Денис Лукіянович - талановитий учень Франка, який шляхетно «зложив поклін» Ользі Кобилянській

 13 вересня – 150 років від дня народження письменника, публіциста, критика, мемуариста, літературознавця, педагога, кандидата філологічних наук, члена НТШ та правління НТШ, Спілки письменників України  Дениса Яковича Лукіяновича (псевд.: Л. Городничий, Л. Журбенко, Іван Левицький, Ів. Макуха; крипт.: А. Б., Б. П., Л. Ж. та ін.,1873–1965).

Він народився в селі Городниця, нині Гусятинського району Тернопільської області. Вже в недавні часи тут було створено кімнату-музей на пошанування іменитого його мешканця та  встановлено погруддя.

Батько, Яків Лукіянович, мав богословську освіту, але не висвятився, тому працював вчителем, а пізніше – на пошті.

Початкову освіту Денис Лукіянович отримав в україномовній Станіславській цісарсько-королівській гімназії. З дитинства мав схильність до літератури і до активного громадського життя. Був юнаком із радикальною позицією, тому одразу включився в діяльність громади і  організував таємний гурток "Поступ", у якому гімназисти читали твори соціалістів і позитивістів, налагодили особисті контакти з Іваном Франком та Михайлом Павликом. У 1890 року адміністрація гімназії припинила діяльність гуртка, а найбільш освічених та активних організаторів, Дениса Лукіяновича, разом із майбутнім письменником, членом модерністського угруповання «Молода муза» Михайлом Яцковим, виключили з гімназії. З цього приводу Іван Франко опублікував на сторінках часопису "Кур'єр Львовскі" ("Kurjer Lwowski") низку статей.

Проте Лукіяновичу вдалося скласти іспити на атестат зрілості, або як тоді казали матуру, екстерном. Потім він працював приватним учителем, деякий час жив у Болехові. Від 1894 працював у редакціях часописів «Народ», «Громадський голос», «Літературно-науковий вісник».  В цьому ж році  перебрався до Коломиї, де на той час виходив громадсько-політичний часопис "Народ" за редакцією Михайла Павлика і впродовж 1890-1895 років був у ній  секретарем. В цей час проходила виборча кампанія до Галицького Крайового Сейму, в якій він брав участь і Лукіяновича за його активну діяльність в 1895 році було заарештовано.

Після стількох років громадської праці він вирішив отримати вищу освіту.  Спочатку студіював юриспруденцію у Львівському університеті, а потім продовжив навчання на філологічному  факультеті, який закінчував вже в Чернівецькому університеті.

Не оминули його й воєнні лихоліття. Маючи юридичну освіту, він служив впродовж 1914–17 років  у дивізійному суді австрійського війська в Станіславові (нині Івано-Франківськ). 

В 1907 році Денис Лукіянович став викладати у впливовій і єдиній на той час українській Академічній гімназії у Львові. В 1934–39 роках був головою Товариства наукових викладів ім. П. Могили. Після війни короткий час працював науковим співробітником  Музею І. Франка у Львові. Потім – доцентом кафедри української  літератури Львівського університету, де читав лекції з української мови, спецкурси про Франка-перекладача та творчість Василя Стефаника. Все своє довге наукове життя він наполегливо досліджував та розробляв франкознавчі студії.

В радянський час він був запрошений до правління Оргкомітету Спілки радянських письменників України. У радянському дискурсі сприймався суперечливо: уже від 1939 року влада всіляко виявляла пошану до його особи, водночас вилучаючи з бібліотек його твори.

В українську літературу Денис Лукіянович прийшов під кінець XIX століття. На той час в письменстві під впливом європейської літератури та нової генерації літераторів зароджувалися модерністські віяння.  Проте найбільший вплив як на самого Лукіяновича, так і на літературне життя того часу зокрема,  мав незаперечний авторитет того часу – Іван Франко, з яким Лукіянович був знайомий з 1887 року, ще з часу співпраці у часописі «Народ». Іван Якович створив свою окрему письменницьку школу в Галичині, до якої входили Василь Стефаник, Марко Черемшина, Василь Щурат, Наталя Кобринська, Андрій Чайковський. До цього гурту належав і один із найбільших послідовних і вдячних його  учнів –  Денис Лукіянович. Саме тому на першому місці в його наукових розвідках є життя, творчість і все, що пов’язане з Іваном Франком. Видав такі статті як: «Хто мав вирішальний вплив на національний характер Івана Франка», «Мандрівка Івана Франка по львівських квартирах», «Мої зустрічі з Іваном Франком», «Політично ненадійний», «Арешти Івана Франка і судові процеси над ним», «Два останні роки Івана Франка в його власних листах». Опублікував листи Івана Франка до Уляни Кравченко. Лукіянович написав повість «50 гульденів» - біографічний роман про Івана Франка на тлі громадсько-політичних обставин 70-х років ХІХ століття, за яку отримав другу премію в літературному конкурсі, яку проводило Українське видавництво в 1943 році.

