Пріоритет «А»: Жінки та діти в романі Славенки Дракуліч «Ніби мене нема(є)»

Жертви війни, яких ми не помічаємо

Героїня книги Славенки Дракуліч «Ніби мене нема(є)» є однією із тих хто, на жаль, став однією із невидимих жертв війни, про які не прийнято говорити. На це замовчування вказує і особливість тесту – імена жодної із жінок-боснійок не вказані, читач дізнається лише їхні ініціали. Звісно, на це впливає також те, що, оскільки книга заснована на реальних подіях, імена справжніх жертв заборонено розголошувати. В такий спосіб історія перестає бути індивідуалізованою і щось побідне, як би не страшно було це визнавати, може трапитись із кожною жінкою- громадянкою країни, на яку напала війною сусідня держава.

Тілесність як частина самоідентифікації

Із кожною трагедією і воєнним злочином росіян, які ми відкривали на деокупованих територіях, ми фоново відчували поступове розчинення власної свідомості. Бо є очевидний факт – для жертви подія, учасником якої вона примусово стала, визначає все. Це нова характеристика, яку вона мусить приміряти і вдягти на себе, як чуже пальто. Насилля спричиняє роздвоєння, злам між старою особистістю і самоідентифікацією та тим, які характеристики отримує людина після: «Війна – це кожна людина, те, що відбувалося саме з нею, спосіб, у який було зруйновано все, у який було змінено її життя».  

В’язень концтабору втрачає право на власне тіло та приналежність собі, він ніби покидає його, як непотрібну оболонку, свідчення болю та наруги: «Мене ніби немає, думає вона. – Я наче вже не перебуваю тут». […] С. не відчуває болю. Щось її розполовинило зсередини. Вона геть спокійна і просто перебуває за межами власного тіла».

Вагітність від ката

«Для С. війна – це дитина, яку вона мусила народити»

Іншим аспектом книги, доволі неоднозначним на мій погляд, є питання збереження небажаної вагітності. Вагітності від ворога, вагітності шляхом насилля та примусу. Ця тема вже не є для нас далекою, адже ми пам’ятаємо резонанс, який спричинила відмова польських лікарів у абортах українкам-біженкам, що зазнали сексуального насилля з боку росіян. Саме тому настільки абсурдною в наших реаліях, мені здається теза Славенки Дракуліч про те, що новонароджена дитина ні в чому не винна і насправді можна легко підмінити поняття, сказавши собі, що у неї немає батька, а «ненависть, у якій її було зачато, можна перетворити на любов». Що далі? Можливо, заява про те, що жертви стокгольмського синдрому насправді найкраще вчиняють і є істинними праведниками, бо не замислюються про помсту? Відповідь очевидна: те, про що говорить авторка, це лише одна із форм репродуктивного насилля, але ніяк не спроба допомогти постраждалій. Видимість теми сексуального насилля, дестиґматизація жертви, надання їй можливості відчути себе в безпеці є компонентами адекватного свідомого суспільства, а особливо під час війни.

Біженці/переселенці/тимчасово переселені особи

«Переселенець – це особа, яку було звідкись вигнано, вивезено чи переміщено, але вона нікуди не їде, бо їй нікуди податися. […] вона існує поміж двома місцями, застигла в чеканні, на проміжному етапі шляху від одного місця до іншого»

Разом із руйнуванням життя через насилля, підіймається і інше глобальне питання – пошук втраченого дому, пошук себе у старих речах, які колись визначали генетичний код родини, її історію і традиції. Чи визначає все снаряд, що потрапив в будинок в Гостомелі, чи можливо заповнити цю рану купівлею антикварних речей, чи такий тип ностальгії спричинить лише подальшу фрустрацію. Мені б хотілося вірити в наївний позитив Славенки Дракуліч і те, що С. зможе замінити собі одним життям тисячі смертей, але як людина, в чиїй країні все ще триває війна, не можу собі цього дозволити. Поки що.

Використані джерела:

1.     Невидимі жертви війни у Боснії і Герцеговині https://mil.in.ua/uk/blogs/nevydymi-zhertvy-vijny-u-bosniyi-i-gertsegovyni/

 Підготувала Теленько Катерина