Колоніальна свідомість українців: імперія, республіка, федерація

Ми довго перебували під впливом глибоко імперських ідей, надто довго погоджувалися із чужим поглядом на нашу культуру та ідентичність, відкидаючи будь-яку його критику та переосмислення. Про те, як колоніальний дискурс все ще впливає на різноманітні сфери. нашого життя та шляхи його подолання, можемо дізнатися більше із антології "Культурна експансія", присвяченої Роману Ратушному.

Перш ніж перейти до її розгляду пропоную ознайомитися із ключовими тезами, що стали основою колоніальних студій.

Початком постколоніальних досліджень справедливо вважають вихід праці "Орієнталізм" Едварда Саїда. Саме він ввів в обіг поняття орієнталізму як дискурсу, способу мовлення про культуру іншого народу як несамодостатню, нижчу та часто дику. Колонізатор в такій схемі сприймався як носій просвіти та цивілізації. Хоч науковець в свій час запропонував такий підхід для розгляду взаємозв'язку Схід – Европа, Схід – Америка, проте він набув розголосу і став універсальним для дослідників з різних країн, що свого часу були колоніями.

В свою чергу те, чому росія не я повноцінним колонізатором або ж чому її не сприймають за такого, пояснює у своїй книзі "Трубадури імперії" Ева Томпсон. Вона наголошує, що досі не з'являлося вагомих досліджень з цього питання саме тому, що міжнародна наукова спільнота прийняла як беззаперечний факт думку, що тиранія, терор та репресії це лише свідчення комуністичного минулого "тюрми народів", з якими тріумфально покінчено. На те були й інші причини. Перша це, звісно ж "[...] розташування російських колоній. У постколоніальній теорії та критиці зазвичай вважається, що колонії розташовані далеко від метрополії і що їх завоювання вимагає заморських походів. У випадку ж Росії колонії межували з етнічно російськими землями. Насильницьке перетворення Російської імперії в Радянський Союз ще більше замаскувало колоніальну природу держави, в якій домінували росіяни". Друга – лінгвістична плутанина або підміна понять "Жодна з європейських мов, за винятком слов’янських, не розрізняє значень слів русский і российский та слів Русь, Россия і московское государство". Останньою і, на мою думку, найважливішою "[...] характерною особливістю російського імперіалізму, яка дає йому змогу уникнути постколоніальної таксономії, пов’язана з розподілом влади та знання між метрополією та периферією. Для західного колоніалізму характерним є накопичення метрополією і влади, і знання, і саме на цьому базувалися її претензії щодо панування. На відміну від цього, колоніальне правління Росії базувалося частіше тільки на владі, а не на поєднанні влади та знання". Будучи розташованою настільки далеко від будь- яких джерел цивілізації, росія та її царі насправді були маніакально схибленими на тому, щоб за всяку ціну прорубити те горезвісне вікно в Европу, паралельно розширюючи свої території.

Як їм це вдалося, не маючи на жодних засобів і мінімальної культури, спитаєте ви? Все просто: привласни все хороше, назви "ісконно русскім", створи міф своєї величі, а далі вже всім буде однаково, хто ти – "імпєрія", "саюзна рєспубліка" чи "фєдєрация".

Українці стали жертвами цієї нищівної політики на всіх етапах її розвитку, тож кожен з нас мусить задати собі питання: на якому етапі перебуваю я та моє оточення? Безперечно, Україна фактично перестала бути колонією ерефії в 1991 році, здобувши Незалежність, яку захищаємо і за яку невпинно боремося зараз, та як знищити наслідки та символи цього багатовікового панування? Як нам знову не потрапити в пастку, яку Микола Рябчук свого часу назвав "відносинами Робінзона Крузо і П'ятниці", тобто пастку неоколоніалізму?

Автори антології впевнені, що перш за все ми маємо усвідомити масштаби. Книга розкриває вплив засилля російської культури в таких галузях як суспільна критика, література, візуальне мистецтво, архітектура, музика, кінопродукція та телебачення, освіта. Наведемо декілька ключових тез авторів щодо кожної з них, умовно розділивши антологію на 8 розділів.

      I.           Мовчання – знак згоди

Євген Лір у своїй статті "Хай мовчать трипрокляті росії?.." підіймає вкрай важливе питання інституту репутації та впливу суспільної реакції на співпрацю українців з росіянами та взагалі будь-ким, хто підтримує російську агресію в Україні. Він наводить приклад факту перепродажу українськими видавництвами прав на свої книги росіянам і їх виправдання такого вчинку "захопленням російського медіапростору" , що, погоджусь з автором, є утопічним та неможливим. Він виводить 2 чітких алгоритми, які є варіантами наших реакцій: перший: "Культурний діяч співпрацює з росіянами – це жодним чином не впливає на його робочі зв'язки в Україні – про це дізнається громадськість – від діяча хутко відмежовуються колишні колеги, а маркетплейси прибирають його продукт після прямих звернень громадян"; другий (невтішний): "Український лідер думок відбілює одного чи групу росіян за рахунок свого авторитету – авдиторія починає цікавитись цими росіянами, дивиться ток-шоу та ютуб-канали за їхньої участі – авдиторія потрапляє до російського інфопростору, відкриває для себе колег "відбіленого" росіянина – авдиторія поволі стає споживачем російського контенту". Війна дала нам зрозуміти, що, як би кому не хотілося знайти для себе щось чи когось хорошого там, ми не маємо на це морального права.

