"Архітектура щастя" та "Історія архітектурних стилів...": що ми знаємо про міста, у яких живемо

Боттон де Ален Архітектура щастя / пер. з англ. Ярослава Лебеденка. – Київ: ArtHuss, 2021. – 296 с.

Отже, «Архітектура щастя». Назва книги дещо інтригує читача, адже пошук свого щастя – головне екзистенційне питання в житті кожного. Чи не щодня розгортаються дискусії про навколишній простір, в якому ми проживаємо цей день. Про сквери, площі, будинки, які зносять, про збереження архітектурної спадщини…І загалом, що ж значить для людини будинок, в якому вона живе, які емоції вона відчуває, коли повертається до своєї домівки або до квартири. Інколи ми сприймаємо як належне вигляд певних речей: свого стола, улюбленого стільця, фіранок на кухні, книги, які мали значний вплив на наше світобачення, а то й милі дрібнички, з якими пов’язані дорогі серцю спогади, але все це витворює саме ту атмосферу, в якій нам комфортно, затишно і надійно, в якій проявляються найкращі риси людини. Ми з вдячністю приймаємо силу, яку може дати одна-єдина кімната.

«Дім у психологічному сенсі потрібен нам не менше, ніж у фізичному: щоб компенсувати вразливість. Нам потрібен притулок, щоб зміцнити наш душевний стан, бо світ часто проти нас. Нам треба мати свої кімнати, щоб налаштуватися на бажані версії себе та зберегти важливі, але недовговічні наші риси».

Наш робочий день зазвичай дуже метушливий, зустрічі, розмови, багато бюрократичних справ, проте «опиняючись нарешті на самоті, ми поступово відновлюємо контакт зі своїм більш автентичним «я». Серед простих, звичних але дорогих та рідних предметів, ми віднаходимо стан спокою, рівноваги, затишку, «відчуваємо внутрішню свободу», тобто саме через ці емоції у нас з’являється відчуття, що ми повернулися додому.

«Місця, вигляд яких нас підтримує й підживлює, ми зазвичай удостоюємо назви «дім». Називати домом якусь будівлю означає просто визнати її гармонію з нашою дорогоцінною внутрішньою піснею. Домом може бути аеропорт чи бібліотека, сад чи придорожнє кафе».

І якщо біля одних будинків ми зупиняємося надовго, помітивши тільки якийсь милий елемент на фасаді або просто відчуваємо якесь світло і затишок, можливо, навіть вишукану ауру шарму біля будинку, то інші швиденько оминаємо. Тобто ми цілком підсвідомо відчуваємо, що будинок випромінює або щастя або тривогу. Відповідь на те, чому ми захоплюємося красивими і вишуканими елементами доглянутих фасадів і в буквальному розумінні страждаємо, коли бачимо знищений і занедбаний  будинок, спробуємо віднайти на сторінках цієї книги.

Можна погодитися з автором у тому, що «коли будівлі говорять, вони ніколи не роблять цього одним-єдиним голосом. Будівлі – це хори, а не солісти; вони мають множинну природу, із якої виникають можливості для гарного суголосся, а також незгоди та дисонансу».

Архітектори в Чернівцях вже віддавна переймалися такою важливою філософською проблемою, як що таке «архітектура щастя» або як втілити це поняття в тій, чи іншій споруді. Блискучою відповіддю на це питання могла б слугувати вілла «Йозефіна» в стилі модерну за адресою вул. Щербанюка, 57 (раніше Flurgasse, 46). На її фасаді було написано «Вілла Йозефіна Trautes Heim ist Gluck allein! (Домашній милий дім - це одне щастя»). Побудував цей будинок міський архітектор Юліус Хосбейн в 1903 році для своєї дружини Йозефіни та назвав віллу на її честь. Всі небайдужі чернівчани ходили дивитися на цю вишукану споруду. На превеликий жаль – нещодавно її знесли.

