ОРГАНІЗАТОР БУКОВИНСЬКОГО КУРЕНЯ - ПЕТРО ВОЙНОВСЬКИЙ

 У віковій боротьбі за українську державність завжди знаходяться лідери, які виступають проти поневолювачів українського народу та беруть на себе відповідальність за відстоювання національної незалежності та свободи…

Інформація про діяльність Буковинського Куреня надходила в основному з-за кордону. В радянські часи ще були живі його безпосередні учасники і для них розголос міг стати смертельно небезпечним. Між тим, в гірських районах із покоління в покоління в усній формі передавалися перекази, вірші, пісні про бойові події, що відбувалися на цих теренах, як під час світових воєн бурхливого ХХ століття, так і в мирний час; про визвольні змагання українців, про їхню мрію об’єднатися з Великою Україною і очистити свою землю від чужинців.

8 вересня цього року виповнюється 110 років організатору Буковинського Куреня Петру Войновському (псевдо -«Василь»).

Петро Войновський - крайовий провідник ОУН Буковини та Бессарабії, військовий референт Української Національної Ради.

Він народився у 1913 році в селі Долішні Станівці Вижницького району Чернівецької області.

Батько служив на кордоні в ранзі сотника і був родом із села Самушин Заставнівського району, а мати була вчителькою народної школи, походила з міста Серет Південної Буковини (нині в Румунії). Місто Серет в той час було значним осередком українського культурного життя з переважно українським населенням. Завдяки батькам формувався його світогляд як українського націоналіста.

Його предки і по батьківській лінії, і по материнській – козаки з війська гетьмана Івана Мазепи, який ступив на шлях боротьби з московським царем. На початку двадцятих років родина переїхала жити в Чернівці і Петро вступив до гімназії імені Арона Пумнула (нині ліцей № 22 імені Антона Кохановського). Відмінно навчаючись, він плекав надію на подальший вступ до академії мистецтв з тим, щоби у майбутньому стати художником. Доля розпорядилася інакше. Дві війни з інтервалом всього у двадцять років не могли не відбитися на долях людей, життя яких прийшлося на той час.

Петро Войновський закінчив військову картографічно-топографічну академію, як підпоручник румунської армії, де поставив собі за мету стати професійним військовим, вивчити все, чим володіє румунська армія в цій галузі, щоби потім легше було з нею боротися. Виявилося, що кадет П. Войновський мав вроджений хист до картографічної справи: його карта перемогла на великому армійському конкурсі і він удостоївся честі брати участь у королівських маневрах, де виявив надзвичайні здібності ще і як воєначальник.

Батько Петра приймав участь у антирумунському повстанні, за що у 1919 році постраждав і сам, і його дружина, тобто матір хлопця. Його рідного дядька жорстоко катували, а потім вбили чекісти.

З молоду у юному серці Петра визрівала енергія протесту проти різного роду поневолювачів і, зрештою, він знаходить однодумців серед українських націоналістів - стає членом молодіжної організації Пласт, де і проходить вишкіл.

З приходом червоної влади на Буковину у 1940 році, він, «про людське око», влаштувався на роботу в Дім Красної армії (колишній Будинок офіцерів) в Чернівцях і невдовзі був направлений у відрядження до Києва для придбання обладнання для Дому. Там його і заарештувало НКВС. Катували найбільш садистськими методами, які тільки можуть бути. Вимагали зізнатися у тому, що він є тереновим провідником ОУН. Він не зізнався. Зрештою відпустили, сподіваючись таким чином вистежити його зв’язки й викрити законспіровану мережу теренової ОУН. В народі говорили : «Добрі були перші совіти, бо швидко пішли», тож у 1941 році після загибелі керівника крайової організації ОУН Віктора Кулишіра, провід очолив Петро Войновський, який до того був референтом з військових питань. Йому вдалося розбудувати організаційну мережу ОУН і вона на той час налічувала близько 2000 членів.

 

Цікавим, хоч і дуже неоднозначним є спогад про ті тривожні події Ростислава Гузара, сина відомого в Чернівцях лікаря Володимира Гузара і організаторки жіночого руху на Буковині Ольги Захарівни Гузар. Ростислав під впливом батьків і за їх прикладом брав активну участь у національно-визвольній боротьбі. «Коли німецькі і румунські війська окупували Чернівці, мене зустрів член ОУН Войновський Петро, який запропонував мені в обумовлений час прийти на нараду в готель «Чорний орел». 6 липня 1941 р. годині о 9-й вечора я прийшов у готель «Чорний орел», де в залі були збори, на яких були присутні німецькі офіцери».

            

Отак собі в самісінькому центрі творилась аж надто складна і тривожна дійсність.

"У цей же самий час члени ОУН Войновський Петро, Зибачинський Орест і Джуліба (керівник ОУН в м. Чернівці) вели переговори з представником керівництва Бандери Кіндзірським, якого за завданням Войновського привів я, але на переговорах я присутній не був, оскільки мене з кімнати видалили, і про що у них ішла мова, я не знаю».

