Білий шум насилля, або джерела нашої нетерпимості: „Нікелеві хлопці” Колсона Вайтхеда

У 2020 році автор вдруге став лауреатом Пулітцерівської премії ( у 2017 році вперше за роман „Підземна залізниця”). На сьогодні роман „Нікелеві хлопці” вважають однією із головних книг, написаних у США в 21 столітті. У романі розкрито драматичну тему расизму в історії США 19-20 століть та часів панування так званих „Законів Джима Кроу”, що унормували сегрегацію населення та фактично проголосили дозвіл на обмеження в правах темношкірих у більшості штатів. Пропагувалося, що окремішність двох расових груп не означала їхню нерівність, проте насправді якість умов життя, навчання, можливості доступу до тих чи інших громадських закладів кардинально відрізнялися. Навіть тюрми та виправні колонії, де всі ніби автоматично позбавляються своєї ідентичності і отримують статус „в’язнів”, дотримувались визначених правил.

Одним із таких „виправних навчальних закладів” був і „Нікель”. Автор наголошує на тому, що хоча всі події твору вигадані, надихнула його на створення цієї книги цілком реальна історія учнів школи Дозіра для хлопців в Маріанні, Флорида, де у 2012 році, вже після її офіційного закриття члени археологічної групи відшукали поховання більше 80 хлопців. Безліч тіл інших жертв не вдалося точно ідентифікувати через пошкодження і руйнування, адже школа проіснувала цілих 111 років. Так почався збір свідчень тих, кому вдалося вижити та пошук людей, що висловили бажання розповісти власну історію про перебування в школі Дозіра National Public Radio program 1A.

Багатьом із них уже за 60, але вони зізнаються, що досі страждають від пережитих травм, а навіть після здобуття умовної свободи ще довго не могли знайти своє місце в житті. Одним із таких людей, є і герой роману Елвуд Кетніс. Він темношкірий підліток, що попри зовнішні фактори прагне здобути освіту і вірить, що одного дня американець, що має такий колір шкіри як і він сам, зможе спокійно зайти в ресторан, в якому раніше міг займати максимум посади посудомийника чи прибиральника. Хлопцю доводиться рано подорослішати і усвідомити, що навіть його крихітне містечко насправді переповнене жорстокості. Елвуд, сповнений радості, адже отримав рекомендаційний лист для проходження курсів в коледжі, сідає в машину до, здавалось би, доброї людини, проте той виявляється злочинцем. Йому приписують співучасть у крадіжці авто, за що він потрапляє до „Нікелю”.

Юнакові одразу дають зрозуміти, що ця школа для підлітків далеко не звичайна: рангова система відносин, здобуття і втрата балів за хорошу чи погану поведінку, незрозуміла логіка їхнього нарахування та головне питання – що таке найвища оцінка? Тут не діють звичайні правила гри, а вміння рахувати до десяти цінують значно менше, ніж здатність пристосовуватись та тримати язик за зубами. Абсурдність існування такого закладу вже після Голокосту немислима, але, на мій погляд, Колсон Вайтхед вміло підкреслює те, як насправді віддаленість таких подій лише закріплює жорстоке ставлення до слабших за себе як постійне явище. Образ „Білого дому”,  або ж „Фабрики морозива”, де дітей карають за найменший непослух символізує те, що насилля існує всюди, де звичайні люди та влада не хочуть його помічати або ж вбачають у ньому вигоду.

Водночас історія вражає контрастом характерів головних героїв. Першим другом Елвуда стає Тернер. Його можна було б назвати диваком, адже навіть тут він навчився веселитись і ховатись на горищі з цигаркою, ризикуючи всім. Разом із ним він виконує „суспільно корисні роботи”, маючи змогу іноді виїздити до міста і дізнаватись нову інформацію про підпільне життя керівництва школи і їхнього оточення. Вони чимось подібні до двох героїв „Зеленої книги”, що іноді й сваряться, але готові зрозуміти один одного і йти разом на сміливі авантюри. Однієї ночі дружба змінить життя одного з них назавжди, адже якщо існує 4 шляхи виходу з „Нікелю”, не залишається нічого іншого, окрім як винайти п’ятий і зробити це обов’язково разом.