Український державник, письменник і дипломат - Теодот Галіп

Теодот Галіп народився 19 червня 1873 року в глухому буковинському закутку, як він сам називав, «сельці» Волока, що на Вижниччині в сім’ї початкуючого освіченого священника Мелетія. Батько походив з басарабсько-буковинської шляхотсько-попівської родини з Вашківців. В родині батьки сповідували українську культуру і тому й дітей виховували в повазі до культури та історії рідного народу. Як і прийнято було на той час в священицьких родинах, він отримав дуже добре домашнє виховання. І саме вдома він отримав оті найважливіші уроки – приналежності до українського народу. А то було дуже непросто. Як пише в своїй праці історик Микола Гуйванюк: «У родинному колі буковинський письменник і політичний діяч Т. Галіп еволюціонував від москвофільських до українофільських поглядів. В одному з листів до О.Маковея він з цього приводу писав: «…В нашій попівській родині багато часу іде на читання і на балакання про те, що читалося. А читаємо здебільшого газети, переважно руські (українські). Балакаючи, ще вживаємо двох мов. Але усі члени родини у вільні хвилини стараються вивчити руську мову докладніше. Ми трохи пізно, але все таки залізно зрозуміли, що ми є русини, і маємо народні обов’язки, і тому у вільні хвилини одушевлені тим відкриттям». От на служіння українському народу він і поклав весь свій талант, працю і все своє життя без остатку.

В селі на той час була всього-на-всього однокласна школа, в якій малий Теодот і почав здобувати свої перші кроки в навчанні. Школа знаходилась в найманій хатчині, куди приходили на науку і шляхетські діти. Вчителем був молодий, привітний, жвавий чоловік Партеній Данчул, який вмів зацікавити дітей не тільки наукою, але й дослідженням навколишнього світу. Він ходив з учнями в походи, вчив їх співати, підігруючи на гітарі або скрипці. Організовував «маївки», в яких приймали участь батьки і старші діти. Знав багато старовинних українських пісень і поезій, що для допитливих школяриків було дуже цікавим, адже у той час не було українських друкованих книжок.

По закінченню хлопчиком цієї першої школи родина переїхала жити в Чернівці на вулицю Лілейну, нині вул. І. Франка, № 1, про що свідчить пам’ятна табличка на фасаді. Очевидно, місце проживання родина обрала не випадково, так як навпроти знаходилась І державна цісарсько-королівська гімназія (ліцей № 22 імені Антона Кохановського, донедавна ЗОШ № 1). Тут навчалися обидва синочки отця Мелетія. Мабуть, що таланти сільського вчителя були дуже добрими, так як хлопчика зарахували відразу до четвертого класу, а через рік він вступив в гімназію. Це при тому, що на той час, за ствердженням самого Галіпа, там серед 1000 учнів українців було не більше 150. Треба відмітити, що вимоги до гімназистів були дуже високі, та й навчання було платним.

Його батько, Мелетій Галіп, який на той час вже свідомо вважав себе українцем, пішов працювати в Чернівецьку консисторію, де захищав інтереси українців. Окрім того панотець очолив товариство «Православна шляхта» та товариство «Український Народний Дім в Чернівцях». Мати Єфрозина була шляхтянкою з роду Гафенків, була освіченою і приймала активну участь в українському жіночому русі, що якраз на той час почав ширитися в буковинському краї. Вона ближче познайомилася і співпрацювала з Ольгою Кобилянською, Євгенією Ярошинською, Костянтиною Малицькою та іншими буковинськими та галицькими активістками.
По закінченні гімназії Теодот Галіп, як і більшість на той час хлопчиків – гімназистів, вступив до Чернівецького університету, де вивчав юриспруденцію.
Хоч він був насамперед правником і державником, але повернувся цей чоловік в місто свого дитинства, юності та найкращих років державницької праці майже через сто років після цілковитого забуття саме як письменник, то й подамо штрихами його творчу працю.

                                

Письменницький талант проявився в нього ще в юності. Як поет вперше до читача він прийшов в 1894 році з низкою ранніх поетичних творів. Потім поетичний доробок було видано у двох збірках: «Думки та пісні» (Чернівці, 1901) і «Дика рожа» (Станиславів, 1919). Писав українською, німецькою і російською мовами. Його поезія та прозові твори друкувалися, починаючи від 1891 року у чернівецьких, львівських, варшавських та канадських часописах. Його поезії досить різнобарвні: від модерністських мотивів до імпресіоністських. Леся Українка хвалила молодого автора, мовляв, у нього «гладка» лірика.

