Художнє переосмислення особистості письменника: зустріч-обговорення роману Степана Процюка „Місяцю, місяцю”

Процюк Степан. Місяцю, місяцю / Степан Процюк. - Львів: Видавництво Юлії Сливки, 2022. - 198 с. 

Доволі часто ми навіть не помічаємо як починаємо мислити про письменників усталеними стереотипами. Що не дивно, це характерно навіть для розповідей про сучасних нам особистостей. Наприклад, вас запитує пересічна людина про те, хто такий Сергій Жадан. Ви стоїте хвилинку у ступорі і зазвичай архів пам’яті підказує вам стандартний набір фактів: дати, міста, найважливіші твори чи то альбоми з піснями. Загалом, співрозмовник найчастіше почує від нас переказ типової статті з Вікіпедії навіть якщо ви справжній фанат, але не хочете цим одразу ошелешити людину.

Здавалось би, що в цьому страшного, та тут насправді приховано важливу проблему. За цими типовими відомостями і статичними зображеннями ми не бачимо самого письменника, його участі у цілісному літературному процесі свого часу, в нашому уявленні вони всі стоять відокремлено, перетворившись у папки під назвами „митці Розстріляного відродження”, „бітники”, „шістдесятники” та інші. Що характерно, всі назви вжиті в множині, але кожен з представників існує окремо, з портретом спеціально для нього, так ніби тут немає місця для спільних світлин або ж навіть батальних полотен.

Потрібно усвідомити, що письменники це такі ж люди як ми, зі своїми почуттями і специфічним баченням світу, яке формувалося під впливом часу і різноманітних подій, що сприяли дорослішанню та зрілості. Розуміння їхньої творчості, самосвідомості завжди потребує глибшого ознайомлення і розкриття, адже саме за допомогою таких деталей ми можемо не лише поглянути на них не як на бронзові монолітні пам’ятники минулого, а й краще проаналізувати те, як їхнє покоління впливає на нас і до сьогодні. Якщо хочете, це історія варта цілого художнього роману, у якому письменник перетворюється у справжнього ліричного суб’єкта, а люди, що його оточували, у повноцінних персонажів зі своїми характерами і роллю в його житті.

Саме в такому стилі працює Степан Процюк. Він відвідав нашу бібліотеку із презентацією своєї книги „Місяцю, місяцю”, роману про Григора Тютюнника, нещодавно внесеного до списку номінованих на Національну премію України імені Тараса Шевченка в категорії “Література”. Він розповів, що роботу над романом завершив ще у 2022 році, проте процес його написання і доопрацювання був складним психологічно і морально. Можливо, ми б не мали змоги зустрітися з нагоди його обговорення, якби не кілька містичних епізодів, які переконали письменника не закинути цю ідею після тривалої перерви. 

Що цікаво, Степан Процюк зізнається, що більшу частину фактажу для свого роману він взяв не з архівів чи книг в бібліотеці. Всі відомості він прагнув дізнатися під час особистого спілкування з людьми, які були близькі із письменником, листувалися з ним або входили до одного літературного середовища. Для того, що відчути атмосферу та побачити будинок родини Тютюнників він навіть двічі їздив до Шилівки і це попри складні умови та строгі заборони в'їзду під час локдауну. Це, на мій погляд, і робить образ Григора Тютюнника у цій книзі живим і справжнім, він ніби виходить зі свого статичного портрету, стає частиною нашого простору, людиною з тіла і плоті. 

Як і в своєму попередньому романі „Руки і сльози” рецензію на який ви можете прочитати за посиланням („Мучеництво Вибраного” http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1389269) він намагається розповісти про особистість письменника через психологію людини. Водночас це панорамна картина трагічного XX століття, адже часопростір роману охоплює життя Григора Тютюнника тривалістю в неповних 50 років. 

