Рефлексія чи ретравматизація: антологія “Воєнний стан”

24 лютого ми знову застанемо річницю війни. Чи, правильно сказати вона нас. Правда, тепер вже не настільки раптово. Річниця. Дивний спосіб мовити про це, адже від початку повномасштабного вторгнення росії в Україну минулого вже два роки. Та ця історія значно триваліша, надто особиста. Наскільки довго триває внутрішній воєнний стан кожного з нас важко відповісти. Я оглядаюсь навколо і не можу сказати, якому з поколінь імперська в своїй основі росія припинила завдавати болю хоча б на декілька десятиліть. Війна не почалася, а продовжилася. Писати ці слова зараз, для мене, все одно, що відповісти на питання „Як ти?”. Мені було дванадцять, тоді, коли в грудні 2013-го троє моїх однокласників пропустили школу, що для відмінників було вкрай нехарактерно. Потім ми дізналися: батьки відмовляли їх, але ті настояли поїхати на Майдан разом.Такою була Революція Гідності. В той день я зрозуміла, що ми всі тримаємось завдяки тим, кому менш страшно і тим, хто вірить у дерев’яний щит більше, ніж у снайперську гвинтівку. Лютий 2014-го став тоді першим місяцем життя, де одна дата існувала ніби відокремлено від інших, разом з образом, який нікуди не зникав – 20 лютого. День жорстоких розстрілів, Небесної Сотні, початку війни і “операції із захоплення” Криму.

Не знаю як пояснити той факт, що ці події я пам’ятаю краще, ніж ранок 24-го. Цифри достатньо, всі тепер без слів розуміють цей факт і подумки додають “звісно ж, лютого 22-го”. Я просто намагалась заснути знову і прокинутись так, щоб моя психіка змогла усвідомити, що таке воєнний стан. Ні, не політично, а як морально-етичний концепт, адже в голові вже тоді потроху закрадалась думка: це триватиме довго. 

Воєнний стан: антологія / передмова Валерія Залужного. – Чернівці: Видавець Померанцев Святослав, 2023. – 368с.

“З одного боку – це юридичний термін, з іншого – це тонка, не всім відчутна алюзія, яка має козацьке коріння. Це держава і народ, який у різний спосіб отаборився і тримає оборону” 

“Це вже не біль і навіть не відчай, це суцільна діра, по вінця наповнена горем”

“Ця війна назавжди, чуєш, Софі” 

   Христя Венгринюк

Водночас вона ламає уявлення про те, що нібито книгу про війну та ще й під час війни ніхто не буде читати. Неодноразово ми чули тезу про те, що війна знищує усталену структуру і логічність мови, наше звичне світосприйняття і змушує концентруватися лише на виживанні. Також виникало питання, чи не спричиняють подібні тексти додаткову ретравматизацію та порушення процесу відновлення психіки. 

“Війна надає кришталевої чистоти нашому сприйняттю, але й також кришталевої крихкості звичному укладу життя та самим людям”

        “Абетка болю: як я знову вчився читати”

     Олександр Михед 

Горор і нормальність

В своєму есеї Олександр Михед пише про таку раніше буденну для себе річ як читання книг, до якого йому тривалий час не вдавалося повернутися. Йому здавалося, що тепер література стала тим, що не може врятувати людину від смерті, а отже починає втрачати будь-який сенс. Повернення до книг означало повернення собі відчуття нормальності й безпеки, яку було важко відчути, зважаючи на обставини. Я пам’ятаю, як в “Позивному для Йова” Олександр згадував про домашню бібліотеку в рідному Гостомелі, про свою маму викладачку літератури, що також ділилася схожими переживаннями, в якийсь момент навіть відмовилася проводити пари, адже не знала, чи існують слова і твори, спроможні пояснити те, що відбувається, допомогти тим, хто цього потребує. Руйнувалась усталена реальність довкола, а слова не виконували роль бронежилета, як, зрештою, і пальто, яке не знімаєш з першого дня, в підвалі і в окупації, ховаючись в ньому, щоб зігрітися, але психологічний бар’єр – теж певною мірою захист. 