БАРВІНОК

У садочку, на барвінку,
Молодиченька гуляла.
Та й с подругами-зірками
Тихо-тихо розмовляла.

Довіряла їм таємну
Непоборну серця тугу,
Посилала привітаннє
На чужину свому другу.

Та як с жалю притиснула
До серденька білу ручку,
То до болю надавила
Шлюбну золоту обручку.

І від того жалю й болю
Заблищали у садочку
Ясні сльози-самоквіти
На барвінковім листочку.

НАД ДУНАЄМ

На березі широкого Дунаю,
Під кедрами мармурного двірця,
Стояли ми, і в далину безкраю
Тужливо линули серця.
…………………………………..
Далеко десь бриніли ніжні звуки,
А близько тут хтось заридав немов. –
То плакала від щастя і від муки
Моя засмучена любов…

Як прозаїк, ще будучи студентом, він обрав національні пріоритети. Молодий письменник описував ті події, що відбувалися навколо – спочатку студентське життя, згодом побут селянства, місцевих багатіїв, взаємовідносини між людьми, що належали до різних соціальних прошарків. Юридичні колізії цікавили його, як адвоката. Спостереження і знання автора лягли в основу сюжету повісті «Нерівна гра».

Як прозаїк він дебютував в 1895 році у чернівецькій «Буковині» з новелою «Чужинець» та з першою повістю «Перші зорі», яку наступного року перевидав львівський часопис «Житє і слово» і враз став знаменитим.

Та що казати, коли вихід цього твору ще зовсім молодого автора викликав дискусію на сторінках часописів двох таких знакових інтелектуалів того часу, як Агатангел Кримський та Іван Франко. То й на сьогодні мало хто може заслужити на таку увагу.

Іван Франко, котрий завжди дуже уважно перечитував всі літературні часописи, не пропустив повз свою увагу ні одного, найскромнішого робітника пера того часу і не шкодував часу та свого таланту, аби дати розлогий аналіз творам, які там друкувались. Не оминув своїм критичним пером і оповідання Теодота Галіпа «Перші зорі», якому присвятив дуже ретельну рецензію. Франко ніколи не враховував вік письменників-початківців, тим не менше в своїй критичній статті з приводу повісті «Перші зорі» схвально сприйняв «…добрі ескізи тої буденщини, серед якої живе і обертається автор». Він зазначав, що «оповідання з життя інтелігенції, а особливо молодої, у нас поки що рідкість, а з Буковини ще й більше». Водночас, докоряє Галіпу за те, що той не надає оцінку діям героїв повісті, а просто описує їх з фотографічною точністю, що говорить про його недостатній життєвий досвід. Аби якось пояснити дуже детальний розбір цього твору, Іван Якович сам і пояснює свою увагу до цього твору письменника Галіпа: «Ми, може, трохи задовго зупинилися при Галіповім оповіданні. Та ми вчинили се навмисно. Оповідання з життя інтелігенції, а особливо молодої, у нас поки що рідкість, а з Буковини ще й більше». І мабуть, аби дещо згладити свій критичний огляд, завершує огляд повісті словами: «Надіюсь, що публіка за те на мене не прогнівається, а може, й сама привикне подібний спосіб вдивлюватися глибше і в белетристичні твори, і в саме життя». Для автора також знайшов слова підтримки: «При тім, - додає Франко, - автор будь-що-будь оповідач талановитий і писательську техніку виробив собі незгіршу». Автору на той час було всього 22 роки.

На захист молодого автора став український вчений світового рівня, історик, антрополог, поліглот, перекладач, поет, письменник, славіст, сходознавець і назагал видатна особистість Агатангел Кримський. Він вже був побіжно знайомий з його поетичним доробком «з гарною українською мовою». І тому, коли д-р Франко в «Житі і слові» дуже її вилаяв», то науковець роздобув собі цей твір, прочитав «І побачив я, що критика шановного д-ра Франка (котрого я, зрештою, люблю і поважаю більше, ніж хто) хіба лиш наполовину справедлива».

Що критикував д-р Франко? Твір чи авторові пересвідчення? Авжеж пересвідчення. …д-р Франко одхиливсь од вимог критики чисто літературної і зовсім забув оддати належну честь несумнівному белетристичному таланові д. Галіпа. І я думаю, що д-р Франко зробив несправедливо і що я буду справедливішим од нього». І дальше ретельно, як і Франко, дає глибоку професійну рецензію на дану повість.

