«Чернівчанин з унікальним голосом»

І хоч в останні  роки це ім’я ніби повернулося на музичну мапу Чернівців, але дуже обережно і несміливо, завдаки старанням небайдужих краєзнавців та журналістів ще в ті часи, коли виходили паперові друковані видання.

Звісно, аж в надто непрості та неоднозначні часи він жив, а своєю творчістю ніяк не вписувався в радянський час, та й в останні його десятиріччя також. Так історично склалося, що впродовж всього ХХ століття повторювалися сумні та жорстокі історичні випробування, подібні до тих, що ми переживаємо й сьогодні, вже в ХХІ столітті. І знову дійсність, гіркі втрати та воєнні лихоліття заставляють чернівчан покидати своє рідне місто в пошуках прихистку для себе та своїх дітей. От саме на такі роки й припали роки злету і забуття Йозефа Шмідта.

Досить часто буває так, що стиль життя в далеких і чужих світах стає для вимушених переселенців звичним, особливо якщо вони залишили рідне місто в юному чи дитячому віці. Тому вони далеко не завжди й згадують про батьківщину. Але це точно не про Йозефа Шмідта. Тоді, коли перед ним були відкриті всі найбільші та найпрестижніші сцени Європи та світу, він в своєму щільному графіку богемного співця знаходив час і повертався в Чернівці, адже тут жила його мама. І навіть коли фашизм вже не просто дихав в потилицю, а почалися масові зачистки єврейського населення по всіх європейських країнах без винятку, він все одно, незважаючи на ризики і страх…намагався як найдовше переховатися в старій Європі. Хоч мав можливість абсолютно спокійно і безтурботно виїхати звідти, де на кожному кроці його підстерігала смерть.

Правда, свій унікальний талант – надзвичайно красивий і сильний лірико- драматичний тенор дивовижною працездатністю, за рекордно короткий час йому вдалося розвинути і залишити знаковий і неповторний слід в світовій музичній спадщині. За чотири роки роботи на Радіо-Берлін він записав 38 оперних партії. Тріумфальна зірка Йозефа Шмідта засвітилась 18 квітня 1929 року, коли він дебютував у ролі Васко да Гама (опера Джакомо Меєрбера “Африканка”) у повній трансляції опери по Берлінському радіо. Саме можливість виступати на радіо заклала основу його світової слави, оскільки під час запису ніхто не надавав значення маленькому зросту Йозефа. Якщо для театральної сцени це було непереборною проблемою, то під час радіоефіру мав значення тільки його неповторний голос. Одночасно з радіо він ще знявся в 9 фільмах за 6 років. Збережено близько 200 фонограм з його записами. Репертуар Шмідта був величезним і різноманітним. Від Монтеверді до Вольфа і Штрауса, неаполітанські, німецькі, іспанські пісні та пісні з кінофільмів. Особливе місце в його творчості займали … молитви, які й до сьогодні ніхто так майстерно не виконав, як Йозеф Шмідт. Фахівці називали його «наймузичнішим виконавцем», «найкращим моцартівським співаком», а вже журналісти додавали високих епітетів і називали його голос – «чистим золотом» або «божою іскрою».

І вже за сумною традицією, про світової слави митців, чернівчан Євсевія Мандичевського, Кароля Мікулі, Сидора Воробкевича, Віоріку Урсуляк, Беатріче Суттер-Котляр та багатьох інших, про їх таланти написали дослідження в більшості своїй закордонні науковці та дослідники. Найчастіше це праці англійською та німецькими мовами. Так сталося і з Йозефом Шмідтом – яскравим представником оперного мистецтва та неперевершеним  виконавцем єврейських кантів. Його зірка світила хоч і порівняно недовгий час, проте не згасла на світовому музичному схилі. Про його унікальні здібності дослідники та музикознавці написали аж чотири книги.

