Елізабет Ґілберт та її романи

 

Елізабет Ґілберт - популярна письменниця з США, яка стала відомою на весь світ завдяки автобіографічному роману «Їсти, молитися, кохати», опублікованому в  2006 році. Фіналістка Національної книжкової премії, Премії Національного кола книжкових критиків та Премії PEN/Hemingway. ЇЇ творчість здебільшого фіксується на життєвих проблемах сучасних жінок. Любов, романтика, сімейний побут і подорожі – вірні супутники кожної книги авторки.

Сьогодні ми поговоримо про роман «Місто дівчат». Він читається на одному диханні, тут ви зустрінете історію дуже незвичного кохання та справжньої дружби, на які наклала свою тінь війна.  Це сповнений інтригами роман про дорослішання, жіночу сексуальність і свободу, про відвагу бути собою і право жити так, як тобі хочеться.

Ґілберт Е.    Місто дівчат : [роман] / Елізабет Ґілберт ; пер. з англ. Ганни Лелів. - Львiв : Вид-во Старого Лева, 2023. - 536 с.

«Місто дівчат» –  книга про дівчат і для дівчат. Чи ти щаслива там де ти є?

Оповідачкою у ньому є літня пані Вівіан Морріс, яка щиро розповідає нам про своє життя, цей формат навіть можна назвати сповіддю перед Анджелою, донькою чоловіка, якого вона кохала. Вона згадує про те як, будучи дев’ятнадцятирічною дівчинкою не хотіла навчатися в коледжі, про свій унікальний талант до шиття, щиро розповідає про родину, свої стосунки та помилки, про ганебне повернення із Нью-Йорку додому,  нове життя в цьому місті та пошук справжньої подруги, якою для неї стала Марджорі. Стежити за пригодами головної героїні  було цікаво, часом соромно, я відчувала як моє обличчя іноді покриває багрянець. Але чи Богемне життя у Нью-Йорку 40-х років могло бути інакшим?

Тож молода Вівіан потрапляє в Нью-Йорк до тітки Пег та її театру. З якою любов’ю вона про нього говорить:

«”Лілея” не була бурлескним театром», але багато наших артисток і танцівниць прийшло зі світу бурлеску (і їм – благослови їх Боже! – вистачало нескромності це довести). Водевільним театром нас теж не можна було назвати, бо на тому етапі історії водевіль уже випускав останній подих. Але зважаючи на комічні п’єси, написані на коліні, наш театр був майже водевільним. Узагалі-то називати їх «п’єсами» було трохи занадто. Тут більше пасувало слово «ревю» – зліплені докупи уривки історій, які були не більш ніж приводом для того, щоб коханці возз’єдналися, а танцюристки показали свої ніжки. (Вибір історій усе одно був обмежений, бо «Лілея» мала тільки три види задників. Тому всі дії під час наших шоу мали відбуватися або на розі вулиці у дев’ятнадцятому столітті, або у вишуканому аристократичному салоні, або на океанському лайнері)….

Якщо тобі здається, нібито я висміюю постановки «Лілеї», то ти помиляєшся: я їх обожнювала. Я б усе віддала, аби лиш знову опинитися в останньому ряду того старого трухлявого театру і ще раз побачити котрусь із вистав….

Я була щаслива.

Думаю, можна сказати, що я стала художницею з костюмів у театрі «Лілея»…роботи для мене було чимало»

А як вона описує свою першу закоханість в Ентоні і його поцілунки: «Я вже казала: щоб стати доброю коханкою, жінка потребує часу, терплячості та дбайливого коханця. Закохавшись в Ентоні Роччеллу, я нарешті отримала всі три необхідні умови…І – Господи милосердний – той хлопець умів цілуватись. Він тримав моє лице в долонях, так що його довгі пальці сягали мені до потилиці, й неквапливо смакував мої губи. Ота частина любощів – поцілунки, які я завжди обожнювала, - зазвичай закінчувалася надто швидко, проте Ентоні, схоже, не прямував ні до чого більшого. Мене вперше цілував чоловік, який насолоджувався поцілунками так само, як я».

Як на мене це тільки приємні спогади про перше кохання, яке насправді було зрадливим.

Вже в старшому віці головна героїня по справжньому закохується в чоловіка Френка Грекко, їх об'єднує одна людина – брат Волтер, який служив на авіаносці “Франклін”. Френк Грекко один із членів команди, хто вижив після авіанальоту.

