«Чи не могла б таки я сама оселитись у Вашій стороні»…

 В ці червневі дні минає 120 років, як Леся Українка вдруге і на превеликий жаль, востаннє відвідала Чернівці та Ольгу Кобилянську.
А вперше Леся Українка приїхала в Чернівці в квітні 1901 року в найбільш гіркі моменти свого життя. Зустріч із Кобилянською перевершила всі сподівання – Леся не лише заспокоїла свої «нерви», адже спілкування з Ольгою та родиною Кобилянських було своєрідною психотерапією для неї, так як її виховували з дитинства в дусі чоловічої мужності та терплячості. Вона повернулася до життя, до подальших творчих планів.

                 

Детальніше про це можна прочитати за посиланням :

«Їхала я сюди просто рятуватися»
www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news

Після цих гостин Леся потім мріяла ще не раз відвідати «Санаторій на Новому світі». Але через лікування в закордонних санаторіях та інші побутові клопоти це ніяк не вдавалося.
Проте вона знаходила час в своєму дуже щільному графіку, в якому було дуже багато переїздів та лікування, аби написати, а якщо правильніше, то таки насамперед поспілкуватися з Ольгою Кобилянською, яка її цілковито розуміла.

Віднайдено 59 листів епістолярію Лесі Українки та Ольги Кобилянської: 55 листів від Лесі до Ольги і 4 листи до Лесі. Після її перших відвідин до панни Ольги було надіслано 27 листів, а треба зауважити, що то не є якісь фейсбучні коментарі, то подекуди таки дуже розлогі листи на кілька сторінок, в яких вона пояснює свій стан здоров’я насамперед, викладені всі проблеми і клопоти, які на той момент мала Леся, досить детально описує творчу працю… Для Лесі завжди було важливо саме поспілкуватися листовно з Ольгою Кобилянською, про що вона сама й пише: «А комусь не хотів знов карточку або ляконічного листа посилати, бо хотів з кимсь поговорити, бо вже давно так не говорив і затужив до такої розмови»
Це підтверджує і дає ґрунтовну відповідь на їхні стосунки в своєму дослідженні літературознавиця Тамара Гундорова «Так щиро, як напівзнайомій Кобилянській, Леся нікому, навіть рідним не дозволяла собі відкриватися і виговорювати свої справжні почуття, оберігаючи їх від переживань. Кобилянська є для неї ідеальною бесідницею – знайомою з творів і водночас незнайомою, далекою й такою ж заглибленою у творчість, як вона сама. Лариса Косач потребувала такої бесіди й такої щирості – занадто багато доводилося їй страждати, переборювати болі, бувати самотньою, – і розповісти про все це до цілковитої відвертості, навіть само оголення, вона не могла навіть рідним. Зрештою, вона зізнавалася Кобилянській, що є не досить одвертою, і навіть найближчі друзі «не знали мене всеї. Та я думаю, що се так буде завжді». Це потвердила навіть сама Олена Пчілка вже по тому, як Леся відійшла у вічність…

                                                           

Не варто забувати, що обидві письменниці жили в епоху, коли творилась модерна література і обидві виховані на тій літературі, адже попри зайнятість Ольги та хвороби Лесі, вони намагалися перечитати все вартісне, що тільки - но з’являлось в європейських літературних часописах. «Хтось тут познайомився з одною італьянською літераткою, і вона обіцяла комусь випозичити свої книжки, отже, хтось тут вже не буде відчувати літературного голоду». І власне, вони самі були представниками модерної української літератури.
Не можна забувати й такий важливий момент, що лікарі дозволяли їй працювати, тобто писати не більше 4, а пізніше 6 годин, аби то не шкодило їй на здоров’я. Тобто час на писання в неї був дуже дорогий в прямому розумінні цього слова, вона дуже його ощадно використовувала. Але все-таки свідомо частину тих годин вона використовувала, аби написати листа до Ольги – бо мала в тому проблему.

Перебуваючи в Сан-Ремо на лікуванні, і будучи досить таки обмежена в спілкуванні із зовнішнім світом, Леся Українка має потребу в більшому спілкуванні, вона починає частіше надсилати листи в Чернівці. І таки планує під час досить великої подорожі Прага-Відень, Львів конче відвідати й Ольгу Кобилянську в Чернівцях, так як «найбільше хоче пробути – хтось знає, у кого?»