Вперше він повернувся в музичне життя меломанів в 1962 у Відні, на сторінках своєї біографії «Йозеф Шмідт – життя і смерть незабутнього» авторства Карла і Гертруди Ней-Новотни. В 2012 році в Цюріху вийшло професійне видання «Йозеф Шмідт – його пісня обійшла світ», його автором є відомий тенор, куратор архіву де зберігаються документи та предмети з життя Йозефа Шмідта в швейцарському Дюрнтені, Альфред А. Фассбінд.

І тільки нещодавно була перекладена українською з німецької мови книга найвідомішого швейцарського письменника Лукаса Гартмана «Співак». Коло його професійних зацікавлень – музика, германістика, психологія. Він пише історичні романи та біографічні твори присвячені визначним швейцарцям або тим митцям, чиє життя пов’язане з Швейцарією. Тому цілком логічно, що повз його увагу не пройшла біографія такої цікавої особистості, як Йозеф Шмідт. Хоч саме тут він пізнав як тріумф, так і цілковите падіння.

Роман вийшов друком в 2019 році, професійно перекладений Юрієм Сильвестровим, відредагований в 2021, тому вихід книги припав на час карантину, а згодом на ще сумніші часи великої війни з московітами. Тому книга незаслужено залишилась поза увагою, адже не так часто ми можемо читати подібні дослідження.

Гартман Лукас Співак / Лукас Гартман ; пер. з нім. Юрія Сильвестрова. – Чернівці : Книги – ХХІ, 2021. – 240 с.

Оскільки автор швейцарський дослідник, то він описує період життя свого головного героя впродовж того порівняно аж надто короткого, біля трьох місяців, але саме трагічного, періоду в житті Йозефа Шмідта, коли він нелегально перетнув кордон в надії отримати дозвіл на проживання в Швейцарії. І саме в ці дні перед очима Йозефа, в його хворобливих мареннях та снах, проминає все його життя із яскравими епізодами на світових сценах та гіркими випробуваннями в останні дні життя серед чужих йому людей. Автор ретельно опрацював всі відомі видання про співака. Натхненням для дослідника стали й видання про Чернівці, в яких до того він ніколи не був. Звісно, найчастіше першим кроком, який роблять дослідники, аби зрозуміти і відчути, де народився, зростав формувався справжній талант, стає відвідування місць його дитинства. Для багатьох з них дійсно важливо пройтися вулицями, якими ходив його герой, відчути, яким повітрям дихав, що бачив довкола себе, що його надихало на високе мистецтво.

Ганс-Рудольф Леман, який пише свої твори під псевдонімом Лукас Гартман, не втратив можливості також пройти дорогами Йозефа Шмідта як ретельний дослідник. Пройдемося і ми сьогодні з ним вулицями Чернівців. Адже з перших сторінок цієї книги перед нами постає не тільки великий у своєму таланті тенор, але й простий єврейський хлопчик, який найбільше в цьому світі любить Музику…та матусю.

Сумна і гірка доля біженця

Маючи можливість скористатись всіма доступними та відкритими для нього архівними матеріалами про долю та випробування, які випали на сумну долю біженців в Швейцарії в 1942-1943 роках, Лукас Гартман детально розписав майже по годинах всі гіркі поневіряння Йозефа Шмідта, який намагався з останніх сил врятувати своє життя.

Тут читаємо, як Йозеф Шмідт хворий, знесилений, затравлений майже безвихідною ситуацією, намагався уникнути жорстокої долі тисяч євреїв, яких виловлювали по всіх закутках Європи і знищували в концентраційних таборах та газових камерах. Навіть в нібито нейтральній Швейцарії, тимчасово безпечній зоні, їм намагались або не дозволити в’їзд в країну або змушували працювати, як і всіх біженців. Як пояснювали чиновники різних категорій, людське життя для них цінності не має –інтереси країни понад усе.

І впродовж цих останніх місяців, днів та годин, коли він геть хворий та знесилений впадав в глибокий і тривожний сон, в нього перед очима пройшло все його життя, яке було яскравим спалахом…

Дивує, як автор точно зміг відчути атмосферу і дуже вдалими і точними мазками передати ті дорогі для нього миті:

«Ніч тривала безкінечно, складалася з коротких занурень у сон і картинок з Чернівців, що накладалися одна на одну, інколи йому здавалося, що основною причиною його існування було саме місто з запахами, ранішнім грюкотом коліс повз батьківський дім, голосами, подеколи далеким співом».