Кохання Віві до Френка Грекко доволі специфічне, як вона сама говорить: «Закохалася, хоч це було цілковите безглуздя. Ми були такі різні, як ніч і день. Але, може, якраз у такому місці – у глибокій ущелині, що пролягає між двома протилежностями – кохання проростає найкраще…

Він був такий тяжкий – я маю на увазі тяжкий за своєю натурою. Він нічого не робив просто так, необдумано чи легковажно…

Ну як у моральному, раціональному світі могло статися так, що такий серйозний чоловік, як Френк Грекко, перетнувся з такою вертихвісткою, як я?

Нас нічого не поєднувало, хіба те, що ми обоє знали мого брата Волтера, який лякав і принижував нас обох. Ну і ще та дуже сумна історія, єдина спільна, що в нас була. Далекого 1941 року ми провели разом один жахливий день – день, який завдав нам сорому й душевних шрамів.

Як так сталося, що через той день – двадцять років по тому – ми закохалися одне в одного?

Він став мені такий же близький, як моя рідна, чудесна, випадкова і справжня сім’я.

Така любов – наче глибокий колодязь із крутими стінами. Упав у  нього – і все: любитимеш людину до кінця свого життя».

 

Мене особливо зачепили такі тези з роману:

«Ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною! Завжди залишайся собою, немає правильного світу, є життя і воно у нас одне!»

 "Ти ризикуєш, коли опираєшся змінам... Світ неправильний. У дитинстві ти собі думаєш, що все влаштовано так і так. Думаєш, є певні правила. Ну, про те, як воно має бути. Ти стараєшся жити за ними. Але світу начхати на правила і на те, у що ти віриш. Світ не є правильним. І ніколи таким не буде. І ті наші правила нічого не варті. Інколи світ просто стається з тобою..»

 Тож рекомендую юним панянкам прочитати даний твір в якості мантри, щоб не збитися на шляху прийняття своєї самоцінності. Кохання може бути різним, як і ситуації в житті, але головне не загубитись в цьому світі і завжди залишатись собою. Книга надіюсь зацікавить всіх, хто прийшов у доросле життя.  

 

 «Тоді бути кимось повністю побаченим і все одно бути коханим — це людська пропозиція, яка може межувати з чудом» (Елізабет Гілберт)

 Ґілберт Е.  Я згодна. Як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж  / Елізабет Ґілберт ; пер. з англ. Ганни Лелів. - Львiв : Вид-во Старого Лева, 2023. - 336 с.

«Я згодна. Як одна жінка, яка не вірила у шлюб, таки вийшла заміж» — це нонфікшн книга, яка досліджує інститут шлюбу та особистий шлях авторки до його розуміння та прийняття.

Це не лише особисті спогади, а й соціологічне та антропологічне дослідження сім’ї як інституції. Книга спонукає до роздумів про її проблеми, кидає виклик загальноприйнятим уявленням і аналізує значення обов’язків у сучасних стосунках. Ґілберт піднімає питання гендерної динаміки, культурних очікувань та тонкого балансу між особистою свободою та бажанням бути разом.

«Як сказано у старій приказці: риба і птах, звісно можуть закохатися, але де вони мешкатимуть? Ми обоє були спритними мандрівниками (я – пташка, яка вміла пірнати, а Філіпе – риба, яка вміла літати) і в цьому вбачали рішення нашої дилеми. Перший свій рік ми прожили буквально в повітрі – пірнаючи і літаючи через океани й континенти, щоб бути разом.

Ми жили в ритмі стакато, на льоту, здебільшого разом, але постійно в русі, наче свідки в якійсь чудній програмі міжнародного захисту. Наші стосунки – врівноважені та спокійні – були постійним логістичним викликом», – описує авторка.

Цю складну тему авторка описує з гумором, розважливістю і співпереживанням. Вона розмірковує тут про сумісність двох особистостей, пристрасть, вірність і обов’язки, про те, що «християнський» шлюб покладає на чоловіків і жінок. Її гіркий досвід розлучення змусив усвідомити ризики та те, як їх уникнути, тобто не вийти заміж так, щоб про це потім шкодувати.

Гілберт уже засвоїла на своєму досвіді, що «шлюб — це стан, у який набагато легше увійти, ніж вийти».

В книзі розповідь йде від першої особи, а предметом є кохання та його вплив на життя в цілому. Коли несподівано затримують Феліпе на американському кордоні і відмовляють йому у в'їзді до Сполучених Штатів, а підставою затримання стало часте відвідування  — дало подружжю вибір: вони могли або одружитися, а бо ж інакше Феліпе більше ніколи не дозволять в'їхати в країну.