   II.             Пере(про)читання літератури

Як би сумно це не було визнавати, але довгий час саме література та мова була об'єктом знищення, цензури і прищеплення нам нових комплексів. Імперія усвідомлювала важливість поширення текстів. Краще, ніж сам Ростислав Семків, я врядче це прокоментую, тож наведемо декілька його основних тез:

·        "Особливо збочених форм  цей процес набуває, коли література-підкорювач насправді бідніша за підкорену: тоді до всього додається ще й комплекс меншовартості, який вкрай потрібно обернути навспак і навспак і нав'язувати колонізованим"

·        "Власне, уявлення про "вищість" імперської культури є наслідком тривалих зусиль із нав'язування колонізованим "столичної" моди вкупі із рівночасним приниженням та навіть ліквідацією всього, що такому нав'язуванню протистоїть".

Саме така нищівна політика стала причиною того, що в результаті ми отримуємо покоління, що виросло на російській чи літературі і перекладах з російської (старші люди) , покоління, що на час свого навчання в школі/університеті потрапили на складний період розпаду СРСР та 90-ті (покоління моїх батьків та дещо молодші) та моє покоління, що насправді доволі активно читає, проте не в змозі осягнути весь масив забутих, повернутих та нових книг.

III.               Візуальні коди

Вся геймерська спільнота зараз активно обговорює майбутній вихід нової частини української гри "S.T.A.L.K.E.R. 2", перші частини якої свого часу стали культовим продуктом не тільки українського, а й світового ринку. В чому її проблематичність пояснює Остап Українець: "Середовище гри, хлч географічно прив'язане до України, вкорінене у спільному радянському просторі: Зона існує лише як локус техногенної катастрофи, Чорнобильське Полісся тут представлене лише порожніми оболонками хат у стартовій локації (ці хати повністю позбавлені ідентичности, їхнє наповнення – "серйозні хлопці" з волинами, а не будь-яке реальне тло регіону"; "Локальні маркери, на кшталт шевронів українських військових, є вторинними відносно загального маркування радянського / пострадянського як "свого", у якому державних і національних відмінностей не існує". Тож кардинально важливим є те, ким ми себе бачимо і позиціонуємо, створюючи продукт, що продаватиметься на міжнародну аудиторію, бо це не лише картинка, а й візуальний код, який, як поштова марка свого часу, промовляє за нас.

IV.             Відсутність декору і сірничкові будиночки

Стіни повинні бути голими, газові труби жовтими, будинки сірими, обов'язково 5-ти чи 9-поверховими, оздоби мінімум, індивідуальність та будь-яка приватність відсутні. Важко уявити, який вигляд би мала наша країна, якби радянський проєкт був втілений в життя повною мірою. Вплив СРСР присутній навіть  у такій, здавалось би, аполітичній сфері як містобудування. Катерина Липа констатує "[...] для архітектора в тоталітарній державі найважливішим було запропонувати помпезні адміністративні будівлі як символ цієї самої держави, понатикати здоровецьких монументів і забезпечити простір на проведення всіляких велелюдних парадів, для яких люди функції і були призначені".  

   V.            Мінорний етап української музики

Доволі звична нам тенденція – дати волю українському, а згодом знищити в момент, коли воно стає бути по справжньому самоцінним, відмінним від всього російського. Червона рута, Територія А – назви, що досі грають знакову роль для покоління, чиє становлення припало на 90-ті роки. За словами Анжеліки Рудницької "Проголошення незалежності України стало проривом для української музики, що збирала довкола себе всіх небайдужих, бо для українця пісня – це завжди більше, ніж текст і музика"; "Завзяття невеликої когорти людей давало поштовх для розвитку всієї індустрії, що мусила відтворюватися на руїнах радянської ідеологічної, інформаційної, гастрольної системи. У кожному із секторів галузі доводилося все вибудовувати практично з нуля".  В той же час росія не мала таких проблем, вона й далі захоплювала ринок, продаючи нам своїх артистів, заохочуючи ходити на їхні концерти і купувати касети. Навіть найперспективніші українські стартапи з часом перестали мати змогу будь-яким чином конкурувати з таким конвеєром, чи скоріше Слов'янським базаром музики. Ми знов бачимо історію, коли держава не змогла та не бачила потреби у захисті інфопростору, оскільки це "всього лишень музика", яка до того ж приносила немалі гроші.