Вся чималенька родина Шмідтів, в родині було п’ятеро дітей – тато Вольф з мамою Сарою, сестри Рейна, Беті, Маріем, брат Шлойме та мамин улюбленець маленький Йоселе приїздять до Чернівців і поселяються в історичному середмісті, за адресою Каролінгассе, 6 (нині вулиця М.Заньковецької, 4). Адреса також вибрана невипадково, адже поруч була розташована головна реформістська синагога «Темпль». Там діяв дитячий хор, керівником якого був кантор синагоги Йозеф Товштейн (Самуель Тапфштейн), перший і єдиний вчитель Йозефа Шмідта.

«За руку з матір`ю, сповнений благоговіння, явився в Чернівцях на перший урок до Йосифа Товштейна, цього суворого чоловіка з добрими очима, який показав, що музика може стати його життям. Він уникав батька, який все ж таки підкорився матері – через тонкі стіни Йозеф дослухався до їхньої запеклої суперечки, зі страхом і сподіванням, адже знав, якою сильною була його маленька мати, коли йшлося про синове майбутнє. Він побачив себе вперше солістом у синагозі – тремтів від хвилювання, зливався з нотами, що виходили з нього, а оплески наче додавали йому зросту»

Саме Товштейн першим відзначив здібності хлопчика, підтримував його і за його особистого сприяння Йозеф Шмідт в 17 років вже став солістом хору.

«Коли він служить в Темплі, синагога переповнена людьми. Старі й малі протискаються, щоб його почути… Його голос впивається в глибину єврейської душі, він бередить тисячолітні рани і лікує їх чудодійною силою музики»

 

 

Педагог якийсь час керував також хором у міському театрі, тож брав туди свого учня Йозефа, який своїм співом вже тоді завойовував визнання всіх чернівчан. Він опікувався своїм обдарованим учнем повсякчас, допоки той проживав в Чернівцях. З раннього періоду виступів співака в місцевому театрі чернівчанам особливо запам’яталася його участь в операх “Гугеноти” Меєрбера, “Євангеліст” Кінцля та в дитячій опері “Легенда про Йосифа” відомого єврейського місцевого байкаря та громадського діяча Елієзера Штейнбарга.

І хоч мама підтримувала свого Йосю всіма можливими способами, всією мудрістю, бо знала чи відчувала, що її сина чекає велике майбутнє. Батько не дуже підтримував її в цьому і вважав, що йому потрібно дати більш солідну освіту, аби мати надійне становище в цьому житті. Саме за наполяганням батька в 1921 році Йозеф вступає до місцевого чоловічого комерційного ліцею. Це була вища державна комерційна школа під назвою “Прогресул” («Прогрес») з румунською мовою навчання. Вона була розташована за адресою вулиця Ісопеску, 8 (нині Кордуби, 23). Там він провчився три роки, наука була дуже професійна, а головне – навчали мов, що йому пізніше дуже знадобилося під час вивчення текстів до опер.

«Багато хто заздрив його пам’яті, називав її феноменальною. Так, запам’ятовувати мелодії, мелодичні взаємозв’язки він легко навчився ще підлітком…».

У цьому навчальному закладі викладалися румунська, французька, німецька, англійська, італійська мови, комерційне листування та інші важливі предмети.

Ставши гімназистом, у 1922 році Йозеф почав брати приватні уроки вокалу у Феліції Лерхенфельд-Гржімалі, помешкання якої розташовувалось поруч з гімназією за адресою Штефана Вольфа, 17 (нині вулиця братів Руснаків, 17). Це була дочка знаменитого професора, директора Товариства плекання музики Адальберта Ґржімалі, найкраща викладачка музичної школи в Чернівцях. Методику викладання співу вона опанувала у Відні, навчаючись у ще одного чернівецького професора Євзебія Мандичевського. Йозеф Шмідт ніколи не забував свою вчительку, адже це вона так поставила його лірико-драматичний тенор, що він потім ще довго дивував європейських професорів та меломанів. А маленький Йоселе назавжди став для неї одним із найталановитіших учнів. Заразом із тим він також вчився грі на скрипці та фортепіано і в самого Адальберта Ґржімалі, що також йому потім стала в пригоді в його концертній діяльності.

