Силуети старовинних Чернівців «Іронічний чернівчанин»

Він походив із сицилійської аристократичної родини, яка жила в провінції Раґуза в Італії. В середині XVIII століття вони переїхали до Відня. Батько Ґреґора – Юго фон Рецорі (другу літеру „ц” в прізвищі пізніше додасть „для солідності” його син), народився 3 грудня 1876 року у віденський родині міністерського радника, архітектора євангелістського віросповідання Вільгельма Рецорі та Марії Шмід. По закінченні Школи інженерів-будівельників цісарсько-королівської Технічної вищої школи у місті Ґраці та Відні в 1901 році як молодий чиновник він був направлений в далеку східну провінцію, якою на той час була Буковина. Це була золота доба для Чернівців, період розбудови міста найдорожчими авторськими спорудами. Тут Юго фон Рецорі обіймав різні посади у Крайовій управі та Митрополії Буковини. Очевидно, він був досвіченим і ретельним працівником і досить швидко зробив успішну кар’єру. Йому навіть запропонували престижну посаду конструктора технічно-промислового відділу міністерства торгівлі у Відні, проте він відмовився від такої вигідної пропозиції успішного життя в столиці імперії і залишився в Чернівцях. Тож з 1909-го року він був інженером у департаменті наземного будівництва при Буковинській крайовій управі.

За роки проживання в Чернівцях він досить часто змінював адреси, що й не дивно, адже тоді так було прийнято. Перш за все в документах згадується помешкання, яке він винаймав в 1905 році на вулиці, яка тоді ще активно розбудовувалася, там оселялося багато науковців, архітекторів, будівельників – вулиці Шевченка, або ж як вона тоді називалася Новий світ (Neuweltgasse, 20), нині будинок під № 32.

В 1909 році у житті вже зрілого чоловіка Юго фон Рецорі відбувається знакова подія – він одружується. 9 жовтня цього року відомий прелат Йозеф Шмід здійснив обряд вінчання між 32-річним „Рецорі Нобіліс Юго” євангельського віросповідання та 19-річною Кларою Франк, донькою цісарського радника Ґеорга і Клари Уллманнів з Грасліца (Богемія), католицького віросповідання. В 1910 році в молодій сім’ї народжується донька Ільзе Марґіт.

Через чотири роки, 13 травня  1914 року, за два місяці до Першої світової війни, в родині Юго фон Рецорі народився спадкоємець старовинного аристократичного роду, Ґреґор фон Реццорі. Своїм богемним життям він достойно підтвердив благородне походження. На той момент родина проживала за адресою Новий світ (Neuweltgasse, 23, а), нині Шевченка, 31. Він був другою дитиною в родині. Проте, за словами самого письменника, небажаною. Своє дитинство він описує в частково автобіографічній книзі спогадів „Торішній сніг”:

„[…] мені розповідали, що я аж ніяк не був бажаною дитиною. Посилаючись на свою ниркову хворобу, в яку тим часом вірила вже не тільки вона сама (мама – авт.), але й усі інші, було здійснено кілька спроб припинити моє зародження, проти яких я, однак, з успадкованою від неї витривалістю, зумів вистояти. Безперечно одне: я не був дитиною любові”.

Зараз вже важко сказати, хто міг передати дитині цю „сімейну таємницю”, як він сприйняв її і як та дитяча травма вплинула на все його подальше життя. Можливо, вона заховалася в Ґрегора за його фірмовою іронічною посмішкою.

З початком Першої світової війни родина Рецорі покинула Чернівці і знайшла прихисток в містах Кімполунзі та Дорна Ватрі, проте після кожного відступу російських військ родина щоразу повертається до Чернівців. Через постійні переїзди однорічне маля двічі підхопило запалення легень. Частково в цьому була вина і його няньки-гуцулки на ім’я Касандра, яку хлопчик дуже любив, хоча мати і не терпіла її та називала „дикункою”. Ось як він сам згадує про це:

„Коли через кілька місяців після мого народження ми змушені були втікати від росіян, то на висоті перевалу Барґеу на нас напала група циганів-жербаків. Якась стара відьма побажала мені життєвого щастя й плюнула при цьому мені в обличчя, на що я відреагував висипним почервонінням. Касандра скупала мене у крижаному струмку.[…] У Відень я прибув із запаленням легень”.