І наприкінці дає щирі поради для початкуючого автора, який подає добрі надії в літературі:
«Оборонивши добродія Галіпа проти доктора Франка, коротко кажем про повістку «Перші зорі» от що:
1) Вона вказує на несумнівний белетристичний талан автора.
2) Автор повинен для слави руського письменства дбати про дальший розвиток свого талану.
3) Він повинен не писати про те, чого не знає, бо інакше його типи виходять або зовсім неправдиві…, або неправдиво освітлені…
4) А найбільше він повинен дбати про свою власну освіту і про те, щоб його власні ідеали не були трохи темні та неясні.
Сподіваємося, що за рік-два д. Галіп подарує нам нову повість, але вже таку, що і д-р Франко похвалить її. Талант є, отже, найперша умова для писання є; а решта сама прийде: «прочая вся приложаться вам». До слова, Кримський писав рецензію на підтримку Галіпа… перебуваючи в Бейруті (в Сірії).
Можна тільки собі уявити стан молодого Теодота Галіпа на такі слова підтримки від такої особистості.
Відгукнулися на його творчість також такі ретельні літературознавці, як Осип Маковей та Василь Сімович, які знали толк в добрій літературі. Поезію Галіпа переклав російською Павло Грабовський і в 1898 році представив в антології «Песни Украйни».
А вже через пару років, коли д-р Галіп дуже посутньо прилучився до роботи над першим виданням творів Юрія Федьковича, творчість якого Франко належно цінував, то Іван Якович написав йому «прилюдну подяку» за це.

За життя вийшло пару збірок поезії, історичні оповідання, які можна прочитати у поважному виданні «Теодот Галіп. Твори», яке вийшло в чернівецькому видавництві «Букрек» в 2014 році. Проте найціннішим, безумовно, є його мемуари «З моїх споминів. З молодечих літ», як документ епохи, більша частина яких уперше побачила світ у «Краківських вістях» в 1943 році.
Мабуть потрібно відзначити і той суттєвий факт, що він належав до найактивніших поборників фонетики, прихильниками якого були Франко, Смаль - Стоцький, Сімович, Маковей, що також було немаловажним на той час.

Після російсько-турецької війни 1877-1878 років за вплив на Балкани з росії у великій кількості безкоштовно присилалася церковна література, в якій «до небес» підносилося значення російських самодержців, як захисників православ’я. Русофільство дісталося і Буковини, що породило сильні антиавстрійські настрої, бо якійсь частині буковинців дуже вже хотілося стати підданими російського царя з тим, щоби захистити свою віру, якій тут і так ніхто не загрожував.

Як підкреслює науковець М.Гуйванюк : «Серед письменників, що зайняли принципову позицію у дискусіях з москвофілами у правописному питанні, варто відзначити Т.Галіпа. У численних дискусіях він доводив переваги фонетичного правопису, аргументовано роз’яснюючи причини неприйнятності етимологічного правопису, і гостро критикував москвофільську мовну політику.
На думку письменника, москвофіли не можуть відмовитися від штучного «язичія» через незнання російської мови. Як наслідок, їм вдається туманити певну частину несвідомих галичан та буковинців». Члени радикальної партії доводили в своїх публіцистичних статтях шкідливість москвофільства для українського національного руху та безперспективність їхньої ідеології. Такою є стаття Теодота Галіпа « Москвофільство – партія мертвих».
Літературну спадщину Теодота Галіпа високо оцінив видатний вчений-мовознавець, будівничий культурного життя Чернівців - Василь Сімович, зарахувавши його до «кращих письменників зеленої Буковини»: «Галіп був дуже цікава постать на буковинському грунті. Належав до людей, що поборювали всякі місцеві сепаратизми, що вірили в краще наше майбутнє, хоч і не закривали очей на криваве минуле й нелегке сучасне: для нього було ясно, що

Пустять морози,
Легіт повіє,
вся Україна
зазеленіє,

він знав, що тільки «добрий дух» нашого народу вибавив його і повернув йому почорнілі ниви, щоб на них зазолотилося знову українське жито – бо знов мають настати гаразд і слава на українській землі» («Над Дністром» - поезія в прозі з 1894 р.)»