«Він міг протистояти їм, лише свідомо роблячи глибокі вдихи, яким навчився на перших уроках співу, коли голос постійно зривався.

Спокійно, мій хлопчику, – говорила вчителька. – Уяви, що Ти тягнеш із середини себе золоту нитку, не розріж її навіть диханням.

Таким чином вона спрямувала кудись углиб майже нечутний хрип, що був присутній у голосі, і високі ноти зазвучали бездоганно. Але зараз золоту нитку розірвав не він, а те, що відбувалося у світі; у нього закралися сумніви, чи вдасться колись знову скріпити її».

 (Родина Адальберта Гржималі, Феліція сидить зліва)

Свій перший концерт саме як талановитого випускника Феліції Лерхенфельд-Гржималі, він дав в липні 1924 року в залі Музичного Товариства (зараз Чернівецька обласна філармонія). Понад дві години публіка зі зростаючим захопленням слухала юного 20-річного співака. Йозеф співав румунські балади і єврейські пісні, потім арії з опер Пуччіні, Верді, Бізе, Флотова, Леонковалло і Россіні. Зал товариства був вщент заповнений шанувальниками, концерт вдався на славу; музичні критики висловлювали захоплення на шпальтах місцевих газет. Успіх був грандіозний. Ця подія власне й визначила його подальший життєвий шлях. 

Після цього виступу, на зібрані єврейською громадою гроші, він їде до Берліну, де вступає в Академію музики. Там, без плати за навчання через унікальну обдарованість учня з Йозефом займається знаменитий Герман Вайссенборн, професор Академії Музики, який відразу зрозумів, що перед ним геніальний співак, а подальше навчання має зробити голос ще вільнішим. У Йозефа Шмідта був голос рідкісної краси, поставлений самою природою. Спеціалісти вокалу й до сьогодні відмічають  унікальні можливості голосу співака і називають його найбільшим тенором світу. Йому була властива на диво легка емісія голосу; він володів усією технікою бельканто, його спів був чітким та зрозумілим, не зважаючи на те, якою мовою співав. Унікальність і в тому, що у нього однорегістровий голос, без перехідних нот. Йозеф Шмідт володів прекрасним голосом – ліричним тенором з легким високим регістром він з легкістю видобував верхнє 'до'. Його теплому тембру прекрасно підходили мелодії Шуберта і Легара, а записи пісень та арій у його виконанні були безперечними хітами серед любителів опери тих років.

Попереду в нього було ціле життя із високими злетами та тисячами захоплених в його спів прихильників.

Проте цей високий злет  на найвищій ноті цілковито зламала дійсність –до влади в Німеччині приходить Гітлер.

20 лютого 1933 року співак востаннє виступив на німецькому радіо. Йому як єврею надалі було не дозволено виступати в Німеччині. В цьому році Шмідт гастролює в Швейцарії, де його захоплено приймає публіка, пізніше в Австрії , а вже в грудні остаточно переїздить до Відня. Де б він не виступав, усюди на нього очікував успіх. Як часто він доводив публіку до сліз, як часто насолоджувався здатністю свого голосу зачаровувати таку кількість людей. Він був упевнений, що Карузо співав «Елегію» Массне не краще за нього, але Карузо, який помер два десятки років тому, не був євреєм, і його, на жаль, як і Беньяміно Джильї – прихильника Муссоліні – досі обожнювали в нацистській Німеччині.