 В 1956 році написав ще одну повість «Франко і Беркут», що розповідає нам зародження кохання між Іваном Франком та Ольгою Рошкевич і про участь юного поета у відстоюванні прав громади її села. Саме цей твір включений у збірку творів «Дениса Лукіяновича Вибрані твори», яка є у фондах Анатолія Добрянського. Сюди включено також повість «За Кадильну», яка написана в 1902 році. Як написав пізніше Іван Денисюк : «…твір з одним глибоко проаналізованим характером, освітленим неначе магічною лампою зсередини» Це манера письменників «нової генерації», подавати своїх героїв через психологічний портрет. Тут вони дуже близькі з Ольгою Кобилянською

І мабуть найцінніший його доробок в цій царині – він зібрав і опублікував в 1958 році "Листи Ольги Рошкевич до Івана Франка". Цим виданням він залишив шляхетний пам’ятник їхнім високим і справжнім стосункам, а науковцям – літературний скарб для вивчення особистості Івана Франка.

Не міг оминути він і дослідження творчості Тараса Шевченка. Автор праць «Про житє Тараса Шевченка» і «Про Шевченкові твори» (1914), «Ідеологічне насвітлення Шевченка в новіших дослідженнях» (1935).  В останні роки працював над нарисом «Боротьба за Шевченка в Галичині», з якого опублікував кілька статей.

А літературний художній доробок він мав значний і дуже неоднозначний: від перших гучних книг і до останніх, писаних на вимогу тодішньої влади. А починає Денис Лукіянович свій шлях у літературу власне із написання малої прози, У 1889 році вийшло друком оповідання «Сабашева вечеря», а  перша книжка «Новели» побачила світ в 1895 році у Львові в друкарні Інституту Ставропігійського. Пізніше вийшли в світ "Ескізи та оповідання" (1897), "Багнітки" (1899), дилогія "За Кадильну" (1902) та "Від кривди" (1904), "Філістер" (1909), "Під свій прапор" (1917), "Але не просто народжений" та «Гість із Запорожа». (1925), "Я  з більшістю" (1934 та 1935), «Спогади з минулого» ( 1946). І вже по його смерті були видані «Вибрані твори» (1973), «Повісті» (1990), «Маківка – гора стрілецької невмирущої слави» ( 2005). Багато писав про несправедливість виборів у Галичині за Австро-Угорщини. Досліджував історію подвигу УСС на Маківці в 1915 році. Уклав хрестоматію з української літератури для шкіл, на якій вчилися всі галицькі діти.

Денис Лукіянович, як один із найвизначніших письменників свого часу, який за зразок все життя мав Івана Франка, мав критичний погляд на українську дійсність, як і на тогочасне мистецьке і літературне життя назагал, висміював галицьких богемістів – членів заснованого у 1906 році літературного угруповання письменників і мистців, що дотримувалися творчої настанови "мистецтво для мистецтва". За що мав з їхнього боку нарікання.

Варто процитувати хоча би один спогад про нього Анатолія Дімарова, який після війни приїхав до Львова і харизматичний письменник справив на нього сильне враження: « Денис Якович... ходив поважно, носив випещену бороду так, наче позичив її в апостола і боявся загубити... На всіх письменницьких зборах ревно стежив за тим, щоб його обрали до президії... У президії сідав не деінде, а поруч із головуючим. І коли наставав час обідати чи вечеряти, діставав із валізи величезну серветку, ставив термос, склянку, виймав акуратно загорнуті карафки, варені яйця і сіль. І їв зосереджено...»