«Чоловіки у формі тримали Феліпе в даллаському аеропорту шість годин. Шість годин, не маючи права побачитись з ним і розпитати, у чому річ, я просиділа в почекальні – у ніякій, освітленій флуоресцентними лампами кімнаті, напханій стривоженими людьми з усього світу….

Аж за шість годин прийшов інший поліціант і провів мене через коридори, через якусь кролячу нору бюрократичних таємниць, до тьмяно освітленої кімнати, де сидів Феліпе і працівник Міністерства національної безпеки, який його допитував. Обидва чоловіки мали однаково втомлений вигляд, але тільки один із них був моїм – моїм найкоханішим, найближчим чоловіком у світі. Коли побачила його в такому стані, мені аж у грудях заболіло. Страшенно хотілось його торкнутися, але я здогадувалась, що це заборонено, тому так і стояла на місці.

Феліпе втомлено усміхнувся і сказав:

-       Люба, наше життя скоро стане набагато цікавішим…»

У бездушній кімнаті для допитів у надрах Міжнародного аеропорту Даллас/Форт-Ворт офіцер, схожий на капелана, люб’язно запропонував їм одружитися, щоб більше не було непорозумінь на кордоні. Тож який шлях до одруження пройшли наші герої? Ви дізнаєтесь про це тільки прочитавши цю книгу!

Авторка каже читачам, що кохає Феліпе, але ніде не показує справді унікального, гострого моменту.

«Тому, звісно, у нашому з Феліпе романі була своя прекрасна романтика, якою я завжди дорожитиму…»

«…чи сімнадцять років різниці між мною і Філіпе не зіграли на нашу користь…

Чому я зараз про це кажу?

Бо я його кохаю. Невже я дійшла аж до цієї сторінки, не сказавши про це чітко і ясно? Я кохаю цього чоловіка. Кохаю з безлічі смішних причин. Люблю його квадратні, міцні, гобітівські стопи. Люблю, як він завжди наспівує La Vie en Rose, коли готує вечерю….

Я кохаю його і тому прагну захистити його – навіть від самої себе. Я не хотіла пропустити жодного кроку в підготовці до шлюбу чи лишити незалагодженим те, що потім вилізе й нашкодить нам – і йому…».

Тож кохайте і не бійтеся змін у житті.

 Ґілберт Е.  Суворі чоловіки: роман / Елізабет Ґілберт ; пер. з англ. Ганни Лелів. - Львiв : Вид-во Старого Лева, 2023. – 424 с.

«Суворі чоловіки» – роман, написаний авторкою в 2000 році. Ця книга стверджує, що розумні жінки можуть багато чому навчити суворих чоловіків.

Уже кілька поколінь між жителями двох маленьких островів триває ворожнеча за право ловити омарів у спільних водах. На цих землях діють свої закони і традиції, непідвладні прогресу чи впливу сучасності. Чоловіки заробляють на життя, жінки займаються домом та господарством. У кожного з острів’ян — своя історія, свої сімейні проблеми. Хтось мріє вирватися на велику землю, а когось, як головну героїню — навпаки, тягне на рідний острів. Події в книзі розгортаються у другій половині ХХ століття, попри розвиток цивілізації на цих островах панують свої правила й традиції, що нагадують подекуди ХІХ століття.

Вісімнадцятирічна  Рут Томас – молода дівчина, яка зростає на одному з двох однакових островів штату Мен на Форт-Найлзі, нехтує порадами рідних переїхати на материк і вступити до коледжу. Тут ви знайдете роздуми головної героїні про своє майбутнє на острові, а також приховані скелети у її шафі.

Хто любить легкі романи без інтриг, ця книга на вас!

 

Кожна книга авторки по своєму оригінальна і спонукає до роздумів.

Тож запрошую вас у Муніципальну бібліотеку ім. А. Добрянського, щоб їх взяти та провести за прочитанням декілька незабутніх вечорів. 

 

P/S: Можна поєднати книжкову історію із художнім фільмом.
Раджу переглянути фільми за мотивами творів Елізабет Ґілберт «Їсти, молитися, кохати» (2010), Місто дівчат» (2019, права на екранізацію придбала компанія Warner Brothers). У 2000 році в кінопрокат вийшла музична комедійна драма Девіда МакНеллі "Бар" Бридкий койот "(Coyote Ugiy) за автобіографічною статтею «Муза салону «Бридкий койот».

Детальніше про авторку - http://surl.li/tuxps

 

Підготувала Галина Добровольська