже всі дослідження радянського періоду мають дуже сильне ідеологічне навантаження і практично всі вони подані під певним ракурсом. Аби опрацювати величезну кількість діаспорних літературознавчих та художніх та публіцистичних видань, потрібно також мати добрий ґрунт і наукове бачення, аби відокремити вартісне від другорядного та правильно розставити акценти.

Одним із найважливіших джерел цього дослідження є періодика того часу, так як це був на той час наймасовіший і найоперативніший засіб комунікації. Письменники активно користувалися щоденними виданнями та літературними додатками до них. На той момент в Галичині та Буковині виходило понад сотню часописів українських періодичних видань, а також державною німецькою, також польською, румунською та іншими мовами.
Одним із найважливіших джерел при підготовці цієї монографії в останні роки стала епістолярна спадщина, яка активно видається. «Листи – одне з джерел, що найповніше несуть відбиток епохи, зокрема мову, передають дух часу, якнайглибше розкривають міжособистісні стосунки …листи діячів літератури, у яких… присутнє інтелектуальне спілкування близьких за духом людей, що мали власний погляд на суспільні й політичні процеси.
На шпальтах тогочасних часописів збереглися промови представників літературної інтелігенції, які «…засвідчують спосіб мислення та світосприйняття різних суспільних груп досліджуваної епохи, …вони якнайповніше передають тогочасні реалії та …є реакцією представників літературної інтелігенції на тогочасні політичні та суспільні виклики». Їхня цінність ще і втому, що ці тексти не зазнали редакційних скорочень та редагувань.

Українські письменники плідно співпрацювали з друкованим органом народовців – газетою «Буковина» вони не тільки творили літературно-художній зміст часописів, але й визначали їхнє суспільно-політичне спрямування. Тому цілком логічно, що основним джерелом вивчення тогочасної політичної ситуації в нашому краї та в Чернівцях зокрема залишається газета «Буковина», навколо якої гуртувалися всі представники української літературної інтелігенції. На її сторінках були представлені майже всі письменники, про які пише в своїй монографії науковець Микола Гуйванюк. А так як вона з 1989 року виходила фонетичним правописом, то це сприяло її авторитету не тільки серед автури, але й серед читачів насамперед. Варто врахувати й такий доволі немаловажний факт, що «Через толерантнішу політику буковинських крайових властей, ніж галицьких, газета практично не зазнавала конфіскації вже набраних матеріалів, а її автори мали більшу свободу думки, ніж у сусідній Галичині». Та що говорити, як навіть такі знакові політологи тогочасної доби, як М. Драгоманов з Б.Грінченком, І. Франко із Ст. Смаль-Стоцьким та О.Маковеєм вели свої політичні полеміки на сторінках саме газети «Буковина».

Якщо сьогодні подивитися на ту жертовну працю, яку вдалося зробити тій невеличкій горсточці письменників та науковців за такий порівняно невеликий проміжок часу, то таки викликає непідробне і щире захоплення, як їм вдалося так себе організувати, аби розбудити українство до розуміння своєї державності.

Залишається сказати разом із науковцем, що «проаналізувавши викладений у монографії матеріал, стверджуємо, що незважаючи на перешкоди, представники української літературної інтелігенції Галичини та Буковини на рубежі ХІХ – ХХ ст.. своєю щоденною подвижницькою працею сприяли формуванню модерної української нації та наближували втілення у дійсність омріяного поколіннями українського національного ідеалу». І головне, що вони свідомо все це робили, нічого не отримуючи, або дуже символічні кошти за письменницьку працю. Тобто більшості з них ще й потрібно було мати роботу на прожиття…
А на рубежі ХХ – ХХІ століття закінчити хочеться словами найвидатнішого українського інтелектуала Івана Франка, який аж надто добре знав і розумів ситуацію на даний момент і тому його слова як завжди являються програмовими: «…Перед українською інтеліґенцією відкриється тепер… величезна дієва задача – витворити з величенної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного житя».

А втілити то – ще складніше, як в часи Івана Яковича…

Підготувала Леся Щербанюк