Подарунок від Леонтини Топало

«Леонтина Топало – ім’я відоме перш за все у журналістиці. І завжди вмотивовані до ситуацій і обставин, пропущені крізь серце і душу матеріали у місцевих газетах не залишали вибору для просто читання, адже кожен факт, подія, ім’я були актуальними, вихопленими з перехрестя гарячих новин, або ж вмотивованими у сюжети чудових оповідань, нарисів чи роздумів.

Як правило, спочатку у творчої натури народжуються вірші, а вже згодом публіцистика та проза. У пані Леонтини цей процес має зворотний характер… Вибудувала такий собі щоденниковий експрес, який рухається від Різдва до Великодня, від весни до зими разом із ліричною героїнею, її сучасниками, державою, світом. Цей рух уособлює занурення у природу, у домашні клопоти, родинні радощі і тривоги, громадські обов’язки, державні події, світові потрясіння…» (Віра Китайгородська «Житейське коло Леонтини Топало» // Топало Л. Будем жити!).

Дозвольте познайомити з новинками, які стали частинкою нашого фонду.

Топало Л. Будем жити! Щоденники війни : поезія і проза / Леонтина Топало. – Чернівці : Букрек, 2024. – 216 с.: іл.

Варто зауважити, що «Будем жити» (2024), це вже п’ята поетична «ластівка» Леонтини Топало. Вона складається з п’яти розділів: І. Великдень, ІІ. Хтось посіяв жито, ІІІ. Осінь, IV. Господня воля,  V. Крок у щастя. Перші чотири це поезія, а п’ятий то проза.

 

«Будем жити!» це книга передусім, патріотичного спрямування, про події воєнного сьогодення.

Як важко слухати безмежну тишу ночі,

Розбиту вщент сиреною тривоги…

Життя тепер – самі перестороги,

Які наш розум втямити не хоче…

І дивимось в прозорі небеса,

Де птахи безтривожно так літають,

Немов війни зусім не помічають,

Бо їх політ – це воля і краса!... («Сирени»,17.03.2023)

***

Пустеля…Вигоріле поле…

Така ж посадка, спалена вогнем…

Сюди вже не повернуться ніколи

Ті, хто роки прожив тут день за днем.

Хто будував, збирав по копійчині,

Аби пройти свій вік не в марноті.

Хто пильнував город і худобину,

Дітей ростив – пагіння золоті!

Усе було. І вмить всього не стало.

Спалили «визволителі» село… («Чекають на синів», 18.06.2023)

 

Настільки потужною зброєю є слово, вимовлене людиною? Ось як озвучує авторка:

Слово гостре, як бритва,

Може когось убити,

Комусь з’ятрити душу

Чи потрясти, мов грушу.

Серце чиєсь зранити,

А іноді – лють згасити…

Слово багато може,

Мудрості дай нам, Боже!

Щоб в радість була розмова,

Щоб не вбивало слово… («Слово», 27.12.2023)

 

Розмірковуючи про щастя, пані Леонтина пише:

Щастя – це коли хочеться жити!

Коли можеш дихати і просто ходити.

Коли сонце світить і ласкаво гріє,

Коли в кожній миті є світла надія.

Коли відчуваєш завжди підтримку

І ловишся за життя, мов соломинку.

Щастя – це коли знову настає ранок!

Коли кицьки ліниво виходять на ганок

І муркають, ніби щось хочуть сказати…

Щастя – це коли перестануть стріляти!

Коли останній зайда піде від нас!

Ото буде справді щасливий час!!! («Що таке щастя», 06.02.2024)

 

Познайомимо вас також коротенько зі збірками «Різдво душі» (1993 р.), «Бриндушковий ліс» (2006), «По бездоріжжю до людських сердець» (2008), «Не пиймо вже чуже причастя!» (2023), які явили читачеві ліричну, романтичну, чутливу душу авторки. 

Топало Л. Не пиймо вже чуже причастя! [Текст] : поезія війни / Леонтина Топало. - Львів : Бона, 2023. - 96 с.

Кожне слово, кожний рядок пані Леонтини – це історія українського народу. Її рядки пронизані болем…

Пишу і плачу. Плачу і пишу.

Душа, немов пожмаканий папір…

Усю себе присвячую віршу,

А ти, читачу, вір або не вір.

І кожне слово і новий рядок –

То наче вибух, а точніше – злет!

Життя диктує сплеск нових думок,

Що рвуться з серця кованих тенет… («Пишу і плачу»)

***

Триклята москальня

В передчутті фатальної кончини

Руйнує і вбиває Україну, -

Терор і смерть у нас тепер щодня!

(«І знову вибухи…»)

***

Я намагаюсь бути сильною,

А сльози душать, наче змії,

Я намагаюсь жити вільною,

Та тільки жити так не вмію!

Я до людей душею тягнуся –

Не раз мені у неї плюнули…

Як тільки трішечки розслаблюся, -

У серце круки чорні клюнули…

Я намагаюсь бути сильною..

«З громадянськими дорослими мотивами «Дорослих віршів» переплітаються дитячі поезії», - як зауважує Галина Тарасюк, поетка, член Національної спілки письменників України. Ось уривок вірша:

Бабине літо пішло на війну…

Взяло в торбинку тепла і горіхів.