 «А співака Йозефа Шмідта, якого величали німецьким Карузо, вилучили зі списків радіостанцій, вирізали з фільмів, з магазинів зникли його грамплатівки. З 1933 року одна заборона за іншою обмежили, а зрештою й унеможливили діяльність євреїв у музичному житті Німеччини; той, хто міг, вчасно втік. Однак багато хто досі сприймав незрозумілі оповідки  про табори просто як чутки. Але не Шмідт. Він знав, про що йшлося – про викорінення єврейства в Європі. Він уже не міг вдавати, що нічого не розуміє, надто багато почув за останні місяці. Зникла й надія здалеку зарадити матері в чернівецькому гетто»

У 1933 р. він дебютував як актор кіно. 9 травня відбулася прем’єра фільму “Пісня крокує світом”. Роль, яку виконував Шмідт, була аж надто подібна до його власного життя.

Тому в 1933 році співак виїхав у тривале концертне турне по США, Мексиці, Кубі, Нідерландах, Бельгії. Того ж року дав два концерти у Чернівцях у залі Музичного товариства (тепер обласна філармонія).

На найвищій хвилі популярності  Шмідт приїздить з концертами на Батьківщину. Місцева чернівецька преса захоплено описувала його виступ від 10 листопада 1936 року, який відбувся в концертному залі “Скала” і зібрав понад тисячу глядачів. Двогодинний концерт у фортепіанному супроводі місцевої віртуозки пані Б’янки Кремер-Нойбергер прикував увагу вдячної публіки.

На тому концерті в Чернівцях батько сидів у першому ряду, мати переконала його пошанувати знаменитого сина своєю присутністю. Заради нього син виконав релігійний гімн «Дякую тобі, Боже» Генделя. Але це батька не розчулило, це була дуже ортодоксальна родина і батько казав, що «Він марнує подарований Богом талант».

Натомість батько вимагав від сина смирення та богобоязливості, адже, як він вважав, слава лише додає гонору. Мати заперечувала, адже співи в молитовному будинку – напевне справа Божа».

«Це моя форма набожності» – так сказав Шмідт про роль Музики в його житті

Він намагався уникнути сумної долі всіх євреїв, адже ніхто не зважав на їхні мистецькі таланти. Виходить на те, що він не хотів зізнаватись в страху навіть самому собі і намагався до останньої можливості обійти страшну дійсність, аби тільки приїхати в Чернівці або організувати трансфер через родичів і врятувати маму. Навіть тоді, коли кільце замкнулося з усіх сторін, будучи хворим і немічним, його не покидала думка про маму. І вже тільки в останні дні «зникла й надія здалеку зарадити матері в чернівецькому гетто»

Він завжди пам’ятав про Буковину, про Чернівці, і звичайно – про маму. Бідний у дитинстві, він тішився з високих гонорарів, бо це давало йому змогу допомагати близьким і робити подарунки друзям. Він вів звичайний побут, собі залишав грошей не більше, ніж потрібно людині для повноцінного життя. Зароблені гроші він ділив на три частини. Одну надсилав мамі до Чернівців (як справжній єврейський син), яку обожнював все життя.

Велику подяку Шмідт заслужив і від своїх земляків-єдиновірців. За кошти із його концертних гонорарів було збудовано новий корпус шпиталю іудейської громади. Про таку щедру доброчинність великого співака повідомляла меморіальна дошка з відповідними написами німецькою та румунською мовами.

Упродовж усього свого життя, навіть перебравшись за кордон і ставши знаменитим, Йозеф підтримував теплі стосунки з матір’ю, яка вивела його на великий творчий шлях. Він провідував матір щороку восени, на великі єврейські свята Рош-Гашана (свято Нового року) та Йом Кіпур (день Спокути). Мати тоді вже перебралася до Чернівців і мешкала у будинку на Ґрілльпарцерґассе, яка за Румунії була перейменована на честь лейтенанта Туртуряна (str. Locotenent Turturean); нині це вулиця Котляревського. Співак допоміг їй придбати у місті невелику аптеку. 