В її листах впродовж цих двох років присутні Чернівці, присутня вся родина Ольги Юліанівни, яка була до неї дуже прихильна. Ці теплі і дуже милі для її душі спогади, хоч Лесю важко назвати аж надто сентиментальною, були для неї дуже дорогі. Ось невеличкі штришки з листів від Лесі Українки, які вона надсилала з Італії, з міста Сан-Ремо, де вона проходила лікування «…тут хтось знову спить по-черновецьки і пізніш 10 ½ не сидить…». І дальше згадує: «Потім і тут почався дощ, але не було холодно дуже, отак було, як тоді в Чернівцях, коли дощі йшли, проте хтось мусів подумати про грубку і казав її поставити в себе в хаті…»; І в наступному листі: «Хтось тепер не дуже здоров…і пише, лежачи на софі, як було не раз в Чернівцях".

А правда, хтось комусь говорив, що хтось чорненький таки буде писати і багато і, може, ще ліпше, ніж досі? Хтось уже те знає…»; «Ну, треба ж колись і сього листа скінчити. Нехай хтось хутенько напише, тоді і хтось уже писатиме. Хтось хотів би… багато чогось сказати, і багато подивитися, і багато подумати…» Такі листи (слова) так просто не пишуться (дуже багато про що говорять), а вже тим більше Леся Українка, яку важко назвати аж дуже емоційною і відкритою для світу…

Для Лесі атмосфера в родині Ольги Кобилянської була світлою і доброю, тому вона не проминає кожен свій лист закінчити: «Хтось просить поклонитись всій родині і поздоровити. Як здоров’я Св[ятої] Анни?»
«Всій родині мій привіт. Як там маються мої «Відгуки»

                                      

(це третя збірка Лесі Українки, куди включено всі її поезії, написані впродовж 1900-1902 роки і драматична поема «Одержима» вийшла в 1902 році в Чернівцях стараннями В.Сімовича) і п. Сімович, мій видавець?». І в наступному листі «Хтось хоче, аби чиїсь листи, коли вже не вміють розважити, то хоч би не журили когось дорогого».

Світла і чиста любов мами Ольги Кобилянської, яку саме Леся назвала «Святою Анною», була для неї завжди світлим і дорогим промінчиком «Нехай хтось скаже Св[ятій] Анні, що хтось її хорошенько і ніжненько просить не хорувати, і не тупати дуже, і не шпортатись, аби не втомитись». Коли мама Ольги Кобилянської відійшла у вічність, то Леся відгукнулася такими … «Ви знаєте, як я завжди глибоко шанувала і любила Вашу маму, відколи пізнала її, оту нашу лагідну «святу Анну», її ніжний образ зостанеться назавжди живий в моїй душі, бо я небагато бачила таких людей в своєму житті».

В листі до Кобилянської від 16 жовтня 1902 року з Києва: «Сього року буде не так сумно на чужині жити, бо я вже настільки здорова, що можу працювати. Маю роботу і «для душі»,і «для хліба». І дальше пише в Чернівці до своєї приятельки: «А тепер хтось когось щось просить. Чи не міг би любий хтось виїхати напроти когось днів на два до Львова? Може б, там родичі той час сами справились би. Хтось буде у Львові від неділі до середи а там рушить до Відня і далі. Хтось би з охотою заїхав до Черновець, та час і гроші не вистачають». І тут же додає: «Комусь дуже прикро, що не може до Черновець заїхати, але не може. Хтось уже далі не пише, бо пора знов до роботи. Але хтось комусь буде з Італії часто - часто писати, хтось побачить. Хтось кланяється Св[ятій] Анні і всі шановній родині».
Очевидно, що Ольга Кобилянська мусіла відмовити навіть у поїздці до Львова, так як на той час ситуація в хаті була дуже складною, про що вона детально напише п.Маковею, а найперше – проблеми із здоров’ям в мами.