А Теодот Галіп, отримавши в 1898 році ступінь доктора права, відкрив власну адвокатську контору і вів успішну адвокатську практику. І хоч д-р Галіп писав в автобіографії, що «Метушня адвокатського життя не сприяє літературній праці», однак молодий адвокат зумів блискуче поєднати письменницький талант з професійною діяльністю. Свідченням цього є хоча би той факт, що в 1900 році видав популярну юридичну книгу «Домашній писар» як збірку взірців юридичного оформлення документів та листів. Тобто він був дуже добрим практикуючим правником, і розумів потреби часу. Пізніше у своїх спогадах він описав цікаві випадки із власної практики.

І одночасно із закінченням науки він активно включається в політичне та громадсько-культурне життя краю. Правда, для цього тут склалася якраз сприятлива ситуація. В кінці ХІХ століття в краї зароджується український рух. Він був дуже активним в громадській діяльності: наприкінці 90-х pоків XIX століття збирає кошти для чернівецького товариства «Руський народний дім»; активно долучився до відзначення 100-літнього ювілею «Енеїди» Івана Котляревського. Виступає на «Федьковичевих святах», вважаючи Юрія Федьковича першим свідомим українцем і демократом на Буковині, за що потім отримав слова вдячності від Івана Франка. Збирає кошти на спорудження пам’ятника Тарасові Шевченкові в Києві та надгробка ідейному побратимові Михайлу Драгоманову, під впливом ідей якого він відійшов від москвофільства, борцеві за національне відродження М. Ковалевському (зведенням надгробка опікувався особисто).

Австрійська влада українцям не перешкоджала, доказом чого були вибори до «сойму». Серед депутатів були і захисники українських інтересів. Дуже швидко, перш за все, завдячуючи великому патріоту - депутату австрійського парламенту Миколі Васильку, вплив української спільноти на Буковині набрав обертів. Це стосувалося і розбудови шкільництва під умілим керівництвом Омеляна Поповича. Однокласні школи стають чотирикласними, а в більшості сіл і шестикласними. Їх навіть називали народними університетами. Вчителі, які готувалися в учительських семінаріях в Чернівцях, приймали активну участь у культурному і освітньому розвитку сіл.

Одночасно він чітко та однозначно визначився в своїх політичних уподобаннях, аби прислужитися українській справі, бере активну участь в українському національному житті Буковини. І якщо після критики Франком його прози він досить довго не писав, то радикальні суспільно-політичні погляди Івана Яковича були для нього настільки близькі і зрозуміли, що саме під його впливом цілковито сформувався світогляд Галіпа. І він впродовж всього життя завжди був твердий у своїх переконаннях.

Восени 1905 року була створена Народно-демократична партія під назвою «Національна Рада русинів на Буковині», для якої Теодот Галіп спільно з Левом Когутом пише програму. В ній прописується необхідность підтримувати й зміцнювати національну силу, єдність і самостійність українського народу, забезпечити вільне вживання української мови в діловодстві, школах, церквах.

А вже в 1906 році, молодий, амбітний та діяльний 33-річний Теодот Галіп заснував та очолив Радикальну партію Буковини, членами якої були здебільшого молоді інтелігенти, літературної зокрема, які виступали проти експлуатації та підгримували страйкову боротьбу. Закликаючи українське громадянство Буковини до згуртування в сильну партію, він доступно формулює її завдання: «Це партія, що виступає гостро проти всякої кривди, хоче дійти до її кореня і ту кривду знищити, а натомість хоче до кореня переробити увесь лад на добро робочим людям».

Друкованим органом партії стала газета «Народна справа», котра виходила впродовж 1907-1908 років цілковито на кошти та за редакцією Теодота Галіпа. У вміщуваних у газеті публікаціях висвітлюється життя української громади Буковини, а також публікуються статті як місцевих авторів, так і авторів з цілої України. Продовженням «Народної справи» стала газета «Громадянин», яка виходила впродовж 1909 -1911 знову таки на кошти Галіпа, в якій серед інших друкувалися його публіцистичні статті, що були націлені на пробудження національної самосвідомості та громадянської активності українського люду.

Проте чернівецькі радикали, будучи людьми освіченими та добрими правниками, завжди ставали навіть на сторону опонента, якщо цього вимагала ситуація. Так, коли почалося цькування професора Ст. Смаль-стоцького, то саме Галіп разом з Г.Гордим як адвокати стали на його захист.