І ще дозволимо собі процитувати спогад письменника Дімарова про Дениса Лукіяновича одну розлогу цитату. І хоч впливові літературознавці кажуть, що він не міг такого написати і то все вигадки, вони такі симпатичні, що письменник одразу стає для нас живим і справжнім «Реліктові уламки часів Франца-Йосифа, вони [тут ідеться ще про письменника Михайла Яцківа] не могли вписатися в чужу для них радянську дійсність, як не намагалися їх перевиховати міськком, обком і райкоми. Пам’ятаю, як десь у п’ятдесят п’ятому році до видавництва надійшла з обкому команда: послати обох дідів у передові колгоспи на Львівщині. Нехай напишуть по нарисові, і видати ті нариси щонайбільшим накладом… Нарис Лук’яновича мав назву…”Партійні достойники”… “Іду, роздивляюсь, – писав Лук’янович. – Довкола хати, як хати, точнісінько такі, як за тамтої Польщі… Аж ось іще одна вулиця. Тут уже не хати – палаци, всі до одного цегляні, під червоною черепицею, наче партійними квитками накриті. “Тутай жиють партійні достойники”. Повели старого й на птахоферму. “А там півень товче курку, як партійний безпартійного”. Читали, перечитували. Реготали до сліз. Аж ось дзвінок із обкому: “Коли будуть книжки Лук’яновича і Яцківа? – Боюсь, що ніколи… Бо їх не пропустить жодна цензура…».

Має Лукіянович і незаперечні заслуги перед українським суспільством як прозаїк, мемуарист, літературознавець, громадський діяч, не говорячи вже про його довголітню педагогічну діяльність у буковинських і галицьких гімназіях. Щодо наукового визнання найбільше пощастило Лукіяновичу як історику літератури. Він автор цікавих розвідок про багатьох українських письменників ХІХ – початку ХХ століття. Йому належать спогади про Івана Франка, Ольгу Кобилянську, Михайла Коцюбинського, Осипа Маковея, Лесю Українку, Василя Стефаника, Наталю Кобринську, Євгенію Ярошинську, Осипа Маковея, Михайла Яцківа, з якими був особисто знайомий і тому його розвідки та спогади передані з великою достовірністю. Як історик літератури та до того ж юрист, працював дуже сумлінно і професійно, залишив багато досліджень, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. Літературознавці вже понад століття послуговуються його доробком.

Закінчилось земне життя Дениса Лукіяновича 28 січня 1965 року і він похований на Личаківському кладовищі, поле № 58.

Проте для нас найцікавішим є період життя і творчої праці Дениса Лукіяновича, пов’язаний з його перебуванням в Чернівцях і на Буковині.

В нашому краї він проживав близько 15 років (1898 - 1912), але для письменника, який прожив понад дев’яностолітній життєвий шлях, ці роки назавжди залишили найкращі і найсвітліші спомини. То були успішні роки як в творчій та педагогічній праці, так і щасливі події сімейного життя також відбулися в нашому краї.

Власне про приїзд в Чернівці ми дізнаємось з листів Ольги Кобилянської, в яких вона ретельно фіксує літературне життя міста. Про їхні творчі взаємини вона пише в листі до Маковея від 18.01.1899 року : «В мене був і Лук‘янович та власне він нарадив мені видати «Битву» на «Народний дім». Казав, що ілюстровану люди дуже скоро би розкупили» . І трохи пізніше також в листі до Маковея 15 червня 1899 року повідомляє, що редактор «Буковини» Лев Турбацький виїхав з Черніців, а «…на його місце Лук’янович прибув».

Маючи вже на той час досвід праці в часописах, Денис Лукіянович спочатку працював в редакціях газет «Нова Буковина» і «Буковина». А в 1899 році  був редактором цієї потужної української газети, в якій регулярно вів рубрику «Замітки читача». Одночасно заснував разом з В. Будзиновським і редагував впродовж 1895–99 років серію художніх книг «Бібліотека універсальна». Паралельно редагував журнал «Дзвінок» в 1905 році.

Він мав схильність до літературної праці, то вирішив отримати ще й фахову вищу освіту. На той час філологічний факультет чернівецького університету користувався незаперечним авторитетом, оскільки багаторічний декан професор Ст. Смаль-Стоцький запросив викладати фахові дисципліни викладачів з доброю європейською філологічною освітою і їхній високий рівень викладання високо цінував сам Іван Франко. Та й мабуть що й тут не обійшлося без його авторитетного впливу, так як Іван Якович останній семестр університетської освіти на філології також  закінчив саме в Чернівцях.

Денис Лукіянович в 1907 році успішно закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Атмосферу тогочасного студентського життя він описав у повісті "Філістер", яка вийшла в світ в 1909 році і присвятив її пані Марії Грушевській, дружині Михайла Грушевського.

Саме з Чернівцями в нього пов’язані і приємні родинні сторінки життя.

Тут він познайомився з майбутньою дружиною Кароліною, в нашому місті в 1907 році в нього народився син Нарциз, який став пізніше знаним у Європі лікарем-психіатром, невропатологом. При тому успадкував літературний талант від батька і став поетом-аматором. Після війни він переїхав в місто Кембридж (Велика Британія).