Коли Леся вже стала себе трохи краще почувати, то навіть кликала до себе Ольгу Кобилянську в гості в Італію, «щоб потім їхати на Україну морем. Нехай хтось справді про те подумає…». А може то вона знала про таємничу мрію Ольги Кобилянської побачити море, яка, на превеликий жаль так ніколи й не сповнилась…
А в житті Лесі Українки знову загострюється ситуація, про що вона й пише в листі до Ольги Кобилянської в листопаді 1902 року із Сан – Ремо: «Чи хтось на когось не гнівається, що хтось (натурально, білий) все такий подлий остатніми часами? І не пише, і навіть адреси не шле! Нехай хтось дорогий вибачить. Хтось у Львові і в Відні все одно що в котлі кипів, такий був заклопотаний. Як не біг нікуди, то думав, куди ще має бігти, і не мав часу нічим иншим зайнятись.
Хтось тепер має перед собою стілько всякої і літературної. І хатньої роботи…А листів-листів…Боже!
Як же там мені хтось мається? Чи всі здорові в родині? Чи хтось трошки поліпшив настрій? Що хтось пише?
От як хтось когось питаннями засипав! А сам мусить на сей раз не дуже розписуватись, бо таки масу писання перед собою має, а дозволено йому працювати тільки 6 годин на день і то в трьох «ратах». Тілько мій хтось нехай не думає, що комусь уже не буде часу відповідати, як йому напишуть. Вже довше чи коротше, а хтось таки все якесь слово знайде, бо любить когось і хоче з кимсь говорити. Комусь так жаль, так жаль, що когось у Львові не бачив…Нам би таки треба, та й треба, та й ще треба побачитись.
Святій Анні і всій шанованій родині мій привіт».

Є ще один мало знаний факт з біографії Лесі Українки – коли їй стало трохи легше під час лікування в Італії, вона знову повернулася до думки, аби мати свій заробіток і не залежати фінансово «від родини та приятелів. Я б хотіла мати цілком вільні руки». І вона вирішила, що таким місцем для неї цілковито би могла бути Буковина. В листі до своєї буковинської приятельки вона пише: «А тепер хтось одразу, без льоґічного переходу, запитає про щось інше…Нехай хтось дорогенький запитає свого брата пана Юліяна і буде добренький написати комусь, що довідається. То цілий ряд питань. 1) Чи на Буковині, в гімназіях та инших середніх школах, викладається французька мова? 2) Яко обов’язковий чи яко необов’язковий предмет? 3) яку плату дістають професори французької мови? 4) Яку кваліфікацію мусить мати неавстрійський горожанин…Чи професор французької мови в середній школі на Бковині повинен знати ще й державну (німецьку) і котру з краєвих (румунську, руську мов або їх обидві? 7) Чи треба складати іспит з тих мов? 8) Від кого залежить роздавання таких посад і куди треба в тій справі вдаватись?
Все те треба знати одному моєму знайомому українцеві, і він просить мене довідатись об тім скоріше». Не знаємо конкретної відповіді, але Ольга таки очевидно позбирала інформацію і відповіла Лесі, бо в листі вона «дякує пану Юліанові за інформацію».

І хоч в цьому випадку пояснює, що то вона турбується про Климента Квітку, проте очевидно, що і для неї ця думка на той момент була дуже важлива. Виходить на те, що вона також мала цілком серйозний намір оселитися в Чернівцях: «Часто і я вертаюся до думки, чи не могла б таки я сама оселитись у Вашій стороні. Але теж – питання зарібку! Діпльомів у мене жадних нема. Чи досить просто знати чотири європейські мови порядно…Французьку і німецьку мови я знаю далеко поряд ніше, ніж звичайно знають «перші учениці» різних гімназій та інститутів в Росії…Італійську мову знаю тепер…Анґлійську знаю теоретично…Російську мову знаю не менше, ніж кожний українець, що перейшов на російські школи, але вимову маю в російській мові гіршу, ніж у французькій, характерну для українки, і менше всього була б охоча, власне, сю мову викладати…» Леся вже тоді розуміла глибинну роль мови для українського народу. А так як вона була конкретна у своїх справах, то вже через кілька днів в листі до М.Кривинюка пише: «А я ж то вже було подумувала на паріжські курси поїхати, з тим, щоб потім з (з дипломом) собі постійну роботу знайти та вже раз на свої ноги стати. Не маю ще одваги попрощатися з сею мрією…треба подумати»