Нашу увагу привертають ті споруди, що в різні способи звеличують цінності, які ми вважаємо важливими, – тобто передають за допомогою своїх матеріалів, архітектурних елементів чи кольорів такі позитивні риси, як доброта, вишуканість, сила та розум. Наше відчуття краси й наше розуміння природи гармонійного життя тісно переплетені. Тобто, коли ми розглядаємо цікаві будинки, а особливо розкішні, з цікавими архітектурними елементами на фасаді, то в уяві відразу виникає образ того, хто його будував, хто там жив, про що мріяв. І навіть його власники, через роки повертаючись до нього й, озираючись навколо, згадують кожен елемент, який викликав світлі і ностальгічні спогади про дитинство чи юні безтурботні роки.

Можна часто спостерігати, як чернівчани, які виїздили закордон, захоплено з ностальгією згадують «витерті кам’яні сходи, що натякають на мудрість, і дверний проріз», за яким було рідне помешкання, чи навіть зовсім скромний сандрик над вікном або овал над вхідними дверима…

Книга Алена де Боттона демонструє, що можна навчитися бачити красу, доцільність та власне сенс життя навіть у найпростіших формах та речах, що нас оточують.

«Загалом ми шукаємо у творах архітектури приблизно те, що і в друзях. Об’єкти, які ми називаємо гарними, – це версії людей, яких ми любимо».

Кожна людина має потребу мати в житті той затишний куточок – чи то власний будинок, чи хоча би власна кімната, де можна було б знайти прихисток для душі в цьому метушливому світі з його проблемами та викликами. Це особливо відчутно в нашому місті за останні три роки війни, коли люди приїздять з місць, де відбуваються воєнні дії і змушені шукати тут «новий дім».

Так от автор книги цілком аргументовано переконує, що подібні питання цікавили людину вже від давніх часів у всіх країнах світу, як тільки почали зводитися міста. Як відмітив автор переднього слова «Архітектура з людськими рисами» Олег Дроздов: «Архітектура – це завжди місце для подій». Справді, Ален де Боттон пише про архітектуру як про живе середовище, що не тільки визначає поточний настрій мешканця чи гостя, не тільки віддзеркалює й викриває його риси, прагнення, звички, а й певною мірою визначає майбутнє.

«Будинок із терасою на обсадженій деревами вулиці. Рано-вранці в ньому відлунював дитячий гамір і голоси дорослих, але кілька годин тому з нього пішла остання мешканка (зі своїм портфелем під пахвою), і він залишився насолоджуватися ранком на самоті. Сонечко вже піднялося над фронтонами будівель навпроти, і тепер ллється крізь вікна першого поверху, забарвлюючи стіни всередині масляно-жовтим і зігріваючи зернисту червінь цегляного фасаду»

«Будинок багато чого бачив на своєму віку. Він був місцем вечірок та зваблень, він спостерігав, як роблять домашні завдання, бачив сповитих немовлят щойно з пологових будинків, дивувався кухонним розмовам пошепки серед ночі. Він знав зимові вечори, коли його вікна були холодні, наче пакети заморожених овочів, і літні присмерки, коли його цегляні стіни зберігали тепло свіжоспеченого хліба. Він надавав не лише фізичний, але й психологічний прихисток. Він стояв на варті ідентичності».

Його власники роками поверталися до нього після довгої відсутності і, озирнувшись навколо, згадували, хто вони такі. Адже «Будівлі говорять – до того ж на теми, які легко розпізнати. Вони говорять про демократію чи аристократію, відкритість чи пихатість, привітність чи загрозу, симпатію до майбутнього чи тугу за минулим». Вони говорять до тих, хто їх відчував, хто про них мріяв, будував та вкладав чималі кошти і звісно, пишався ними. Будинки були візитівкою своїх власників. Тому мабуть чекати такого ж розуміння від мешканців, котрі заселились в чужі для них споруди зовсім нещодавно було б навіть недоречним і перебільшеними сподіваннями.