VI.             "Сватовство" і сестринство в кіно

Безкінечний потік відверто російських фільмів, копродукції росії з Україною, переважна більшість російською мовою та з відомими російськими акторами в головних ролях. Спільний ринок, можливість продажу в країни неіснуючого СНД, дешевизна продукції і абсолютна впевненість в тому, що працювати для своїх невигідно, а то й збитково. Як наслідок неможливість ідентифікації українського на світовому ринку. Саме з цих причин, за словами Лєни Чичеріної, сформувалося декілька сталих проблем української кіноіндустрії:

·        необізнаність і українським кінопродуктом: "Усе це вилилося в проблему: уже значно згодом, навіть після Революції Гідності, страшенно популярною була фраза "українського кіно не існує"

·        незнання мови та невміння грати різноманітні ролі українською: "Надто довго наші артисти мусили працювати переважно російською, адже кіно та особливо серіально індустрія були поставлені саме на ці рейки. Тож виробити в себе дійсно красиву та природну українську часом навіть не випадало можливості". Актори не були підготовлені до серйозних ролей українською, а часто і не хотіли вчитися їх грати.

·        з попереднім пов'язане наступне стале твердження про обмеженість і комедійність українського кіно: "Але з комедіями інша справа. [...]цей тип фільмів базований на доволі ексцентричному гуморі, з клоунадою, кривляннями та експресією. І, по суті, від вас і не вимагають органічності, а навпаки. Тому і з'явився стереотип, що українська лише для комедій".

·        Стереотипізація образу українців в кіно: "[...] лишились образи українців, які створюються доволі часто. Перший – так званий "кумедний хохол", людина наївіна, кумедна та неосвічена, смішна у своїй недолугості. Другий – її протилежність. Серйозний, героїчний і дуже нудний персонаж. Це щоб із нього навіть не думав ніхто пореготати. Том навіть жартувати він не буде. І любитиме лише Батьківщину, бо це почуття настільки всеосяжне, що витісняє всі інші". 

VII.             Олігархія держтелебачення

Тут все ще прозаїчніше – люди, у яких були можливості та засоби для купівлі, швидко зрозуміли, що тепер вони зможуть стати власниками всіх рупорів. Якщо в радянському союзі право на мовлення мали лише державні теле- та радіоканали із жорсткою цензурою та регламентом (згадайте лишень те, на який день всі дізналися про Чорнобильську катастрофу), то тепер ними міг володіти хто завгодно. Здавалось би, настав історичний момент, ми мали всі шанси на незалежні медіаресурси, на вільну журналістику та мовлення. Чому цього не сталося пояснює  в історичній перспективі Андрій Забіяка: "Уже на початку історії українського телебачення кількість каналів перевищувала здатності рекламного ринку та економіки взагалі. Як завжди, у нас не тільки три гетьмани, а й телеканалів більше за розумну кількість". Контенту критично не вистачало, а етер потрібно було чимось наповнювати, тож вдалися вже до відомої нам з попереднього розділу схеми – просто транслюємо російське. Проте тут, на мою думку, ситуація ще трагічніша, оскільки головним завданням телебачення стала розвага для глядачів, а перегляд телевізора став невід'ємною частиною життя кожної родини в нульових. Якщо перегляд фільму потребував походу в кінотеатр під час його прокату, довгого очікування появи на дисках чи показу у визначену годину на якомусь з телеканалів, то серіал "Татусеві доньки" у свій час щодня транслював ледь не кожен канал. Відповідно вкладати готові думки та судження про ті чи інші явища було набагато простіше і дешевше. Проходить деякий час, кілька сезонів серіалу і от ми ніби вже впевнені, що Будьки це звичайні тупенькі українські селяни, що говорять дивним російським діалектом, Ковальови інтелігенти з "грамотною російською мовою", а Крим це десь посередині між Одесою і Сочі.

VIII.       (Не)насильницька освіта

Вираз  радянська школа для когось є ностальгійним і означає золотий стандарт освіти. Та зараз ми розуміємо, що це був період насильницького зазубрювання історії КПРС, биття лінійкою по пальцях та вкладання пропаганди в голови учнів, студентів, викладачів. Володимир Половський зазначає, що: "Українська освіта пережила численні метаморфози, намагаючись відійти від совєтського шкільництва. І це був неминучий процес, незалежно від того, чи ви ностальгуєте за останнім, чи лише знаєте, що він був. Освіта неодмінно мусила змінюватися, будучи невід'ємною складовою державо- і націєтворення".

Детально ознайомитися зі змістом  та переліком статей інших авторів, що увійшли до антології, ви можете на фото нижче.

Використані джерела:

Said Edward. Orientalism (1979). New York: Vintage Books. 1994.

Томпсон Ева М. Трубадури імперії: Російська літератуура і колоніалізм / Пер. з англ. М. Корчинської. – К.: Вид-во Соломії Павличко "Основи", 2008 (2022). – 477 с.

Микола Рябчук. Постколоніальний сидром. Спостереження. – К.: "К.  І.  С.", 2011. – 240 с.

Підготувала Теленько Катерина