Взимку 1936 року батько, Вольф Шмідт помер, як було зазначено, від крововиливу в мозок. Цього разу Йозефа не пропустили через кордон, але поруч були брат і сестри, які могли втішити вдову. На той момент вся родина поселилася за адресою 11 листопада, 21 (нині 28 червня, 21). Там було юридичне бюро брата Шломо Шмідта, яке він відкрив стараннями і за кошти свого талановитого брата.

 

«Він забрав би матір до себе, якби вийшло. Двічі чи тричі вона за синів рахунок приїжджала на його концерти – до Антверпена та ще кудись, він балував її, засипав подарунками, представляв публіці, але в нього було багато зобов’язань: доводилося їздити, вона не могла залишатися з ним і знову поверталася – до дочок, які з готовністю дбали про неї – завдяки синовнім асигнуванням. А все ж його не полишало відчуття провини, а потім війна остаточно розлучила їх». 

До початку 1938 р. Йозеф Шмідт мешкав у Австрії та, незважаючи на навислу загрозу нацизму, продовжував гастролювати. 7 березня 1938 р., за п’ять днів до приєднання Австрії до Німеччини і встановлення там фашистського режиму, Шмідт назавжди попрощався з Віднем.

Спочатку він з концертами об’їздить країни Бенілюксу та за порадою свого імпресаріо оселяється в Брюселі. Тут збувається його найзаповітніша мрія – співати на сцені. Його запрошують у Брюссельську Королівську оперу. Раніше через невеликий зріст йому скрізь відмовляли, але тепер він став настільки знаменитим, що публіка хотіла слухати й бачити його на оперній сцені.

На жаль, робота в опері тривала недовго, з початком війни Шмідт був змушений перебратися на південь Франції, який не був ще зайнятий німецькими військами. Подальша доля співака з кожним днем набуває все більшого трагізму: документи румунського підданого згодом стають недійсними, він потрапляє під поліцейський нагляд як біженець. Його друг та імпресаріо Макс Нойман спробував організувати в березні 1942 р. концерт в Марселі. Всі квитки на концерт були розпродані, проте виступити Шмідту не вдалося через заборону проведення концерту; від префектури надійшло роз’яснення, що єврейські та арійські артисти не можуть виступати на одній сцені. Останній свій концерт для біженців, таких самих, як і він, Шмідт дає у Монт-Дорі в серпні 1942 року.

Велика частина цієї розвідки присвячена тому як Йозеф Шмідт намагався уникнути депортації, його спробам врятуватися від лихоліть війни… Подальше перебування у Франції стає небезпечним. Зоставалася остання надія на притулок − нейтральна Швейцарія. З другої спроби Шмідту вдалося дістатися туди, але в країні «сиру й курортів» на нього чекав табір для інтернованих осіб. Важкі поневіряння, переховування, нелегальний перехід кордону підкосили і без того слабке здоров’я співака. В Цюріху його невдовзі заарештовують і відсилають у табір для інтернованих в містечку Жіренбад. Там, перебуваючи в нелюдських умовах, без даху над головою, тепла, належного харчування і медичного догляду, Шмідт захворів на трахеїт і ларингіт. Він також скаржився на біль у грудях.

На родинних фотографіях він завжди був в центрі, адже батько не любив фотографуватися. Навколо найменшого сина оберталася – завдяки його досягненням вся планетна система сім’ї. Він дуже любив красиво одягатися, а коли наприкінці життя йому подарували дуже гарний дорогий костюм, він майже не знімав його до останнього свого подиху.

«Вирядився», – так сказав про нього батько перед концертом у Чернівцях. Правильно, він виріс маленьким, і тому вирядився, це був його вибір, так само, як і зараз, хоч і не слушний момент»

А його не покидали думки про маму. І в таборі він ще отримав одного листа від мами:

«Отже, вона жива! Свого часу Шмідт, не знаючи, де вона перебуває, обманув її щодо свого місцезнаходження, написавши, що живе в гарному номері в Цюриху. Вона теж у своєму посланні до нього, свого Йоші, не вдавалася в подробиці, хоча він і міг уявити, яким важким, сповненим злигоднів, було зараз її життя – чи то в чернівецькому гетто, чи в іншому місті. Основна думка листа полягала в тому, що мати бажала йому ще багато-багато щасливих  років. Так мати з сином намагалися через сотні кілометрів заспокоїти одне одного…Мати надіслала йому тисячу поцілунків і підписалася таким рідним словом – «мама».