Для мене ця книга умовно поділена на дві окремі частини. У першій ми більше дізнаємося про дитинство і юність майбутнього письменника. Дитинство значною мірою формує нас як особистість. Проте мало для кого на той час воно справді було світлим, радісним, наповненим тієї легкої безтурботності, з якою про нього говорять зараз. Для Степана Процюка є важливим і етапним у долі митця той факт, що коли Григорові ледь виповнилося два роки, до його містечка безжально вдерлася радянська реальність, почався страшний голод 1933-го року, а згодом у 1937 році кудись назавжди зник батько у супроводі чоловіків у формі. Цього хлопчика повсякчас переслідує абсурдність середовища: батькові, як і іншим родичам до того, без жодних на те підстав приписали антирадянську пропаганду, ніби миттєво стерли їх з історії роду, перетворили навіть згадку про них вголос на зраду. Вже десятирічний Гриньо був змушений в черговий раз змінити місце проживання та будинок родичів, які б змогли про нього піклуватися, адже із Другою світовою війною на Донеччину у 1942 році знову прийшов голод. Він повинен був пішки, на самоті пройти шлях половиною України лише з однією метою – вижити і свідчити про своє існування попри те, що задля цього доведеться побачити безліч не захоронених смертників. А ще в першому класі навчитися говорити російською, захоплюватись культурою ворога, в юності чи не цілодобово працювати на заводі, постійно відчуваючи свою невідповідність до цього місця та умов, що склалися. Мене переслідує та не відпускає одна думка: навіть маленький Гринь не має часу усвідомити, що відбувається. В цій частині оповіді він ніби постійно кудись поспішає, не встигнувши загоїти рани. В такий спосіб Степан Процюк демонструє особливість дитячої психіки: діти вміють швидко забувати, але це ніколи не проходить безслідно, а білий шум болю з часом тільки посилюватиметься . 

Друга частина книги, на мій погляд, побудована на розвиткові триєдиного образу, який визначений як “Григір-хлопчик, Григір-юнак та Григір-дядько”

“Лагідна містерія печалі поволі обволікала всіх і простягалася серед усіх Григорових однокровних і одномовних легкими й крилатими сутніками”

Це символічний процес дорослішання та здобуття самостійності “персонажа”. Зникнення тата частково стало причиною григорового пошуку його рис у постаті брата. Хоч вони тривалий час не були достатньо близькими і складається враження, що через свій юнацький максималізм Григір не сприймав Григорія як приклад для наслідування, з часом він стає для нього авторитетом. Саме Григорій відвернув його від захоплення російською класикою, переконав у важливості написання майбутніх творів українською і головне – повернення до того, що завжди надихало Григора. 

          Тінь старшого брата застигала, як першоправда.

– Коли по-чесному, ти ніколи не напишеш значних творів, Гришо, якщо не писатимеш мовою народу, який тебе народив.

– Але чому? – Григір машинально перейшов на українську. Він жбурнув на землю вже третю за десять хвилин цигарку. 

– Тому, що інакше твої твори будуть неприродними. 

Ми дізнаємося, що після тієї першої по-справжньому відвертої розмови вони стали один для одного не лише зведеними братами, а й друзями, адже попри запальний характер обох певно лише так вони могли подолати внутрішні конфлікти душі. Молодий Григір вірить у те, що з початком Відлиги все ще може змінитися. Він має талант, він закоханий і нарешті щасливий. Як і радив старший брат, він все більше пише про близьких йому людей, українських селян, душу яких знав і тонко відчував. Красень із власним стилем, відмінним від стилю типових плугівських графоманів, він одразу здобуває прихильників. 

…Грицю, якби ти жив у Західній Європі то тобі й таким, як тобі, відкрилися б усі шаблі чесної кар’єри , яку б ти зумів побудувати в жорсткій конкурентній боротьбі! [...] ти здоровий і вродливий, тобою будуть захоплюватись чимало жінок, твій хист і воля до життя пішли висхідною - тільки роби правильні вибори, тільки не проґав те, котре не можна проґавити, обминай те, що треба тобі обминути!...

Степан Процюк у своїй книзі доводить, що письменникам-шістдесятникам потрібно  було уникати справді багатьох речей: чітко регламентувати теми навіть невеликих за обсягом текстів, бо одразу поставлять тавро “буржуазного націоналіста”, тримати язик за зубами навіть під час дружніх літературних вечорів, не говорити про почуття навіть з найближчими. Життя в постійному страху переслідувань і ув’язнень з часом забирало сили у тих, хто самотужки не вбив в собі людину. Розстріл або заслання могли відбутися настільки ж раптово, як і зупинка серця у найдорожчої людини – брата Григорія. Після цього епізоду життя Григора ще раз ніби ділиться на до і після. Це вже зовсім інша тональність і настрій, до якого готовим буде не кожен читач, але фінал вас точно не залишить байдужим. Тінь Григора Тютюнника, овіяна густим цигарковим димом ще довго стоятиме поруч як співрозмовник, який точно б відчув наш час і переживання. 

Ми вдячні пану Степану за приємну розмову та дискусію, на якій лунало безліч цікавих і актуальних питань від тих, хто зацікавлений повертати імена видатних письменників у нашу сучасну дійсність. 

Підготувала Катерина Теленько