Михед почав шукати вихід в іншому. Музика містить свої, специфічні наративи. Іноді навіть трек на 4 хвилин 53 секунди змінює життя. З хроніки, ми знаємо, що “Тарантіно” (Віктор Онисько) слухав ACDC “Thunderstruck”, йшовши в бій. Одного вечора, саме після прочитання розділу “Реквієм для Тарантіно” я вирішила переслухати його. Він раптом викликав сльози, хоч завжди сприймався мною як бадьоре напівритуальне замовляння. Щось змінилось, хоч партитура залишилась незмінною. Тож і в історії Михеда тут допомогла музика та спроба почати все спочатку, точніше з  підліткових захоплень, гуртів, що змушували відчути себе іншим, віднайти свій жанр. Повернення до минулого та емоцій, про які ти все ще пам'ятаєш. Це як діти і коти сплять, згорнувшись калачиком, бо це нагадує їм про безпеку в лоні матері. Музика формує свій простір, до якого рано чи пізно захочеться повертатися по звичний перебіг життя, власне як і до книг. Саме тому ми рідко додаємо щось нове у свій грайлист, саме тому ми перечитуємо твори, які знаємо майже напам'ять. Завдяки літературі та іншим медіаісторіям ми можемо говорити про спільне, маючи на увазі своє. 

Дізнатися більше про досвід Олександра Михеда та написання репортажів від першого дня повномасштабного вторгнення можна за посиланням http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/1322842893/1695649723

       “Музика для солдата”

       Артем Чех

Як і Олександр Михед, Артем Чех служить в лавах Збройних Сил України. Вже в своїй книзі “Точка нуль (Рецензія на книгу http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/1322842893/1694528586) він згадує багато важливих побутових речей у житті військового. В своєму есеї  Чех розкриває тему того, певною мірою забороненого ескапізму, який йому дає музика. Особливий елемент мирного життя, що повертає до тями і не дозволяє забути про те, що ти все ще людина зі своїми слабкостями та вподобаннями. У кожного з них є свої улюблені треки, важливість яких особливо відчувається в умовах наближення смерті. На мій погляд, це та річ, яка робить людину не лише членом війська зі спільними завданнями і цілями, а й окремою особистістю. Артем іноді публікує історії на своїй інстаграм-сторінці (які з часом також перетворилися на мережу донатів і звітів). Найчастіше це збори на генератори, тепловізори, різноманітну техніку. Проте час від часу можна побачити особисті фото, пейзажі з доданою до них музикою, якою він вважав за необхідне поділитися з іншими. Життя українського військового 21 століття яким воно є. 

Та все ж дізнатись з есею про любов до музики Лани Дель Рей було несподівано…дивно, що про улюблені пісні не почали питати так само часто, як про легендарні  кросівки New Balance. 

Кава і автівки

         “Roasted Uganda”

До речі про бренди. Хоча тут радше про сорти. На цей раз кави. Андрій Любка пише про епізод із його волонтерської діяльності, коли в, здавалось би, абсолютно непридатних для цього умовах, в селі за Слов’янськом, його та команду, що прибула з ним в один із пунктів бойових дій, пригощають ідеально приготованою арабікою. Це знову про індивідуальність. Відмовитись майже від усього, що формувало твою особистість, долучившись і ставши одним із бійців, справді не просто. Виділити час для себе та своїх рутинних звичок здається неприпустимим через почуття обов’язку перед іншими. Але ментальна подорож додому на три хвилини вранці потрібна кожному. Лише так ми зможемо залишитися собою і продовжити тримати оборону. 

Її написання можливе завдяки діям і спротиву українців. Це доказ того, що культура під час війни не лише можлива, а й змінюються разом із тими, хто творить сучасний літературний процес, ламаючи свій усталений стиль та мовні норми.