…не хотів, аби хтось почитав його, хоча водночас найохочіше закричав би зараз усьому світу крізь сміх і сльози :

«Моя мама жива, вона написала мені!»

Він знав, наскільки по-дитячому це прозвучало б, але був безпорадним перед почуттями, що охопили його.

Мама Сара за зростом була ненабагато вищою за нього. Уже лише це тісно зв’язувало його з матір’ю. Як часто вона заспокоювала сина, коли з нього глузували…вона брала його маленькі долоні у свої теплі й сильні руки, стискала їх і казала, що натомість йому дарований талант, а це важливіше, ніж позирати на інших згори,  і він ще доживе до того часу, коли вони дивитимуться на нього знизу вгору, і так сталося насправді: стоячи на сцені, він повністю оволодівав своєю публікою, сотнями й тисячами людей»

Отже, мама Сара була цілковито права і в цьому могла переконати свого синочка Йошу…

В обіймах мами Сари, навіть уже не дитиною, він вдихав її запах, якого не можна було сплутати ні з яким іншим, і зараз,у шпитальному ліжку, він відчував його, адже й запахи,так само, як ноти та цілі арії, можна уявляти – аромат лавандового мила…»

«Його думки безперестанно кружляли навколо запитання – що він може для неї зробити? Йозеф не знаходив відповіді, і це мучило його».

Він до останнього картав себе , що не повернувся до неї. Тоді зараз у неї все було б інакше. Приятелька Сельма намагалася  розрадити Йозефа в цій безвихідній ситуації:

«Ти декілька разів запрошував її на концерти, з одною або двома сестрами, ти робив їй подарунки, і вона з гордістю поверталася до Чернівців, де Тобі скрізь співали осанну, і не лише в синагозі. Що ще ти міг би зробити? Я просто мав би залишитися з нею, зітхнув і спробував приховати сльози. Забудь, цього вона від тебе аж ніяк не хотіла. Для неї було куди важливіше бачити твій успіх»

В його житті були красиві жінки, автор навіть робить припущення що в нього був син, але сам Йозеф з його делікатністю, все-таки безкомпромісно всім відповідав, як тільки можуть це робити творчі люди: « Ти важлива для мене, але музика для мене – все» А може він передчував десь глибоко підсвідомо свій короткий життєвий шлях і намагався віддати цьому світ весь свій божественний талант.

«Він зустрівся з відданими йому жінками..любив їх, але всім нагадував про найважливішу у своєму житті жінку, яку звали Сарою, що означає княгиня. Цієї ночі він оплакував її, оскільки був упевнений – вони вже не зустрінуться».

Наприкінці життя, в останні свої земні години, він зібрав останні сили «невідомо звідки взялася наснага…спів раптом полився з нього, наче хвороба кудись щезла, це був його голос, і ніби сталося диво – голос був лише трішечки хриплий, а потім Шмідт почув, що він співає – не арію, не пісню, а «Ано Авдох» – молитву арамейською мовою, яку вперше виконав у синагозі в Чернівцях, «Господи, я – твій слуга…»Він чув, як звуки заповнювали кімнату вона лилася з нього, вся молитва, до самого кінця. Проспівав останню ноту, відкинувся на подушку, заплющив, посміхаючись, очі.

А на другий день, холодного 16 листопада 1942 року, він відійшов у вічність. Медики діагностували серцеву недостатність.

Йозефа Шмідта поховали на єврейському цвинтарі у Фрізенберзі, неподалік Цюріха.

А на давніх чернівецьких вуличках, якщо уважно прислухатись, завжди звучатимуть молитви у його божественному виконанні…

Фото: з колекції Едварда Туркевича та відкритих джерел-інтернет.