Проте саме Касандрі, цій простій жінці „з лісів”, присвячені чи не найтепліші дитячі спогади письменника. Він згадує моменти, коли родина під час війни емігрувала з Буковини до Трієста, а няня ходила в сусідні села, щоб попросити молока для малого. Ходили вони разом, так сусіди охочіше зичили. З малим хлопчиком була справжньою та відвертою, любила як уміла і віддавала йому весь свій час і тепло душі.

В 1918 році в Чернівцях змінилася влада, місто Чернівці і Буковина загалом відійшли до влади королівської Румунії. Румунська адміністрація належно оцінила професійний рівень „першокласного архітектора Юго де Рецорі”, адже для того, аби стати архітектором такого високого рівня, потрібна дуже потужна професійна школа. В 1920-му році його запросили в Управління доріг і мостів. Коли в 1931-му році він виходив на пенсію, йому було зараховано службу Австрійській державі в Православному фонді в період з 31 грудня 1901 року до 30 листопада 1918 року та з 1 грудня 1918 року по 31 грудня 1925 року для Румунської держави. Майже 25 років праці в Чернівцях при двох державах Юго фон Рецорі почувався дуже комфортно.

Всі катаклізми першої половини ХХ століття як от Першу світову війну, розпад Австро-Угорської імперії, приєднання краю до королівства Румунії Ґрегор фон Реццорі пережив порівняно легше, адже вони прийшлися на роки його дитинства та юності і родина була добре забезпечена порівняно з іншими. Батько, вже як „архітектор-директор першого класу” продовжив свою професійну діяльність у Дирекції мостів і шляхів Буковини.

А також Юго фон Рецорі був талановитим художником. Свої картини аквареллю він відправляв на виставку до Парижа, чого міг досягти далеко не кожен професіонал. Коли Буковинська митрополія в 1926 році організувала виставку в Парижі та Женеві, Юго запропонували передати для неї кілька акварелей. Проте після повернення експонатів з міжнародної виставки жодної його роботи не знайшлося. На високому урядовому рівні було організовано пошук загублених мистецьких робіт. Сьогодні в архівах Чернівецьких музеїв зберігається 26 робіт Рецорі-художника, більшість його робіт зображають церкви та монастирі.

В 1924 році в родині сталася ще одна прикра подія, яка назавжди залишила слід у дитячій душі хлопчика – після майже 14 років подружнього життя батьки вирішили розлучитися. Про це свідчить запис в церковних книгах римо-католицької парафії від 31 травня 1923 року. Попри це Ґрегор з батьком підтримув добрі стосунки.

Від батька він перейняв захоплення фотографічним мистецтвом та полюванням. Юго фон Рецорі був таким пристрасним і завзятим мисливцем, що навіть попри всі історичні катаклізми не покинув буковинські ліси, які були для нього найдорожчим місцем. У відповідних традиціях виховував і сина:

„У полюванні він був суворий до безжальності, сконцентрований і дотримувався дисципліни, не терпів неохайності в одязі, і комір його мисливського одягу був застібнутий завжди, навіть у найспекотніші дні. Він не терпів скарг на спеку чи дощ, чи незручності, і завдяки йому я навчився спати на голій землі, як на пуховій перині, навіть коли ця земля була змочена весняним дощем, або пізно восени, під час сезону на оленя. Був випадок, коли я прокинувся в снігу".

Документи зберегли інформацію, що батько винаймав помешкання на вулицях Садовій (Gartengasse) та на вулиці Франка (Lilijgasse), проте конкретної адреси не збереглось.

