06-06-2024

Трагедія асиміляції у трилогії Соми Могренштерна “Іскри в безодні”

 

 

“у своїх піснях їх оспівав численний народ-невидимка – він тут і до, і після”

 

Галина Петросаняк

 
 

Сома Морґенштерн – єврейський письменник українського походженням народився 3 травня 1890 року в східно-подільському селі Будзанові, яке належало до Габсбурзької монархії. Ще з дитинства чудово засвоїв українську та німецьку, якою і писав свої твори все подальше життя. Звісно, це також стало частиною його ідентичності та того, у якому середовищі він зростав. Проте це стало і головною причиною того, що з приходом фашистської влади його твори майже не публікувалися через сильну роль єврейської проблематики у його творах, а у Нью-Йорку, до якого він зміг виїхати з початком війни вони залишалися скоріше екзотикою, ніж містком для розуміння психологічних травм людства. 

Морґенштерн Сома. Син блудного сина. Перший роман трилогії “Іскри в безодні” / Сома Морґенштерн ; пер. з нім. Петра Рихла. – Чернівці : Книги – XXI, 2024. – 400 с. 

Враження від світового конгресу правовірних євреїв (“Аґудас Ісроель”) , що відбувся у вересні 1929 року у Відні, на якому він був акредитований як журналіст газети “Frankfurter Zeitung”,  спонукали його до створення значно глибшої історії, ніж стислий репортаж з місця подій. 
 
Тож вже у 1930 році він приступив до написання першого тому трилогії, про яку Стефан Цвайг у 1935 році напише, що це “[...] книжка, яка має претензії стати класичною для своєї нації”. Через неї можна зробити висновок про його глибоку прив’язаність до свого народу та “другої батьківщини” попри культурне різноманіття та національну неізольованість, в якій він зростав. В романі “Син блудного сина” автор представляє членів єврейського суспільства як надзвичайно близьких до нас як територіально, так і за багатьма змінами, що його супроводжували. Наскрізною темою роману є усвідомлення проблеми поступової асиміляції, що насправді завжди стояла поруч із статусом євреїв як “народу-невидимки”. Початок 20-го століття, модернізація набирає обертів, а поширенням освіти серед середнього класу населення вже нікого не здивуєш. Все більша частина молодих євреїв відходили від ортодоксальної віри своїх предків на користь здобуття престижних професій та ведення світського життя. Так, головний герой твору, Вельвель Могилевський впродовж розвитку подій роману розкриває нам історію свого брата Йоселе, що відійшов від єврейської віри заради освіти та одруження з вихрещеною полькою пані Пешек. 
 
Здавалось би, подібна історія мала б бути всуціль наповнена моралізаторством та відчуватися надзвичайно анахронічно. Проте, на моє здивування, тут ми можемо бачити історію кожного з персонажів і ні в якому разі не засуджувати, чи відчувати відстороненість від їхніх проблем. Перш за все, цілком можна зрозуміти їхнього батька в той час, адже збереження традицій та їхня передача наступним поколінням була для нього чи не єдиним засобом безпеки проти зникнення. А видіння старого рабі Абби, у якому людина у формі гімназиста ввижається йому як солдат із ножем, свідчить про його глибинний страх зради Інших та неприйняття того, що було метою всього життя. 
 
“Спочатку гімназія, а потім шмад” (перехід у християнство) 
 
“«Дідусева кімната» була молільною залою дому, синагогою села, синагогою для євреїв близької сільської околиці, які в усі пори року на шабат і у святкові дні збиралися тут за будь-якої погоди на службу божу. [...] навіть для четвертого покоління вона залишалася «дідусевою кімнатою»”
 
Так, на жаль, ім’я Йоселе стало табу в домі, його називали мертвим ще задовго до того, як він загинув під час Першої світової війни. Саме тому Вельвель, послідовний та розсудливий дідич села Добропілля, строго дотримується традицій, що їм заповів батько. Попри його зовнішній спокій є відчуття, що чоловіка останнім часом  переслідує постійна тривога та роздвоєння. Конгрес (тут він також присутній), що має відбутися незабаром у Відні вселяє в нього водночас надію на початок нової історії, вирішення питань віри, що давно його турбували. Проте герой все частіше думає про брата і розуміє, що навіть образа не дає йому забути ті дні у сонячних полях конюшини (в такому зверненні до органіки є щось Целанівське), його світлу усмішку та погляд. Погляд, що попри все передався його вже дорослому сину. 
 
“А десь далеко, в якомусь чужому світі – так неймовірно віддаленому від цього конюшиного поля – живе син цього брата, і ніколи він, Вальвель, не посміє обмінятися з ним бодай словом [...]”
 
Отже, Альфред, Фредді. Вихований вже в католицькій родині, він вчиться на архітектора, проте епізод життя у Берліні спонукає його глибше вивчити історію свого народу та пройти шляхом свого батька в зворотньому напрямку. Надзвичайно цікавий персонаж, проблеми якого знайомі певно кожній людині мого віку: суперечки з матір’ю та авторитарною бабусею, конфлікти ідентичності, пошуки батька, якого він знає тільки за фото, – повний пакет 20-літнього, дарма, що дія роману відбувається на 100 років раніше. За його розвитком хочеться спостерігати й надалі (сподіваємося на друк продовження найближчим часом).
 
“ – Від мого батька я волів би тільки одного: аби він не давав себе вихрещувати. Якби він залишився євреєм, то сьогодні я був би також євреєм, «Jude», а не «Jud’» з апострофом! [...] Однак я не хочу також існувати далі як Judʼ, як той, хто з апострофа, який йому присвоїли в насмішку, в найкращому разі робить собі милицю, з якою потім шкутильгає все життя”  З таких сімейних історій, монологів та діалогів твориться час – в темряві обов'язково є іскри світла, що здатні її подолати навіть тоді, коли здається, що вона поглинає всіх навколо. 
 
“Нервовий зрив – це не нервова хвороба. Але якщо я тепер захворів, то тільки тому, що так довго – ціле життя! – мовчав і щось замовчував, що, мов камінь, давило моє серце”
 
Про їх зустріч з дядьком у метушливому і гучному Відні за дивних обставин і те, чи зможе єврейський світ стати “своїм” для Альфреда, ви дізнаєтесь, взявши книгу в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського. 
 
Джерела:
 

1) 1913: Straßenbahnen, schöne Laternen, viel Platz für Fußgänger (Foto: Wiener Linien)
 
2) um 1930: Straßenbahnen und schöne Straßenlaternen auf Mariahilfer Straße und Gürtel (ÖNB)
 
3) um 1935: prachtvolle Häuser und Straßenlaternen, aufkommender motorisierter Verkehr (Foto: ÖNB)
 
4) 1932: Mariahilferstraße/Neubaugasse mit einsetzendem motorisierten Verkehr (Foto: ÖNB)
 
 
Підготувала Теленько Катерина