Звісно, що кожна епоха та матеріальні можливості диктують свою моду на будівництво приватного помешкання чи облаштування окремої квартири або кімнати. Але те, що в ньому завжди буде відчуватися присутність власника, його естетичні смаки, характер, уподобання, - безсумнівно. Як приклад того, що будинки відповідають вподобанням своїх власників, автор наводить будинок, який головний суддя Англії в 1764 році замовив архітектору Роберту Адаму. Вірніше – відновлену бібліотеку в його будинку в Хемпстед-хіт поблизу Лондона. Під керівництвом архітектора бібліотека стала розкішною присвятою характеру головного представника юридичної влади краю. Її полиці заповнили твори грецької та римської філософії й історії, а стелю прикрасили зображення Богів та філософів.

Нові величні архітектурні стилі інколи виникали та розвивалися завдяки сміливості та неординарному мисленню власників будинків. Так, наприклад, з’явився перший готичний будинок. Його збудував для себе в 1747 році як приватне помешкання найменший син британського прем’єр-міністра сера Роберта – Горацій Волпол. Він мав класичну освіту, проте його дуже цікавив середньовічний період, який заворожував образами напівзруйнованих абатств та хрестоносців в обладунках. За кілька десятиліть готичні будівлі стали модним у всій Британії, а це тенденція поширилися на Європу та Північну Америку. І вже за якихось 50 років прихильники готики могли заявити, що їхня архітектура найшляхетніша та найпридатніша з усіх.

Дуже суттєво змінився підхід до архітектури, точніше до його стилістики та поняття краси, коли розвинулася професія будівельника-інженера. Як заявив архітектор, художник, лідер «романтичного історизму» в німецькій архітектурі, один з представників грецького відродження Карл Фрідріх Шинкель «Перетворити щось корисне, практичне, функціональне на щось гарне – ось обов’язок архітектури». Така зміна дискусії про красу до міркування про функціональність обіцяла вивести архітектуру з глухого кута суперечок про естетику на прямий шлях до технічної істини, коли сперечатися про зовнішній вигляд будівлі стає зовсім недоречним. Авторитетний французький архітектор і теоретик архітектури швейцарського походження, який мав великий вплив на європейську архітектуру в ХХ столітті загалом, –  Ле Карбюзьє уявляв, що будинки майбутнього будуть аскетичними й чистими, охайними та скромними.

«Насправді архітектори модерністського руху, як і всі попередники, хотіли, щоб їхні будинки говорили. Тільки не про ХІХ століття. Не про привілеї та аристократичне життя. Вони хотіли, щоб їхні будинки говорили про майбутнє з його обіцянками швидкості та технологій, демократії та науки...»

Попри заяви про суто науковий і продуманий підхід, ставлення архітекторів-модерністів до своєї роботи залишалося загалом романтичним: вони дивилися на архітектуру як на засіб підтримки життя, що їх приваблювало. Їхні домівки було задумано як сцени для акторів ідеалізованої п’єси про існування в сучасному світі.

«Коли вже минуло кілька поколінь, люди можуть сприймати об’єкти чи будівлі без упереджень, що обтяжують майже кожну епоху».

Як показало пізніше життя, вони зуміли побудувати найдивовижніші й нерідко найпривабливіші будівлі своєї суперечливої епохи.

«Якщо пошуки щастя – це глибинний сенс нашого життя, природно, що вони мають бути головною темою, на яку натякає краса. Розуміючи, що людство завжди конфліктуватиме через свої візуальні  смаки не менше, ніж через етичні, Стендаль зазначав: «Стилів краси стільки, скільки бачень щастя».

Якщо це і правда, що будівлі та вмеблювання, які ми називаємо гарними, пробуджують аспекти щастя, то: «Ми шукаємо у своїх будинках підтримку, неначе психологічну матрицю, що допоможе нам краще бачити самих себе. Ми збираємо навколо себе матеріальні форми, що передають нам те, чого ми потребуємо (але постійно ризикуємо забути, що воно нам потрібно). Ми звертаємося до шпалер, ослінчиків, картин та вулиць, щоб зупинити зникнення нашого справжнього «я».

Дуже багато відомих людей у світі не були аж надто захоплені оздобленням чи дизайном свого помешкання, проте їм там було насамперед комфортно жити та успішно творити.