А Лесю таки не покидає думка, аби побачитись з Ольгою Кобилянською і для цього вона навіть міняє свій маршрут: «Хтось, певне, не буде тепер вертати морем, бо хоче на поворіт до Мюнхену і до Праги вступити і когось побачити, як не в Чернівцях, то у Львові».
В цьому розлогому листі від12 березня 1903 року із Сан-Ремо Леся вже дуже конкретно та ґрунтовно обмірковує свій приїзд в Чернівці: «Хтось заміряє тут ще місяців 1 ½ - 2 пробути, а там подасться до Австрії….а найбільше хоче пробути – хтось знає у кого? Хтось хоче доконечне до когось заїхати. …сам зачепиться в Чернівцях, поки можна буде, – хтось до червня ще має час вернути додому.
Ще хтось комусь напише до виїзду з Сан-Ремо, а хтось комусь напише, куди тепер провадиться з родиною, аби хтось знав, де когось в Чернівцях шукати. Отже, не буде вже «санаторія на Новім Світі»!.. Комусь жаль, хтось там привик, комусь там було дуже добре з кимсь увечері по городі ходити. Ну, та, може, хтось і в другім місці так «привикне», бо і там же буде хтось та й ще хтось, а то головна річ. Хтось знову причепиться чиєїсь хатки так, як випадає «павутинці», що й одчепити буде тяжко, бо хтось таки любить з кимсь сидіти. Чи хтось пригадує, як та «павутинка» трьома наворотами в Чернівцях зачіплялась? Хтось та й ще хтось…добре так буде…»

Правда, тут дійсність вкотре внесла свої корективи, в Лесі загострилась хвороба. До Ольги Кобилянської 9 квітня 1903 із Сан Ремо: «Хтось до когось, напевно, раніше 10-го мая не приїде, а навіть можливо, що й до червня не приїде, бо хотять його лікарі затримати, але хтось, може, таки вирветься. Когось хотять ще до Швейцарії послати, але хтось уже нікуди не хоче, тільки до когось та й додому, комусь уже курорти збридли, і хтось би вже хотів рах жити по-людськи, і працювати по-людськи, і про жадні курації не думати. І до жадних лікарів не вдаватись». І тут же дальше: «Хтось не скінчив ще «Касандри», бо комусь тепер вже тільки 4 год можна писати, а роботи і листів багато».
І як підтвердження цього факту вже коли вона цілковито була в дорозі, то в листі до Кобилянської з Цюріха від 18 травня пише: «…хтось заскочить до Праги та до Львова на якнайкоротше, а 31.V буде вже у когось та й там вже побачить, чи зможе довго бути, чи як, тільки головне те, що таки буде».
І тут же в ремарці до листа: «На чиюсь адресу прийдуть книжки з Сан- Ремо, то то мої, прошу сховати, поки хтось приїде, бо комусь не хотілось їх за собою возити по світах – тяжкі».
В листівці до сестри від 31 травня з Праги вже подає чернівецьку адресу: «Пиши мені до Черновець (Sterngasse, 6, O. Kobyl[anska]»

По дорозі Леся ще заїхала ще до Львова, але там виник серйозний конфлікт з художником І.Трушем і вона як завжди поїхала заліковувати свої духовні та фізичні хвороби (клопоти) в Чернівці до Ольги Кобилянської.

Під час свого останього приїзду в Чернівці до Ольги Кобилянської з 5 по 19 червня 1903 року Леся Українка поселилась у невеличкому будиночку за адресою: Sterngasse, 6 або Зоряна, 6 (нині – вулиця Костянтина Томащука, 6). На ньому є меморіальна дошка із зображенням обох письменниць.