Ще павутиння легкого з-під стріхи,

Глоду для чаю і полину…

Бабине літо у касці і берцях,

В щирій молитві з гарячого серця

З військом у нього єдина дорога –

Державний кордон і ПЕРЕМОГА! («Бабине літо пішло на війну»)

Я люблю весною слухати ліс, переспів пташок, милуватися красою… гуляти галявиною де цвітуть бриндушки. А ось як описує бриндушковий ліс пані Леонтина в своїй книзі «Бриндушковий ліс»:

Бриндушковий ліс

задрімав,

кісоньки беріз

колихав,

бриндушковий ліс,

наче рай,

квіти –

краплі сліз –

назбирай!

 Топало Л.  Бриндушковий ліс : повість, новели, мініатюри, поезії / Леонтина Топало. - Чернівці : Зелена Буковина, 2006. - 120 с. : іл.

Це книга, де авторка спробувала передати в прозі й віршах про спогади з дитинства, про реальні історії людей, про болі і мрії буковинців.

«У ЧЕРВНІ прийшли москалі. Люди, вже звиклі до румунського кулака й батога, боялися нової влади, боялися смерті, що чатувала на кожному кроці. У страху і  невідомості одні повтікали до Румунії, а ті, хто залишився і не знав української мови, не наважувались навіть вийти на гостинець.

То були страшні часи. Всі боялися навіть власної тіні, а з настанням ночі запирали двері на дубові засуви і гасили лямпи, каганці, вкладалися завчасу спати.

Вдень приходили совіти і забирали зерно, худобу, а вночі – лісові заброди, що блукали лісами та відбирали у заможних селян сало, м'ясо, гроші і цінності. У вуйка Івана, що жив на околиці села, реквізували золотого годинника, який висів на цвяшку під капелюхом. Дуже розлютився чоловік, мало не скочив до нічних гостей відбирати вкрадене, але його вчасно зупинив бородатий велетень, скрутивши руки за спиною. Ось тоді і впізнав у ньому по шрамові на руці свого племінника, збагнувши, що ніякі то не були бандерівці, а свої ж, сільські пройдисвіти, що не боялися ні Бога, ні людей. Ту таїну з часом розгадали й інші односельці, та мовчали про лісових вовкулак і нічого не милували новій, не менш страшній за попередню, владі» (уривок з повісті «Дорога у вишеньки»)

Хочеться закінчити на позитивній ноті, такими поетичними рядками з видання «Бриндушковий ліс»:

У травневих росах скупані,

Сонечком весняним приголублені,

Теплим вітром у вуста ціловані,

Знайдені у черемховій повені.

Хай усе довкіль розвесняється,

Хай життя біжить, не спиняється,

Не рахуйте літ зачаровано,

Цей весняний світ Вам даровано!

 

Перша збірка журналістки Леонтини Топало - «Різдво душі» (1993 р., видавництво «Прут»). На час видання книжки авторка працювала  в обласній газеті «Буковинське віче» до того – в «Молодому буковинці». В 2024 році книжка отримала нове дихання, перевидання у видавництві «Букрек».

Топало Л. Різдво душі : поезія і проза : 2-е вид. / Леонтина Топало ; худ. Орест Криворучко. - Чернівці : «Букрек», 2024. - 96 с. : іл.

Є три виміри буття – простір, час і любов. Що означає любов? Ми використовуємо слово любов у різних ситуаціях: я люблю маму, жінку, Бога, гарну погоду… Любов – найпрекрасніше почуття, із любові народжується нове життя, зростає нова людина… Пані Леонтина любить кожну хвилину, світ довкола і все, що його наповнює:

 

Все від любові: сонце і трава.

Хлібина на столі у отчім домі,

І первістка найпершії слова,

І на світанку перший сонця промінь.

Все від любові: сльози і печаль,

Гіркі тривоги і прощання холод.

Безмежне щастя, невгамовний жаль

І радості очікуваний солод.

Все від любові: квіти і полин,

Дощі й вітри, і благодатні днини.

Стрімкий біг часу і повільний плин,

Терпке чекання й зустрічі хвилини…

Все від любові…

Жінка може чарувати, кохати, страждати, бути щасливою чи знедоленою…бути мрійливою…

«Той день був, як усі: по-весняному холодний, наполовину сірий….

Вони зіткнулися обличчям до обличчя. На якусь мить обоє спинилися, наче обмірковуючи, як розминутися.

Перед нею стояв чоловік з такими ж сумними, як небо, очима. Зробив крок ліворуч, гречно пропускаючи її, а далі взяв обережно за лікоть і напівшепотом мовив: «Чому сумуєте, гарна жінко?»

Вона зніяковіла, не сподіваючись його дотику, механічно посміхнулась. Ні, скорше вдала на обличчі усмішку! А потім легенько зняла його руку і пішла, не озираючись…

Коли зацвіли сади і над світом буйно запанував травень, він подарував їй при черговій зустрічі кілька білих конвалій. Простягнув руку з квітами і сказав напівсумно: «А це вам, гарна жінко…»» (уривок із «Елегія»)

 

«Все минає в житті, але є речі про які не слід забувати. Радісні вони чи сумні, та життя кожної окремо взятої людини уособлює історію села, району, міста – цілого славетною краю з гордим і високим йменням Буковина», - пише Леонтина Топало в передмові до книги «По бездоріжжю до людських сердець…».

Топало Л. По бездоріжжю до людських сердець... : публіцист. вид. / Леонтина Топало. - Чернівці : Зелена Буковина, 2008. - 228 с.

В цій книзі авторка пише про героїв своїх газетних публікацій в час проживання на Глибоччині, багато з них вже відійшли у вічність, але залишились в пам’яті тих, хто їх знав і любив. Події, які описані в газетних матеріалах теж стали вже сторінкою нашої історії.

 

Тож приємного прочитання! Чекаємо вас у Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського.

Підготувала Галина Добровольська.