Окремо вартує сказати про особливу роль культових споруд, адже «…в очах середньовічної людини собор був домом Божим на землі». Та й сьогодні, коли людина переступає поріг храму, в неї одразу виникає відчуття чогось високого та світлого, десь відразу залишається поза дверима марнота життя, огортає стан благоговіння й тиші, що пробуджує в людини прагнення до досконалості. Саме в храмі людина шукає хвилини для душевного спокою. Про цей особливий вплив на духовний стан людини знали ще великі майстри в найдавніші часи: «Під впливом мармуру, мозаїк, темряви, та ладану здається абсолютно ймовірним, що Ісус був син Божий…ангел може у будь-яку мить вирішити спуститися крізь шари густих хмар, увійти крізь вікно у неф, просурмити в золоту трубу й оголосити латиною про якусь прийдешню божественну подію».

А мусульманські будівельники стверджували, що Бог – це джерело всього розуміння, іслам робив наголос на божественних особливостях математики, а тому стіни храмів вкривали послідовними, витонченими і складними геометричними малюнками, через які пізнавали нескінченну мудрість Божу.

«Такі витвори архітектури були наче продукти розуму без жодних людських обмежень, витвір якоїсь вищої сили, а тому варті безумовної поштивості».

Богослови припускали, що через красу можна підійти до розуміння Бога ще ближче, бо саме Він створив усе гарне в світі. Як стверджував середньовічний філософ ібн Сіна: «Бог – джерело всього гарного». Як стверджує автор книги: «Через привабливі будівлі ми могли б усвідомити дещо про вишуканість, розум, доброту та гармонію їхнього головного Творця». І тут же продовжує «Якщо вам пощастить, ви побачите самого Бога – Красу, що живе в усьому гарному».

Проведення часу в гарних місцях, далеких від егоїстичної розкоші, богослови вважали однією з передумов того, щоб стати шанованою людиною. Тому всі богослови, і християни, і ісламісти, припускали, що гарні будівлі мають силу покращити наш стан морально та духовно, гармонійне оточення може наблизити нас до досконалості.

«Люди, коли бачать частинку краси, часто хочуть її купити,але наше справжнє бажання, можливо, – не так володіти тим, що ми вважаємо гарним, як претендувати на володіння внутрішніми рисами, які воно втілює»

Зіткнення смаків – це неминучий побічний продукт світу, де різні сили постійно фрагментують і виснажують нас новими способами – так народжуються нові стилі. Книга дає прекрасний інструментарій для дискусії про місто та архітектуру, дещо ламає стереотипи про роль і місце архітекторів навіть у фахівців. Або якщо коротко – «Архітектура щастя» розчищає плацдарм для переосмислення цінностей того, де ми живемо й що нас оточує, дає ключ до причин і природи формування нашого оточення».

Будівлі рідко відображають зусилля, яких потребує їх будівництво. Вони скромно мовчать про банкрутства, затримки, страх і метушню, що з ними пов’язані. Найчастіша риса їхнього шарму – зовнішня незворушність.

Продемонстровані тут зразки давньої та сучасної архітектури дають уявлення про те, як архітекторам вдається навіть непоєднувані на перший погляд стилі представити так, що споруди мають свою красу та гармонію.

«Архітектурний порядок приваблює нас також як захист від почуття надмірної складності. Ми вітаємо створене людиною середовище, яке дає нам враження правильності та передбаченості, і ми можемо на нього покластися для відпочинку нашого розуму. Зрештою, ми не дуже любимо постійні сюрпризи».

«Жити і спостерігати світ, помічати різні його сторони – великий дар і, безперечно, королівське мистецтво. Хочеться, щоб кожен із нас хотів і вмів читати архітектуру наших міст. Хочеться, щоб це вміння робило нас щасливішими».