                 

За два тижні свого перебування в місті вона багато працювала, та ще й дощі дошкуляли. Про свій настрій в нашому місті дуже коротко передає вже з чернівецької адреси листівкою до Михайла Павлика: «Якби не дощ, то було б тут дуже добре. Зрештою, і так добре. Багато пишу, дуже не маю часу. Але в павзах живеться приємно…»

Планувала побути тут щонайменше тижнів чотири, а то й усі шість, але родина Кобилянських на той час проживала в дуже скромних умовах і вже ніяк не могла її прийняти на такий довший період, та ще й створити для цього належні умови. Про це панна Ольга з великою гіркотою сповіщає листом Осипа Маковея: «І як мені жаль було і прикро – Ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала – як мусила їй про те відповісти, що неможливо». В родині Кобилянських на той момент вже була досить складна ситуація, важко хворіла мама, яка потребувала догляду, та й брати збиралися тут із своїми родинами і се то те на руки одної Ольги. Ось як вона сама пише про цю ситуацію в їхньому домі в листі до п.Маковея: «З Лесею мала-м трохи гризоти, то є не щоби вона мені яку прикрість виробила, але попросту поставила мені щиро те питання, чи не могла б в мене бути зо 4-6 тижнів, але під тим варунком, щоб могла тут водою куруватись (лікуватись). До того, треба б було їй окремої хати з ванною, окремої слуги і т.п. Просила від телеграфувати зараз до Цюріха, або «moglich» (можна) або «unmoglich» (не можна). В разі «unmoglich», то вона побуде в мене лише 3 дні і поїде далі. Ну, що ж я, нещасна, могла їй, в виді таких обставин, як вони є тепер вдома. Відповісти?.. Наколи б мала обшир ніше помешкання, то з радої душі, і була б для неї все зробила, а так, як воно тепер в нас є, вийшло, що «unmoglich». І як мені жаль було і прикро – ви знаєте, як дуже я на її приїзд ждала – як мусила їй проте відписати, що неможливо. Нині я одержала від неї письмо, де відповідає мені на телеграму і картку. Я рада, що вдержу її в себе, може хоть з на тиждень. Видко, з її здоров’ям не дуже то-славно стоїть, але так вже буду її доглядати, як лиш зумію. Вже наскрізь «пожертвуюсь» людям домашнім і поза домашнім – а відтак нехай і мені уступства зроблять. Про її приїзд, будьте gut, і не споминайте ще нікому. Як вона приїде лиш на пару день, то не можна її «широкій публіці» передавати, і будемо лише її для себе мати, то є ви і я, а як рішиться побути довше, то зробимо з нею патріотам несподіванку, на Шевченка вечорницях». Тож, попри дуже складні побутові умови, Леся Українка таки погостювала два тижні. І в листі від 11 червня до М.Кривинюка пише: «Я тут взялася сильно до роботи, щоб покінчити перерване подоріжжям…» І тут же дальше продовжує: «Тут мені живеться приємно. Працювати не заважають, а нудитись не допускають. Інтриґ, пльоток, сварок, нічого такого не чую, принаймі на собі».

...А ще вони ходили з панною Ольгою на Гарбуз-гору.

                          

       

Ця місцевість знаходиться за Резиденцією митрополитів, з якої добре видно околиці міста і Прут, а сьогодні це – парк імені Юрія Федьковича. Леся Українка завжди була рада присутності Маковея в їхньому товаристві. Вона дуже прихильно ставилась до Осипа Маковея, насамперед як до дуже доброго редактора та авторитетного літературознавця.

                              

Хоч інколи могла й доволі кокетливо поспілкуватися, про що свідчить цей милий лист до пана Маковея під час перебування в Чернівцях: «Cher confrere, чи не будете ласкаві зайти до нас сьогодні о 8 годині увечері? Якби не йшов дощ, то я маю величезну охоту (може, дощ уважатиме на те!) піти на Гарбуз-гору сього вечора, але Ольга боїться іти тільки під моєю сильною обороною на ту гору, тим часом брати її заняті і не можуть бути нашими лицарями. Якщо Вам то не справляє прикрости, може б, Ви помогли мені вив’язатись з тої ділеми: і хочеться, і боюся. Як дощ не пустить сьогодні, то, може, прийдете завтра о 5-й по обіді, якщо, звісно, взагалі Вам се догідно.
До побачення (у всякім разі до мого виїзду?) на горі чи на долині.
Леся Українка
P.S. Як будете йти увечері, то прошу взяти оті найстрашніші окуляри і дивится пильно під ноги, бо можете впасти в яму (в вапно!там його дві бочки!), а се поетові не личить".
                                                                   
Мабуть, Ольга таки постаралася з усіх сил, аби створити наскільки то було можна, сприятливі умови для Лесі Українки. Бо їй було тут добре, майже по-домашньому затишно… і їй вдалося дуже багато попрацювати.