Через рік, як була організована радикальна партія, д-р Галіп очолив Головну раду «Союзу січей» краю і зробив багато вартісних і конкретних справ для поширення ідей фізичного та морального виховання молоді в національному дусі. Рух Січей, що започаткувався на Галичині, поширився і на Буковині. Молоді, предками якої були в основному втікачі від панщини зі старих провінцій колишньої Польщі, був близький дух козацтва. Першим, хто очолив буковинську Січ став посол Єротей Пігуляк. На посаді голови його змінив адвокат доктор Теодот Галіп, який створив радикальну партію. Її метою було заохотити громаду до прийняття чіткої політичної програми. На кошти і за редакцією доктора Галіпа видавався двотижневик «Народна Справа». Дуже скоро почали видаватися й інші українські часописи. Невдовзі з’явилася і опозиція, якій радикали ставили у провину те, що вона не рахується з потребами народу. Дебати між ними були досить жорсткими, але до розриву ніколи не доходило. З часом Січі, які мали офіційну назву «Гімнастично-пожежних товариств», стали національними організаціями, що впливали і на сільські вибори, і на культурно-освітні процеси в краї. «Були випадки, коли Січі установлювали заробітну плату під загрозою аграрного страйку», - пише Теодот Галіп в своєму творі «З моїх спогадів».

У 1910 році в Чернівцях відбувся свого роду форум Січових товариств, яких налічувалося близько ста. Вони нараховували 9000 членів. Січовики, або як їх в народі називали «козаки», були «в мальовничих одягах народної ноші з нагрудними лентами, з топірцями, а дехто в новім січовім однострої (чумарка, шаровари, висока смушева шапка)». Парад січовиків з прапорами та оркестрами пройшов вулицями міста. Ця подія дуже подивувала містян. Вони і уявити собі не могли масштабність цього формування.

Теодот Галіп активно займався поширенням січового руху на Буковині з часу заснування 2 листопада 1902 року у місті Кіцмані першого товариства «Січ» на Буковині, організатор буковинських «Січей», а з 1907 року очолював «Союз Січей» на Буковині. За його керівництва активізувалася діяльність січовиків щодо ліквідації неписьменності, регулярно проводилися читання і обговорення українських часописів, щонеділі, відбувалися пожежно-гімнастичні курси. У квітні 1907 року «Союз Січей» розпочав видавати неперіодичний часопис «Вісти з Січи». Брав участь в урочистому Січовому святі 31 травня 1909 року в у Коломиї, влаштованому з нагоди 200-ліття Полтавської битви й присвяченому Іванові Мазепі.

У 1911 році був обраний депутатом Буковинського сейму, і будучи адвокатом, активно захищав інтереси українців і при тому звинувачує цісарські власті в байдужості до запитів селянства. У цей самий час викладає на курсах вищої народної освіти ім. Степана Смаль-Стоцького. В 1918 році брав участь в організації і проведенні Буковинського віче в Чернівцях, став членом шкільної комісії уряду ЗУНР.

Всі ці роки він як блискучий публіцист та юрист, активно дописує до прогресивних часописів, бере участь у діяльності літературно-громадських організацій та публікується у виданнях «Буковина», «Рідний край», «Літературно-науковий вісник», «Народна справа» та «Громадянин».
Теодот Галіп не залишився осторонь і тоді, коли розпочалася Перша світова війна. Світ, в якому він жив, полетів шкереберть. Молодий, освічений, амбітний, практикуючий адвокат, який вільно володів кількома мовами, мав можливість виїхати у яку-небудь «спокійну» країну і продовжувати своє життя без ускладнень та потрясінь. Тим не менше, він обрав шлях боротьби, усвідомлюючи, що саме зараз вирішується доля його рідної землі. З початком бойових дій пішов на службу в австрійську армію.

У 1918 році став членом Української Національної Ради від Буковини.

Після того, як Буковина ввійшла в склад королівської Румунії, Теодот Галіп, як делегат Українського крайового комітету їде до Києва з метою роз’яснення урядові Української Народної Республіки (УНР) політичної ситуації на Буковині. Невдовзі переходить на службу до Міністерства закордонних справ УНР, де він працював з кінця 1918 до1920 року.