 По закінченні університету, Денис Якович працював вчителем на Буковині. Спочатку в селі Мілієве, нині Вижницького району, а потім, як тільки стараннями депутата Буковинського сейму та Віденського парламенту барона Миколи Василька вперше  на Буковині, у Вижниці, відкрили українську гімназію, він одразу був запрошений вчителем географії. Впродовж 1908–1912 років навіть був її директором, що було дуже авторитетним визнанням його педагогічних талантів. Будучи завжди дуже діяльним, він тут  заснував спортивно-патріотичне товариство «Січ». А також, як відзначає тогочасна преса, він офірував свої кошти на розвиток української школи.

Окремо вартує сказати про літературне товариство та наукові розвідки з письменства Чернівців, активним учасником якого він був. Звичайно, що насамперед це творчість Ольги Кобилянської, у вибране коло якої мали за честь потрапити всі письменники, і не тільки українські,  які приїздили до Чернівців.

Денис Лукіянович залишив дуже теплі і милі спогади про Ольгу Кобилянську та її родину: «Струнка, висока, смаглявого лиця брунетка, з надзвичайно живими, огнистими очима. Крім такого симпатичного вигляду брав у полон ніжний, тихий тон у її бесіді та якийсь глибоко затаєний смуток, що в хвилю радости і на знак вищости грав легко, ніби мимовільною усмішкою»

Ось як він сам про це згадує в спомині «Моє знайомство з Ольгою Кобилянською»: «…За першим моїм побутом у Чернівцях (1898 – 1899) пізнав я Ольгу Кобилянську. Ішов я зложити їй поклін і ведений цікавістю, і з обов’язку. Було ж голосне ім’я її, авторки прекрасних новел і ще кращих нарисів та «Людини» і «Царівни». Кликала мене й повинність, бо Кобилянська була співробітницею «Буковини», котрої редакцію я обняв; надто ще «Некультурну» й «Природу» видрукував я з Будзиновським як чергові випуски редагованої нами обидвома «Універсальної бібліотеки».

Аби видати «Природу», новелу аж надто нетипову на ті часи, а згодом – «Некультурну», то треба було мати сміливість. Навіть Осип Маковей перед цим пару років не наважувався їх друкувати. За що його очевидно й цінила письменниця.

Як згадував Денис Лукіянович: «Ольга Кобилянська мешкала тоді в родині свого батька у великім партерові домі з двома фронтами, з верандою, рундуком, городом і садом». Так, це вже знайомий нам з інших споминів будинок за адресою Шевченка, 83.

І тут же він згадує про роль і місце пані Ольги в своїй родині: «А все ж таки ані до грізного батька, ані до м’якої матері не зверталися очі й уми всіх Кобилянських, тільки до панни Ольги: вона була божищем родини, перед нею навіть не вгнутий батько схиляв голову в спірних родинних плутаницях і завсіди в кожному випадку цінив її найвище. Про старших і менших братів уже й не казати: Володко боготворив її, Олександр робив те саме…»

Так же поштиво схилявся перед її особистістю і сам Денис Лукіянович. Він часто бував в родині Кобилянських, його всі любили «…мама все дуже і дуже добрим словом згадує Вас…Дуже вони Вас цінять, а головно, як вона каже, за Вашу делікатність».

Ці роки перебування в Чернівцях вони часто спілкувалися, але важливішим є те, що вони дуже по-людськи допомагали одне одному конкретними справами.  В листі до Маковея 15 липня 1899 року Ольга Кобилянська відмітила: «Коли Ржегорж приїжджав в Чернівці, то був дуже слабенький. А так як він збирав старожитності, то п. Ольга то йому пакувала, а Лук’янович «…забив скриню та й відвіз його враз з його здобутками буковинськими на двірець»

 Навіть коштами допомагала Лукіяновичу, що свідчить про дуже конструктивну і справжню підтримку одне одного. Вони якийсь час, особливо коли Денис Лукіянович був у Чернівцях і на Буковині, вели дуже інтенсивну переписку, займались літературною працею, перекладами, видавали книги. До слова, отримавши на той час ґрунтовну класичну освіту, письменник писав українською, німецькою, латинською та польською мовами.

Опубліковано 6 листів Кобилянської до Лукіяновича, всього їх збереглося  10.

Денис Лукіянович дуже цінував панну Ольгу, особливо коли був поруч. Між ними були дуже довірливі стосунки. Знаючи, як сильно вона відкривала свою душу стороннім, то її слова до нього в листі від 12 грудня 1899 року багато важать: «Ах, мала би я Вам ще одне сказати – ви є такі добрі і ніжні, можу до Вас мов до брата говорити. Та на сей раз здоровлю Вас сердечно і пишусь з поважанням».