Стараннями Кобилянської твори Лесі друкували в німецькомовних часописах, а деякі вона сама і перекладала. Ольга Кобилянська перекладала на німецьку мову поетичні твори Лесі Українки і готувала їх до друку в німецьких альманахах, в часописах. Твори Кобилянської на російську мову переклала сестра Лесі Українки Ольга Косач. Треба віддати належне, творчість Ольги Кобилянської таки по-справжньому цінили навіть такі письменники-інтелектуали, як Іван Франко та Богдан Лепкий. Проте вкотре приємно відмітити, що саме Леся Українка, яка й з дитинства мала можливість добре знати світову історію та літературу, дуже професійно підтримувала творчість Ольги Кобилянської: «Хтось комусь радить «Землю» на німецьке перекладати, тілько думає, що то дуже тяжко, бо віддати народний колорит в чужій мові – то надто трудна річ. Але, може, хтось і вдасть, бо хтось мудрий і добре тямить німецький стіль. Якби переклад удався, то варто його зробити, бо то такий роман, як та чиясь «Земля», варто і німецькій публіці показати»

Окрім того, Леся Українка писала з цієї оселі великі ділові листи і навіть такі складні, як для її душевного здоров’я – різку відповідь художнику І.Трушу, в якому вона стала на захист честі своєї родини.
На прохання Павлика, який планував видати листи М. Драгоманова, вона відвідала професора Степана Смаль-Стоцького, який жив на вулиці Ландгаузґассе, 2 (нині – Шептицького, 31),

                              

                               

і чернівецьких етнографів Мелітона Бучинського та Григорія Купчанка. Навідувалася на Турецьку, 4 – до шкільного інспектора Омеляна Поповича у справі особистої бібліотеки Юрія Федьковича та його освітньої діяльності.

                        

                          

 Ще мала завдання від Михайла Павлика відвідати тут його сестру Анну, якій, як стверджують дослідники, в Чернівцях було також досить добре і навіть займатися бізнесом. Вона не могла відмовити йому в проханні, так як вони були давні приятелі, а Леся була послідовна і дуже непохитна в своїй прихильності до приятелів. «Моя знайомість з Павликом давня і завжді була зовсім незалежна від внутрішньої політики товариства ім. Шевченка, котрої я в розмовах з ним стараюсь і не зачіпати». Правда, коли він, дуже добре знаючи галицьке середовище, радив їй бути поступливішою в своїх політичних поглядах, то Леся відповіла йому в стилі своїх досить твердих переконань. В листі Павлику: «Я хотіла б знати докладніше, як я се маю розуміти? Невже так, що в Галичині я мала б ще «тихше» жити, ніж на Україні? Коли так, то се страшна жертва душі».

Мабуть, під час прогулянок та довгих бесід про вічне Ольга Кобилянська попрохала Лесю перекласти на українську мову уривок з Біблії. Це був Заповіт Любові «Лист апостола Павла до коринтян» (Глава 13), переклад якого Леся здійснила в 1904 році і який у 12-томному виданні письменниці поданий лише у примітках. Мабуть, варто буде дати тут хоча би шматочок цього тексту, аби відчути високий стиль перекладу:
«1. Хоч би я говорив усіма людськими й янгольськими мовами та не мав би любові, то був би я міддю, що дзвенить, або цимбалом, що бренить.
2. І хоч би я мав пророцтва дар, і знав би всі таємниці, і тямив усі знаття, і якби мав усю ту віру, що навіть гори перестановляє, та не мав би любові, то був би нічим.
3. І хоч би роздав я всі мої маєтки, і хоч би тіло своє віддав спалити, а любові не мав би, то не було б мені користі ніякої.
4. Любов довго терпить, милосердя має, любов не заздрить, любов не пишається, не гордує...
5... не буяє, не допоминається свого, не роздражнюється, не мислить зла...»