В 1934 році родину застав черговий шок – захворіла та невдовзі померла донька Еліза Маргіт. Батько на той час вже був на пенсії, фінансові можливості були дещо скромніші і йому довелося просити грошової допомоги в розмірі 1800 леїв єпархіальну раду, щоб покрити витрати на лікування доньки.

Ще один будинок, який зберігає пам'ять про юнацькі роки відомого чернівчанина, розташований за адресою вул. Аксеніна, 38. Власником цього будинку був архітектор Пауль Хіціграт (Paul Hizigrat), його колега. Ймовірно, що тут, як і за іншими чернівецькими адресами, Юго фон Рецорі виступає тільки як винаймач помешкання і саме в ньому провів свої юнацькі роки його син Ґрегор.

Звичайно, що батько намагався дати синові добру освіту, як і прийнято було в їхній родині, але тут в юного Ґрегора проявився характер. Початкову освіту він отримав приватну. Гімназійну освіту юнак здобував у багатьох містах. Спочатку навчався в Чернівцях у «Православній вищій реальній школі», яка спеціалізувалася на природничих та технічних дисциплінах. В міжвоєнний період, коли в ній навчався маленький Рецорі вона називалася «Православний головний ліцей „Митрополит Сільвестр”». А сьогодні це Чернівецький ліцей №  16 ім. Ю.Федьковича по вулиці Головній. Проте Ґрегор його не закінчив і подався на науку в Кронштад (сьогодні Брашов у Румунії), Фюрстенвальде (земля Штирія в Австрії) та Відень. Все ж таки він закінчив середню школу, або як тоді казали, отримав матуру, чим дуже потішив і подивував свого батька. Випускні іспити був змушений складати двічі, оскільки румуни не визнавали його австрійського атестата. В іншому випадку йому б довелося служити у румунському війську три роки замість одного. У середині 1930-х Ґреґор переїхав до Бухареста, служив у румунській армії. Потім якийсь час заробляв собі на життя як художник-карикатурист в Бухаресті.

Отримавши атестат за середню освіту, подався студіювати гірничу справу в австрійському Леобені, архітектуру і навіть медицину у Віденському та Берлінському університетах. Одночасно закінчив студії мистецтва у Відні.

Незважаючи на обставини, дитинство і юність Ґреґора під впливом батька були дуже цікавими, він потім все життя шукав своє місце в цьому світі, де би його таланти проявилися найкраще. Певно Ґрегору цілковито передалися авантюрні сицілійські нотки характеру його предків і він ніколи не відкидав їх.

В 1938 року переїхав до Берліна, де проявив себе як письменник, журналіст, кіносценарист та радіожурналіст. Тут він почав писати для ілюстрованих журналів і опублікував свої перші романи. Румунське підданство оберігало його від служби у німецькому вермахті, і фронт, таким чином, оминув його. Після Другої світової війни Реццорі живе в Гамбурзі, Мюнхені. Працює на радіо, пише репортажі та сценарії, знімається у фільмах із кінозірками. Він дуже тонко відчував потребу нового часу у стрімкому розвитку кінематографу. Ця прецікава сторінка його творчої праці в кіно ще потребує ретельнішого дослідження.

В 1940 році на Буковині у нього конфіскували два батьківських маєтки. Втім, навряд чи він відчув цю втрату. Адже заробляв стільки, що зміг натомість придбати три розкішні вілли: у Нью-Йорку, на грецькому острові Родос та у Флоренції. Тут можна тільки вкотре додати, що як справжній чернівчанин, він завжди вмів заробляти пристойні гроші.

Чимало часу він провів у Франції, де проявив себе як кіноактор та сценарист. З 1936 року виступив як автор восьми сценаріїв ігрових фільмів. В 1954 року дебютував в кіно як актор у фільмі «Sie» (1954, режисер Рольф Тіле). Він працював журналістом на радіо, писав репортажі, сценарії і продовжував зніматися у фільмах. Мав для цього всі дані – статуру, шарм і природну звабу. Упродовж життя знявся в 22 фільмах. Його партнерами на кіномайданчику були дуже відомі та привабливі акторки, такі як Бріджіт Бардо, Таня Малярме, Марина Владі… Як актор знімався у фільмах французьких і німецьких режисерів Дені де Ла Патель, Луї Маля, Фолькера Шльондорфа, Ґеза фон Радвані. Остання робота в кіно – Le Beau Monde (1981, режисер Мішель Полак).

