„Довіку пані вишуканого українського Слова…”: 80 років від дня народження науковиці, філолога, мовознавиці, педагога Надії Бабич (1943-2021)

Директорка Муніципальної бібліотеки імені А. Добрянського Леся Щербанюк зазначає, що в цю знакову дату ми продовжуємо своєрідну та самобутню традицію, адже в ті часи, коли не існувало анонсів в соцмережах, в колі людей, що цінують науку та культуру, достатньо було сказати, що на події буде присутня Надія Денисівна, і це вже було синонімом захоплення та цікавості для учасників. З нею радилися та безмежно поважали, а в питаннях мови для колег та всіх, кому потрібна була слушна порада з вирішення найрізноманітніших мовних питань та дискусій, вона була беззаперечним авторитетом.

Рівно 10 років тому вона святкувала з нами свій 70-річний ювілей, якому була присвячена зустріч під назвою „Я вам безмежно вдячна, що ви є зі мною в цьому житті”. Тут вона була такою, як і в житті, без офіційних довгих представлень та пафосних слів. В той день вона зібрала коло справді важливих для неї людей, щоб віддячити та згадати тих, хто сформував її погляди на життя та українську ідентичність.

Одним із таких людей був і Анатолій Миколайович Добрянський. Він відзначив її як здібну студентку, що має талант тонко відчувати слово, ще в університетські роки, завжди підтримував у науковій діяльності та був по-справжньому небайдужий до її долі. А після захисту її дипломної роботи неіронічно дав таку характеристику – „Потебня у спідниці”.

Олеся Жук, донька Надії Денисівни, тележурналістка та режисерка, підтримала нашу ініціативу та організацію заходу, адже знала, що бібліотека імені Добрянського була для її матері чи не другим домом. Вона схвильовано та з трепетом поділилася спогадами про неї та надала неймовірно цінні матеріали, які доповнюють наше враження про Надію Бабич не лише як науковицю, а й розкривають її як особистість. Це фрагмент інтерв’ю з Надією Бабич для телепрограми „Подіум її життя” (Авторка і телеведуча – Валентина Бондар, режисерка – Світлана Ожогіна), який ми щиро рекомендуємо до перегляду та її авторська поезія.

Вона також поділилася цікавою історією віднайдення віршів матері. Пригадувала, що вона ніколи не публікувала та не афішувала свою поетичну діяльність, а 2 зшитки віршів у якийсь час загадково пропали з родинного дому. Вона припускає, причина в тому, що Надія Денисівна завжди була доволі критичною та мала високі критерії оцінки текстів, а тому називала свої вірші дилетанством. Кожен митець має точні параметри оцінки себе та своєї творчості, та ми впевнені, що Надія Денисівна, яка так майстерно володіла українським словом, опублікувавши збірку, знайшла б відгук та достойних прихильників і тоді. Присутні на нашому заході вперше мали можливість почути декілька з них в декламації Олесі Жук, яка, на щастя, знайшла 1 збережений, можливо, схований самою науковицею зошит із нотатками віршів. Сподіваємося, що пані Олеся зможе домовитися про їх видання, а ми із задоволенням організуємо її презентацію.

Поет

Я не вмію, неначе поет,

Гарно вірші свої укладати.

Але мрію, як літній букет,

Їх рядочками в рими складати.

Щоб були в них і запах і рух,

Щоб буяло життя гомінке і яскраве,

Мого люду щоб був у них дух,

Його серце щоб билось палке і гаряче.

І коли зрозуміють з півслова

Мою думку, де мрія живе,

Де відтворена дійсність чудова,

Не пустим тоді буде скромне писання моє.

         Хочу вміти лиш щиро писати.

         Бачить смуток і радість життя.

         Сум розвіять, а щастя вітати.

         Провіщати величне людське майбуття.

Пустословом не буть, не ганятись

За дзвінкою хвалою невдах.

Хай часом я не зможу сміятись

Хай триматиму сльози в руках.

         І невдача мене не преклонить,

Це ж чудовий життєвий урок

Бо ж помилки поправку породять

До майстерності впевнений крок.

6 квітня 1964р.

Викладачка чернівецького університету, науковиця Валентина Андріївна Чолкан розповіла дійсно унікальну історію її зв’язку з Надією Денисівною Бабич, адже вона стала образом справжнього викладача для трьох поколінь жінок її родини. Вона припускає, що вперше почула імена Анатолія Добрянського та Надії Бабич ще в утробі матері, коли та вчилася на заочному відділені філологічного факультету. Можливо, цей факт також вплинув на те, що Валентина Андріївна пов’язала своє життя із „любов’ю до слова”, перейнявши потужну школу викладання та трепетного ставлення до своїх студентів. Вона згадує, що в 1993-му році, коли лише Україна здобула незалежність, разом із мовними особливостями, Надія Денисівна відкривала для своїх наступників цілі пласти української культури, наприклад, добу мазепинського бароко, невідомого для них через цензуру та безліч заборон радянської влади.

В дарунок Надії Денисівні в ці передріздвяні дні Валентина Андріївна заспівала фрагмент колядки „Тиха ніч”.