Непрості часи, непрості завдання ставила дійсність перед керівниками, які намагалися зрозуміти непростий хід історії. Але зважені оцінки дадуть професійні історики та політологи.

Засновник УПА Тарас Бульба-Боровець у книзі «Армія без держави» писав, що полковник А. Мельник наказав новоствореному Буковинському Куреневі, під командуванням отамана П. Войновського, з вибухом війни вирушити на схід і по можливості розвиватися в більшу українську військову частину, або вливатися в лави місцевої міліції в східних областях. Перша можливість з відомих причин відпала і буковинці розформувалися та дали свої кадри місцевій міліції в округах Умані, Вінниці, Проскурова, Житомира, Києва та інших міст України. Їхнім завданням була організація місцевого самоврядування на звільнених від більшовиків територіях. Вже 20 вересня, на другий день після відходу зі столиці радянських військ, громадське і культурне життя в Києві почало відновлюватися зі створення Української Національної Ради, в якій були представлені всі регіони України. Вони швидко налагодили роботу освітніх установ, створили Український Червоний Хрест, заснували цілу низку культурних та громадських організацій.

 

Не минуло і двох місяців, як німці заборонили легальну діяльність УНР і на цей раз активно запрацював вже німецький репресивний апарат. Гестапо провело арешти та розстріли учасників визвольного руху. Петро Войновський перебрався до Львова, де працював у головному військовому штабі ОУН. Там же його і заарештували гестапівці і кинули у концтабір, де він провів 8 місяців. Тяжко хворий, але живий наприкінці війни він врятувався. Потрапив в американську зону окупації Німеччини і у 1949 році емігрував у США. Все своє повоєнне життя Петро Войновський залишався активним діячем української громади.

Далі слід коротко зупинитися на постаті уславленого полковника Петра Олександровича Войновського (1913-1996), тестя отця Юрія, видатного українського політичного, військового діяча, борця за незалежність України. Пан Петро після арешту Віктора Кулишіра 4 листопада 1940 року став Крайовим провідником ОУН(б) Буковини. Через рік Петро Войновський очолив збройне повстання буковинців проти совєтської окупаційної адміністрації. Будучи членом Української Буковинської Національної Ради, він організував нову українську адміністрацію в містах і селах Буковини, організовував збройну боротьбу проти німецько-румунського антиукраїнського союзу.

Від 1949 року Петро Войновський проживав у США, брав участь у відновленні діяльності Організації Державного Відродження України та Організації колишніх вояків-українців в Америці, був чоловим членом Українського Вільного Козацтва, Пласту (належав до куреня «Хмельниченки» та осередку УПС у Кергонксоні). Та найголовнішим у його житті після війни залишався моральний, духовний обов'язок командира Буковинського куреня. Полковник Петро Войновський збирав матеріали про побратимів та про спільну боротьбу за Україну, написав книгу спогадів «Моє найвище щастя».

Він був успішним будівничим, доробився до непоганих статків, але завжди пам’ятав про своїх бойових побратимів буковинців. Отож, придбавши в американських Карпатах – Кетскільських горах шмат землі, побудував на своєму обійсті на їхню честь церкву-пам’ятник. На власні кошти полковник побудував військову святиню учасникам Буковинського куреня, в пам’ять про полеглих у боях за Україну - церкву-пам'ятник св. апостолів Петра і Павла в стилі української традиційної архітектури у місті Кергонксоні, штат Нью-Йорк, США.

          

Меморіальна дошка на фасаді храму свідчить, що церква збудована «На вічний спогад про вояків організації Українських націоналістів і воїнів Буковинського куреня, які полягли у боротьбі проти загарбників землі української, цю церковцю пам’ятник воздвиг командир і провідник куреня, сотник Петро Войновський, посвятило її духовенство церков українських, у присутності побратимів вояків, земляків буковинців та багатьох друзів року Божого 1975-го липня 12-го, в день Свв.Апостолів Петра і Павла». Вишукану баню увінчує трираменний хрест. Це мазепинський хрест, який він особисто тривалий час вирізував із товстого цільного металу.

До речі, полковник Войновський - один із небагатьох активних учасників визвольних змагань, які дочекалися проголошення Незалежності України. Попри поважний вік, брав активну участь у відновленні державності. На кошти, зібрані Петром Войновським у Чернівцях, височіє пам'ятник «Героям Буковинського куреня 1918-1941-1944 років», зведений наприкінці вересня 1995 року. Він особисто, вже в поважному віці, відкривав цей пам’ятник борцям за незалежність – скульптуру Архістратига Михаїла.

                                          

Відійшов у вічність український політичний, військовий діяч, борець за незалежність України Петро Олександрович Войновський у 1996 році, і поховали його на українському цвинтарі св. Андрія у Саут-Баун-Бруці, Нью-Джерсі, США.