Як стверджує в науковій розвідці про невідомі сторінки творчості письменниці «Леся Українка. Життя і тексти» дослідниця Лариса Мірошниченко, саме на період перебування в нашому місті припадає її праця над статтею з історії російсько-українських відносин «Яке наше життя під московськими царями». На той момент вона її якраз завершила і клопоталася, аби вона була надрукована. Та, власне, в Чернівцях і загубилися її сліди. Останні згадки про неї в листах Лесі закінчуються саме тут. А вартувало би таки віднайти цю публікацію, яка актуальна на день сьогоднішній, як ніколи…

В наступні роки Леся Українка ще не раз планувала приїхати на зелену Буковину, про що свідчать листи до п.Ольги «Хтось тільки все ж «хоче на Буковину – там би вже став знов здоровий». Але слабке здоров’я та життєві обставини вже більше не дали можливості їй відвідати Чернівці, де їй було дуже добре і затишно. Сюди вже надходили тільки її листи. В епістолярній спадщині Ольги Кобилянської збереглося 52 листи та листівки від Лесі Українки впродовж 1899 – 1913 років, хоча їх було мабуть значно більше. Виходить на те, що Леся таки надіслала в Чернівці значно більше листів, і то дуже розлогих та детальних. Хоч вона і багато часу витрачала на лікування, проте мала потребу хоч в листах до Ольги Кобилянської детально розповісти про свої клопоти та душевні переживання, а також про досить щільну літературні працю. В її чернівецької приятельки було значно менше часу та можливостей для такого спілкування, так як майже весь час в неї забирали досить виснажливі хатні роботи та догляд за хворими родичами. На превеликий жаль, листів Кобилянської збереглося всього 2 – від 1908 та 1912 років.

Їхнє листування тривало майже до останніх днів життя Лесі Українки, останнього листа в Чернівці вона відправила 3 травня 1913 року – за три місяці, як відійшла у вічність. Коли ж Лесі не стало, листи отримувала Олена Пчілка. На жаль, їх збереглось небагато: за Лесею наглядала поліція, вона весь час переїздила із-за своїх хвороб і багато кореспонденції власноруч спалювала. Ідеальність дружніх стосунків обох письменниць підтвердить через десяток років мама Лесі Українки – доволі таки строга і безкомпромісна в своїх оцінках Олена Пчілка, відписуючи Кобилянській після смерті своєї великої доньки в 1913 році: «...я знаю, що Ви не тільки поважали її як талановиту письменницю, але й любили її особисто. Вона Вас теж любила дуже; між вами була справді якась Wahlverwandtschaft [нім. «виняткова спорідненість»]».

Наприкінці життя, коли сили вже полишали Лесю Українку, вона в листі до Людмили Старицької-Черняхівської згадувала про пошанування пам’яті Лисенка і Старицького: «Не знаю, чи буде хто з молодшого покоління згадувати коли про мене з таким почуттям, як я тепер згадую про Миколу Віталійовича і Михайла Петровича (я все їх бачу тепер поруч!). Але я б хотіла на те заслужити».

Лесю, Вас пам’ятають в Чернівцях і на зеленій Буковині!
Ви заслужили це своєю працею і многотрудним життям!..

Під час підготовки матеріалу використано дослідження В. Вознюка, В. Лесина, Ф. Погребенника, Т. Гундорової.
Українка Л. Повне академічне зібрання творів: у 14 томах. Том 13. Листи. 1902–1906 / ред. Ю. Громик; упоряд. В. Прокіп (Савчук); комент. В. Прокіп (Савчук), В. Агеєва. — Луцьк: Волинський національний університет імені Лесі Українки, 2021. — 616 с., 8 с. іл.
Леся Українка. Листи: 1903–1913 / Упоряд. Прокіп (Савчук) В. А. — Київ, Видавничий дім «КОМОРА», 2018. — 736 с. — Іл. — (Серія «Persona»)
Авторка висловлює вдячність працівникам Чернівецького літературно-меморіального музею Ольги Кобилянської за надану допомогу.

 

Фото використані з інтернет-ресурсів та з особистого архіву Тамари Рудяги

Підготувала Леся Щербанюк