На сьогодні немає жодного видання з історії дипломатії України, де би не згадали добрим словом і Теодота Галіпа на цій важливій державницькій ниві. На одній з ключових нарад разом з відомими вченими і політиками - висловився за приєднання Криму до України. У 1919 році стає членом делегації УНР на Мирну конференцію в Парижі і працює у відділі преси делегації. На окремо слово заслуговує його діяльність у складі української дипломатичної місії, звісно під парасолькою Миколи Василька, у Римі. В 1920 році працював на посаді радника дипломатичної місії УНР у Римі, а згодом - керівником місії, уклав чисельні меморандуми про боротьбу України за свою державність і передав їх у посольства різних країн. У цей час він спільно з маркізом Франческіні заопікувався виданням італійською мовою книги «Італія і Україна». Повернувшись до Відня, входив до складу Директорії УНР. Ані хвильки намарно не витрачав д-р Галіп. На той час припадає підготовлений Теодогом Галіпом законопроект «Основні права і обов’язки українських громадян». Він задумувався як проект конституційного закону, а, можливо, навіть і як складова майбутньої Конституції УНР. Особливістю цього законопроекту є підкреслене ставлення його автора до конституційно-правового статусу сім’ї, її значення для майбутньої Української держави, піклування про українську молодь, закріплення права українських громадян на працю і соціальний захист.

Визвольне змагання Західно-Української Народної Республуки потерпіло поразку: Антанта віддала Галичину Польщі, а Буковину Румунії. Наддніпрянська Україна опинилася в пазурях москви. Війна була програна. З цим прийшлося змиритися і восени 1922 року Теодот Галіп вийшов зі складу Директорії та жив до весни 1923 року у Відні, як звичайний емігрант.

Навесні 1923 року Теодот Галіп переїхав до міста Хуста, де і пережив особисті гіркі втрати – в цьому ж році дружина та єдиний син Галіпа померли.

Але життя продовжувалось. І тут він відновлює свою адвокатську практику, співпрацює з редакцією газети «Русин», яка виходила в Ужгороді, пише статті на актуальні політичні та економічні теми, а також займається педагогічною та науковою діяльністю, зокрема бере участь у роботі Українського наукового з’їзду в Празі, де виступає з рефератом про звичаєве спадкове право на Верховині. Завершив правничу розвідку «Про участь громадянства в карнім судочинстві», в якій подає свої міркування щодо необхідності реформування суду присяжних. В «Науковому збірнику товариства «Просвіта» в Ужгороді опубліковано його ґрунтовне дослідження «Звичаєве спадкове право на Верховині яко джерело діючого права». В різні часи читав лекції з кримінального права на факультеті права та суспільних наук Українського Вільного Університету в Празі, був членом Українського правничого товариства в Ч.С.Р. Брав активну участь у підготовці «Української Загальної Енцикльопедії», до якої написав низку статей, зокрема багату на буковинознавчий матеріал статтю «Буковина в 1849-1914». Повернувся і до більшої прози. Творчий набуток емігрантського періоду - повість-хроніка «Нерівна гра», в якій автор прагне осмислити події на Буковині напередодні Першої світової війни. У Хусті творить свою третю повість «Панки і підпанки», в якій описані події напередодні світової війни. В цей період його прозові твори друкували «Канадійський фармер» та чернівецький «Час».

І що особливо цінно – залишив спогади про свої роки у Чернівцях та роки Першої світової війни і боротьбу України за місце на мапі Європи.

Після війни Закарпаття опинилося у складі Чехо-Словаччини. У 1938 році там проголосили автономію Карпатської України. Для оборони краю в Хусті була організована «Карпатська Січ». Теодот Галіп приймав активну участь у культурному житті Закарпатської України. У березні 1939-го року на Карпатську Україну напала Угорщина. Рятуючись від переслідувань, адвокат перебрався до міста Брно (Чехія). Але в тих воєнних лихоліттях не було можливості вивезти архів, тому подальша його доля невідома. Старенький, хворий і одинокий він жив дуже скрутно. Його годували лише гонорари, отримувані від написання віршів німецькою для американських німецьких журналів.

Теодот Галіп заклав і свою цеглину в підмурівок української державності… Відійшов у вічність д-р Галіп 6 квітня 1943 року у місті Брно і навічно спочиває в чужій землі.

                                  

При підготовці були використані джерела:
Петрів М. Й. Українські адвокати: державні, громадські, політичні та культурноосвітні діячі кінця XIX - першої половини XX ст.
Наукові розвідки П. Брицького та О. Добжанського.
Колодій О. «І серця мого кров прийми!..»
Галіп Т. Твори
Публіцистичні праці І. Франка та А.Кримського

Підготували: Тамара Рудяга, Леся Щербанюк