Ґреґор фон Реццорі ніколи не забував своєї батьківщини. І навіть любив жартівливо представлятися Грішею – у пам’ять про нереалізоване радянське громадянство. І при цьому залишитися "аристократом екзотичного походження", який весело позує у шубі на перших сторінках американських журналів. Йому навіть вдалося прожити, не отримавши паспорта. І це не раз його рятувало у воєнні лихоліття. У 1982-му році  став громадянином Австрії.

З 1958 року – Ґрегор фон Рецорі член ПЕН-клубу в ФРН, входив до німецького інтелектуального кола.

Народжений у Чернівцях та сформований як митець у буковинській столиці, великий німецькомовний прозаїк Ґреґор фон Реццорі є автором 25 книжок. Найвідомішим його твором став роман «Смерть мого брата Авеля». Також великий успіх у читачів мали романи «Спогади антисеміта», «Едіп у Сталінграді», автобіографічний твір «Торішній сніг», «Східний експрес». Останній його великий роман «Бурчання старого» вийшов в 1990 році після подорожі по Румунії. Це щоденник глибоких філософських роздумів і, звісно, тут вже без іронії. Його книги користувалися незмінним авторитетом у читачів і не раз очолювали списки європейських бестселерів.

Ґрегор ріс і виховувся в тих Чернівцях, де знання багатьох мов було нормою. І тому він „писав німецькою і англійською, говорив французькою та італійською, розповідав історії на ідиш, співав старі пісні румунською”.

І справді – Буковина, де він прийшов у світ, супроводжувала його протягом всього життя: в Румунії, Італії, Німеччині, на Родосі, США.

А в місто свого народження та юності він повертається …своїми книгами. Звісно, за сприяння та в перекладі нашого легендарного професора Петра Рихла.

Грегор фон Реццорі «Магрібінські історії» Анекдоти, жарти, небилиці. Переклад та післямова Петра Рихла. – Чернівці : Молодий буковинець, 1997. –176 с.

В цій книзі як автор він створив дивну «неозору і преславну країну Магрібінію», яку неможливо відшукати на жодній мапі світу, оскільки, зі слів автора, країна розташована „на південному сході”, але її кордони „лежать у серцях і в душах її мешканців”. Проте всім зрозуміло, що Магрібінія – це прототип Буковини, зі своїм різнобарвним, але дуже реальним і знайомим нам світом. Він називав себе чоловіком, який сумує за втраченою батьківщиною.

Книга вийшла ще за життя автора, чому він був надзвичайно втішений. В Муніципальній бібліотеці книга Ґреґора фон Реццорі "Магрібінські історії" є з автографом перекладача з «магрибінським» привітом для Анатолія Добрянського, який також все життя володів добірним гумором. А ще одна книга нещодавно потрапила в наші фонди з автографом Олегу Ельпідефоровичу, магрібінцеві «pai excellence», з вдячністю за сприяння у появі даної книжки» від перекладача, зрозуміло вона призначалася для самого професора Панчука.

В 1989 році здійснилася давня мрія Ґрегора – повернутися в місто свого дитинства. І хоч йому вдалося прожити дуже цікаве, насичене різними подіями та неординарними пригодами життя в європейських та світових столицях, він завжди, як тільки була можливість, хоча би в уяві, на сторінках свої романів, повертався в Чернівці, аби зустрітися з рідними вуличками, постояти біля знайомих помешкань, згадати веселі і не дуже сторінки життя, вдихнути чернівецького повітря, а інколи й постояти в надії зустріти когось із своїх юнацьких приятелів. У 1989 році барон фон Реццорі повернувся до тоді ще радянських Чернівців, які залишив пів століття тому. Він довго намагався віднайти батьківський будинок, проте марно. А от що його прикро вразило, як справжнього аристократа, - це однаково одягнені люди, одноманітність міста. На замовлення італійського телебачення знімальна група приїхала в Чернівці знімати фільм про відомого італійського письменника.