Кобилянська в листі до нього від 15 жовтня 1899 року: «Ласкавий пане Лук’яновичу! Ви такі добрі, що все находите часу для мене хоть пару слів написати, а я з великого розмаху на лист навіть і не відписувала Вам. …вірте мені, що щодня думаю собі: «Нині вже конче напишу до Лук’яновича».

І навіть після того, як Лукіянович виїхав до Львова, вони і надалі підтримували дуже теплі дружні стосунки, радились про літературні справи в обох коронних столицях – Чернівцях і Львові.

Саме під впливом і керівництвом Кобилянської Лукіянович займався перекладами. Листи Кобилянської до Лукіяновича зберігаються в Інституті літератури. Він до неї написав набагато більше, але то не применшує їхньої приязні.

В 1945 році він опублікував ще одну маловідому статтю по творчості Ольги Кобилянської «Від «Царівни» до «Землі».

Не оминув в своїх літературних пошуках і творчості Юрія Федьковича. Денис Лукіянович публікував важливі та мало вивчені сторінки життя Федьковича, які використав в своїй праці і високо поцінував О. Маковей. Як от в двох номерах газети «Діло» за 1904 рік переповів статтю Омеляна Поповича про Федьковича-інспектора. Дещо пізніше, в 1907 році, у Львові вийшли «Поезії О.Ю.Федьковича», вступне слово до цього видання «Дещо про життя й поезії Осипа Юрія Федьковича і два слова про інші його писання» підготував саме Лукіянович. На той час то був перший самий поважний життєпис поета.

Ще одна маловивчена сторінка в біографії Федьковича – роки його праці впродовж 1864-1870 у сервітутовім процесі Довгопільського околу, яку Лукіянович подав в Записках Товариства ім. Шевченка у Львові. Ними послуговуються і до сьогодні, коли пишуть про ті роки його життя. Він довго і наполегливо вивчав цю проблему, аби «…пам'ять буковинського соловія залишилась в історії неоскверненна». В 1911 році в 104 томі  «Записках Наукового товариства ім. Шевченка» подав ґрунтовну і дуже вартісну статтю «Спірні і сумнівні питання в життю Федьковича», 1913 році працю «Про Осипа Юрія Федьковича» та в 1941 році «Виступ Ю. Федьковича в Галичині». Він ретельно дослідив його походження, побут у війську і роль Федьковича в сервітутовім процесі. Такого серйозного питання до нього ніхто не торкався, адже для цього треба було мати юридичну освіту, аби розумітися на правових питаннях.

Слідкував за всіма вартісними дослідженнями його творчості, тому належно оцінив найґрунтовніше видання біографії Федьковича «Життєпис…», яку видав Осип   Маковей: «Сю поважну монографію треба занотувати як вельми цінну появу на полі історії літератури за останні роки. Бо ні один наш письменник, навіть Шевченко, не діждався такої повної і основної життєписі, як власне Федькович. …адже він подав найважливіші події поетового життя, потрібні для зрозуміння поетичної творчості, та змалював характер поета».

Саме Денис Лукіянович видав у Львові в 1925 році блискучу і дуже актуальну на день нинішній статтю ще одного науковця з Чернівців – Василя Сімовича «Учора й завтра Буковини», до якої написав вступне слово «Я – з більшістю», так як він дуже добре знав специфіку цього буковинського краю, еволюцію української  національної  свідомості на Буковині ХІХ – поч. ХХ століття. Обидві наукові розвідки не втратили своєї актуальності й до сьогодні для літературознавців.

Василь Сімович у своїй ґрунтовній статті «Рідне письменство» або «Що кожний українець повинен прочитати з рідного письменства» включив туди і такі твори Лукіяновича як повісті «За Кадильну»! (1902) та «Від кривди» (1904).

Не можна оминути і такої копіткої та ґрунтовної праці Дениса Лукіяновича,  як повний бібліографічний список праць Осипа Маковея, який він підготував  в 1924 році.

Не оминув увагою і місце Т.Шевченка в цьому краї, помістивши статтю «Культ Т. Шевченка на Буковині» («Записки НТШ», 1917, т. 119–120).

Пам'ять про цього скромного і роботящого чоловіка, який заклав свої цеглинки в українську літературу та педагогіку в нашому краї, не загубилася на хвилях історії. На пошанування цього письменника, для якого Чернівці були важливим і прихильним містом в його житті, названа досить велика вулиця в районі Садгори на виїзді з міста у напрямку села Магала і аж цілих чотири провулки Дениса Лукіяновича та один завулок.