Ти - те, у що ти віриш...

Необов'язково мати дивне ім'я,
щоби бути для всіх дивним, "не таким",
але - сміливим, щоб знайти те, у що віриш" 

(з післямови "Я іду шукати")

Нікуліна А. Я іду шукати / Анастасія Нікуліна, Олег Бакулін. - Харків : Віват, 2022. - 448 с.

"Я іду шукати" - це неймовірно чутлива, життєва, щемка історія про життя, у якій порушено різні соціальні питання. Вона весела і сумна, серйозна і смішна, страшна і навіть жорстока, але й добра. Це історія про те, як наші шляхи перетинаються та як ми взаємодіємо одне з одним повсякчас, якщо ми тільки готові це побачити.

Автори Анастасія Нікуліна та Олег Бакулін навчають нас тому, що кожен може знайти своє місце в світі, якщо ми відкриємо свою душу для інших та будемо готові співіснувати. Вони також показують, як важливо не втрачати надію та віру, навіть тоді, коли життя настільки складне та непередбачуване.

Історія насичена багатогранними персонажами, в центрі її сюжету головний герой – хлопчик Юлік. На вигляд він зовсім дорослий, йому вже 15 років, але насправді це дуже довірлива дитина через затримку у розвитку. Він з неблагополучної родини, довго проживав в інтернаті, але одного дня Юлік відправляється на пошуки “дядька Миколи” (Святого Миколая), щоб передати йому святковий лист зі своїми бажаннями.

Юлік - дитина, яка змогла об'єднати безліч людей для досягнення спільної мети та мрії. Він щирий та безкорисний і якимось незбагненним чином вміє знаходити друзів всюди.

 «Але батько казав, якщо добре попросити добру людину, то вона завжди допоможе в нужді. А ще казав, що кожна людина добра, просто всі по-різному добрі….», – так міркує Юлік.

 «Юлік знав, що сонце завжди є, навіть коли його не видно. Це як дружба. І як любов. Їх не видно, але вони є. Просто часом є хмари. І Дім. Теж є. І просто треба зачекати, щоб хмари розійшлися…»

Ми завжди мріємо про здійснення своїх бажань хоч у всіх вони різні. Читаючи ці історії пригод, я щиро вболівала за те, щоб Юлік нарешті знайшов тих, хто його підтримає і він зміг загадати бажання разом із ними. Але чи завжди ми знаходимо, те що шукаємо?

Цікавим персонажем особисто для мене виявилась Хельга, директорка дитячого інтернату – відкрита, щира та сильна жінка з неймовірно добрим серцем.

«… – МОЇ діти вартують будь-якого ризику! – відкарбувала Хельга. – Вони – не якісь там соціальні відходи, що їх можна просто викинути на вулицю. Кожен із них – унікальний, зі своїм характером і мріями. Я не дозволю їм втратити надію на гідне життя. І якщо їм доведеться опинитися на вулиці, я буду там із ними!.

У тьмяному світлі кухонної лампи кавові очі Хельги сяяли двома зірками. Влад здивовано усвідомив, що ще ніколи не бачив свою дружину такою цілеспрямованою… Він не знав, що його Малинка може так запалитися ідеєю. І йому було збіса цікаво дізнатися більше про цю нову жінку….».

Питання соціалізації дітей є однією з актуальних проблем сьогодення. Життя дітей, зокрема дітей з інвалідністю та особливими освітніми потребами в Україні під час війни з росією змінилося, вони потребують особливо теплого ставлення та турботи, психологічної та психосоціальної підтримки. Ми повинні ставитись до них, як до рівноправних членів суспільства, сприяти їх соціалізації, щоб вони почували себе залученими до соціуму. Що особисто вам не складно зробити просто зараз для наших дітей?

Тож запрошую до прочитання цього пригодницького роману сучасних львівських письменників Анастасії Нікуліної та Олега Бакуліна «Я іду шукати»». Завітайте до нас у Муніципальну бібліотеку ім. А. Добрянського, щоб взяти книгу.

P.S.: Ця історія схожа і на твори Чарльза Діккенса, який завжди писав на гостросоціальні теми, розкриваючи проблеми сучасного йому суспільства, проте фінал був саме таким, на який очікували читачі. А ще пригадався мені фільм «Один вдома» режисера Кріса Коламбуса, про пригоди малюка Кевіна Маккалістера.

Підготувала Галина Добровольська