В цьому ж році вийшов його твір «Квіти на снігу», в якій автор в звичному іронічному, але світлому і доброму стилі згадує своє дитинство, природу, людей, які його оточували і залишили свій слід в пам’яті на все життя.  В рідне місто книга повернулася під назвою «Торішній сніг» в рік його 100 -літнього ювілею.   

Ґреґор фон Реццорі Торішній сніг. Портретні студії до автобіографії, якої я ніколи не напишу; а також: спроба оповіді так само ніколи не написаного роману виховання / Переклад з нім. та післям. Петра Рихла. – Чернівці : Книни – ХХІ, 2014. – 328 с.

Цікаво, що рецензію на цей роман в англійському часописі «Time» ми знайшли… в його найвідомішому романі «Смерть мого брата Авеля» (Gregor von Rezzori Der Tod meines Bruders Abel) німецькою мовою, який вийшов в 1976 році в Мюнхені. Це твір  про дрібних аристократів, котрі спостерігають за тим, як зникає їхній світ…А книга належала ще одному знаменитому чернівчанину, письменнику Петеру Деманту, який цінував добру іронію та збирав у своїй бібліотеці все, що було написано про його рідне місто. Очевидно, що Петеру також близька була думка з цієї рецензії : «Ви ніколи не повинні братися за пошуки втраченого часу в дусі ностальгічного туризму».

В 2020 році знаменитому чернівчанину встановили пам’ятник біля університетської бібліотеки за адресою вулиця Лесі Українки, 23. Ініціаторами стали професор Петро Рихло та відомий скульптор Володимир Цісарик. Спочатку мова велася, що він мав стояти перед юридичним факультетом, тобто щоби він був на одному із туристичниз шляхів міста, щоб пам’ять про нього повертати не тільки чернівчанам, але й гостям нашого міста. Але в силу обставин локація пам’ятника змінилась, а може це і сам Ґрегор у своєму іронічному стилі вирішив трішки заховатись від метушні цього світу. Чернівчани зрозуміють його і в цьому місці, а гості повинні насамперед зрозуміти і відчути атмосферу самого міста, а потім і його авторитетних мешканців…

В цей ювілейний для Ґрегора фон Реццорі рік у видавництві «Книги – ХХІ» вийде один з його найвідоміших творів про Чернівці – маґрібінський роман "Горностай з Чернополя” обсягом понад 1000 сторінок.

Реццорі називали людиною світу, великим сеньйором, денді, бонвіваном і джентльменом. Проте на це він завжди посміхався, оскільки насамперед він чернівчанин.  Незрівнянний маг і чарівник, «веселий єретик» і «божественний спокусник», космополіт і авантюрист, найелегантніший гранд-сеньйор, неперевершений оповідач, великий німецькомовний письменник із Чернівців Грегор фон Реццорі із своєю незрівняною іронічною посмішкою раз по раз повертається у своє рідне місто через перекладені книги та у міфах, які він так талановито творив.

Його улюбленим висловом, який він любив цитувати, було речення Гілберта Кіта Честертона „Ангели можуть літати, тому що ставляться до себе легковажно”.

У кінці життя Ґреґор фон Реццорі емігрував до Італії, в місто Донніні (Donnini), де й відійшов у вічність  у власному будинку. 

Текст підготовлено за виданням архівіста та історика Драгоша Олара «Mesaje din trecut (Повідомлення з минулого. Історія як світло, надія та зцілення) : статті. Наукові дослідження. Мемуари. – Чернівці : Друк Арт, 2020. – 592 с.) та за матеріалами з інтернет- мережі. 

Підготувала Леся Щербанюк