Закінчити огляд цієї книги хочеться такою життєствердною, дещо довшою цитатою Алена де Боттона:

«Сподіваюся, старі міста Європи й України зокрема ніколи більше не зазнаватимуть невдалих експериментів над собою, а перепланування наших міст буде предметом тривалих і вдумливих дискусій, що спиратимуться на досвід, повагу та любов до соціуму, його моралі, принципів та історії. Архітектура почне вимірюватися не метрами квадратними, а якісно іншими показниками, припиняться суперечки про «гарне» й «негарне», про красу й потворність, бо на перший план має вийти людина в архітектурі. Основним інструментом архітектора стане не олівець і ватман, не комп’ютерна програма, що створює модель, а спостереження й аналіз, тривалі дослідження середовища та людей. Суспільство вже до цього доросло».

Липа Катерина Історія архітектурних стилів, великих і не дуже. – К. : Віхола, 2024. – 272 с.

Хоч така назва мала б натякати на монографію в декількох томах, авторці вдалося охопити всі стилі від найдавніших романських та візантійських аж до постмодерну, представити найхарактерніші елементи, які кожен стиль презентують. І до того ж, це науково-популярне видання, тож інформація подана легко, доступно та зрозуміло, що дуже важливо для тих небайдужих дослідників, хто намагається визначити стиль, в якому збудований будинок, розрізнити його ключові архітектурні елементи, не маючи при тому фахової освіти.

Насамперед нас буде цікавити стиль  «модерн», який представлено в розділі під провокативною назвою «До дідька тих предків», адже в нашому місті є багато споруд в цьому стилі, а ще більше його елементів, представлених на різноманітних будинках. Як одного із визначних представників нового стилю авторка подає Віктора Орта: «Новий стиль, як і все хороше у світі, народився з кохання. Молодий бельгійський архітектор Віктор Орта перебував у смутку і депресії (через неможливість реалізувати свої ідеї). Аж раптом закохався, одружився, де й поділася депресія. Архітектор заявив, що його кохана не житиме в «аморальному» оточенні (так, Орта вважав історизм аморальним), він сам збудує такий родинний дім, як треба». Правда, спочатку він отримав замовлення, виконав їх в своєму, новому стилі, який отримав популярність серед багатих замовників. То було приємним винятком в історії архітектури, коли нове було сприйнято з прихильністю.

Та й власний дім він все ж таки потім збудував – в ньому було і вільне розпланування, і скляний дах з вітражами, і славнозвісна візитівка стилю – «удар батога». Він сам розробив дизайн середовища до найменшої дрібниці. Окрім того «запроектував для дружини колекцію домашнього одягу, що гармоніював з інтер’єром». Навіть покоївкам пошив сукні, які мали пасувати до місця роботи. І хоч його стиль був розрахований на багатих замовників, проте за короткий час модерн «розібрали на цитати» і він став масовим та цілком демократичним стилем. Що, до речі, дуже добре прочитується в архітектурі Чернівців.

А оскільки Катерина Липа – український мистецтвознавець, історик архітектури та журналіст, вона не оминула увагою і блискучий зразок віденської сецесії, одну з найгарніших офісних споруд України – будівлю Дирекції ощадних кас Буковини (нині тут Чернівецький обласний художній музей), яку спроектував Хуберт Гесснер.

Вона, звісно, ж згадала і про таку унікальну архітектурну пам’ятку Чернівців, як Резиденція митрополитів Буковини і Далмації, яку спроектував чеський архітектор Йозеф Главка і яка увійшла до Cписку світової спадщини ЮНЕСКО.

Не оминуть дослідники і такий цікавий та маловивчений розділ в архітектурі, як «Функціональність відверта і прихована. Конструктивізм, ар-деко і всього потрошку», оскільки в міжвоєнний період в нашому місті будівництво провадилось дуже активно.

Наприкінці невеликий словничок архітектурної стилістики допоможе визначитись із елементами стилю. Для науковців та всіх зацікавлених також представлено список використаної літератури.

Ален де Боттон - британський філософ швейцарського походження, романіст, телеведучий, кавалер французького Ордену мистецтв і літератури.

 

 

 

 

Катерина Липа - мистецтвознавичця , історикиня архітектури, музейниця і кураторка. Авторка науково-популярних книжок з історії архітектури та декоративнно-прикладного мистецтва. 

 

 

Підготувала Леся Щербанюк