Начальниця Управління культури міста Чернівці Юлія Сафтенко додала свій зворушливий коментар „Надія Денисівна Бабич для мене була викладачка дуже крутезна. Я завжди її називала Богиня українського слова. Тому, коли я особисто сиділа у неї на парах, я сиділа з відкритим ротом. Те наскільки вона цікаво викладала, якою живою українською мовою розмовляла справило на мене такий вплив, що відтак, коли я пішла працювати на телебачення, вона завжди була моїм партнером: якщо я чогось не знала, десь вагалася, я знала, що у мене є Надія Денисівна, якій я задзвоню, яка завжди візьме трубку і скаже як правильно. Я у неї писала магістерську роботу, ми з нею разом обирали тему, хотіли щось нове, зупинилися на темі „Фразеологізми у зовнішності людини”. У той час я саме народила своїх двох синочків, близнюків і я жартувала, що місто „засинає – прокидається мафія”. Я вкладала малюків спати і сідала писати свою магістерську роботу. І знаєте, коли на захисті Надія Денисівна вийшла в коридор, обійняла мене і сказала:„ Юлю, дякую!”, я була на десятому небі від щастя, бо отримати похвалу від Надії Денисівни означало, що ти дуже крутий. Я дуже пишаюся, що у моєму житті була така людина. Це напевно божий дар, який мала Надія Денисівна, бо я таких викладачок в своєму житті більше не зустрічала. Це для мене викладачка номер один, завжди була, є і буде”.

А її заступниця Галина Крупа згадує, що з Надією Денисівною вони дуже гарно спілкувалися, вона ніколи не соромилася їй зателефонували, запитати поради навіть стосовно мовного оформлення найважливіших правових документів для Міської ради.

„Важливо мати когось біля себе, хто тобі підкаже, направить”.

Лариса Василівна Бережан не без сліз згадує всі яскраві та важливі сторінки життя, в яких залишила свій слід Надія Денисівна. Спочатку була її куратором в університеті, згодом старшою колегою та наставником. Подаємо кілька цитат, які найкраще відображають емоції та настрої пані Лариси, пов’язані із постаттю Надії Денисівни Бабич.

„Ми спостерігали її справжність будучи студентами. Ми одразу відчули, що вона така, що до неї можна підійти, поділитися таким сокровенним. І вона також це відчувала стосовно нас. Це була людина-душа, яка могла поділитися своїм світом, в який далеко не кожен допускає, це треба вміти”

„Коли не стало моєї мами, Надія Денисівна була однією з тих людей, які дуже мене підтримали. Вона дзвонила на кожен мій День Народження, вона говорила „Мами немає, але я тобі буду дзвонити”. Це для мене дуже дорого”.

”Я впевнена, що Бог знав, що зробити і обрав саме її, бо такі люди потрібні Там, вони моляться за нас і за нашу Україну Там. У Бога мають бути сильні люди, українські люди, які знають як молитися про перемогу”. Так зворушливо рефлексує Лариса Бережан над гіркою втратою дорогої людини. Вона також виконала пісню на слова Ліни Костенко, яку дуже любила Надія Бабич.

   

Тележурналістка, редакторка, режисерка і телеведуча Антоніна Фантух доповнила слова присутніх своїм спогадом про навчання на вечірній формі філологічного факультету як студентки Надії Денисівни „Попри строгість та вимогливість, вона стала нашою сестрою, вона стала нашою подругою, вона стала нам найріднішою людиною на факультеті. Яка нас розуміла і підтримувала. Вона завжди наголошувала: за змоги – купуйте нові та вартісні книги”.

Заступник директора з наукової роботи Наукової бібліотеки ЧНУ імені Ю. Федьковича Анастасія Завгородна згадує наскільки легкою у спілкуванні та роботі була Надія Бабич. Під час формування бібліографічного покажчика її наукових праць, пробний варіант якого на флеш-картці вона назвала „Моя мрія”, завжди радо співпрацювала із науковою бібліотекою та йшла на зустріч.

Людмила Черняк, відома журналістка та колишня студентка Надії Денисівни пригадала свої студенські роки та плідну співпрацю з нею вже як з дописувачкою дослідницьких статей та мовних розвідок до газети „Буковина”. Людмила Миколаївна публікувала ці матеріали та завжди позитивно реагувала на ініціативи та майбутні теми, запропоновані Надією Денисівною, попри переконання колег про завеликий обсяг статтей та „неформат” медіаресурсу.

Свій коментар стосовно постаті та стилю Надії Денисівни залишила філологиня, викладач та педагог Марія Остапович-Куліш „Чіткість форми й барв. Якщо шукати мистецьких аналогій до постаті Надії Денисівни, то хіба такі означення спадають на гадку. Потокова лекція завжди була інформативною, насиченою, відповідною темі та із зазиранням у віконечко перспективи: вивчене - не мертві знаки, а жива дійсність, яка може проявитися ось в таких чи таких формах. Відступи, які спадають на гадку, зокрема стосувалися того, як, на думку Надії Денисівни, варто обирати людей до близького кола: чи то друзів, чи пару. Неодмінною ознакою має бути схожість поглядів на історію, культуру. А ті погляди в собі ще передовсім  треба виховати  працею, різноплановим читанням та спілкуванням, осмисленням. Актуально й до війни, й під час. Вірна своєму часові, обраним категоріям моралі та професійної гідності. Нерозмита особистість. Такі люди рівною мірою викликають і симпатію, й антипатію, стають еталоном, точкою відліку для означення інших”.