Дорослі доньки тривожних мам: роман Галини Лицур-Щадей “Вдома чекає Марко”

 Що робити, коли ти героїня роману дорослішання в дорослому віці? Як впоратись із подібною кризою та як її можна подолати розповідає у своєму романі "Вдома чекає Марко" Галина Лицур-Щадей.

Лицур-Щадей Галина. Вдома чекає Марко / Галина Лицур-Щадей. - Чернівці : Книги-XXI, 2024. - 280 с. 

Це дуже українська історія про пізнання себе як самодостатньої жінки, нехай це відбувається і в 37. Ми звикли до подібного серед американських та європейських авторок. В когось  з них це вдається краще, в когось гірше, дехто бере кількістю. Це не оцінка творчості  тих чи інших, а доволі закономірне явище для країн, які прожили всі хвилі розвитку феміністичного руху. Проте бачити в українських реаліях жінку, що в Києві, на початку війни 2014 року звільняється з престижної робити, просто тому, що вона ніколи не була мрією її самореалізації неймовірно тішить. Нам такого дуже не вистачало, адже пізнання жінкою себе відбувається більшою мірою через знайомство з досвідом Іншої. 

На перший погляд сюжет, який мав би сприйматися як драматичний, дивує тим, як усе в ньому відбувається поступово та розмірено, а героїня відкриває для себе речі, які, здавалось би повністю “заглушила” в собі, створивши холодне і прагматичне друге Я - Богдану Олександрівну. Та повністю відповідає очікуванням матері Дани і абсолютно спокійно вживається із сотнею дипломів та сертифікатів про підвищення бухгалтерської кваліфікації на полиці, здобутими саме для неї, але які ніколи не давали потрібної сатисфакції. 

“Я ношу в собі маленьку Даночку, яка хоче когось любити і благає, щоб любили її. А за мною – невідступно – крок у крок іде Богдана Олександрівна: впевнена, холодна й нещадна. З відшліфованим набором правил і обов’язків, стягнутих докупи з усіх усюд. Навіть не пригадаю, коли я перестала вести внутрішні діалоги з мамою і розпочала з нею [...]”

Саму ж маму як персонажа ми побачимо лише у кількох епізодах, та все ж доволі показових: телефонних розмовах, у яких вона цікавиться щонайбільше збереженням донькою престижної роботи та проєктами, специфіку яких, звісно, мало розуміє, але твердо переконана, що з ними її донька буде набагато щасливішою; зустрічі після приїзду додому, яка виглядає саме так, як і очікуєш, знаючи загальну картину їхніх стосунків. 

“У нашій сім’ї на дві особи не прийнято бути слабкими, сентиментальними, відвертими. Ми сильні. Ми здатні контролювати будь-які почуття й емоції. І плакати чи жалітися - це не про нас. Бо ми можемо впоратися з усіма проблемами без будь-чиєї допомоги і зайвого сюсюкання. Ось така барикада. Надійна. Будована й укріплювана роками”

Ні, не подумайте, її мати не тиранка. В цьому моменті ми просто входимо в інший рівень травми покоління. Вона ростила Дану самостійно, працюючи у декілька змін на заводі, що зрештою не особливо змінювало їх загальний життєвий рівень. Про неї ніколи не було кому потурбуватися, а тому всі емоції, що не давали нових можливостей вижити, вона, ніби навмисно, вбивала у зародку. Нею керує постійний страх чогось поганого та невідворотнього, їй потрібен план для того, щоб цей зламаний світ перетворити на ідеальний та стабільний. На жаль, у нього не вписувалися ні бажання доньки займатися театром та підготовкою виступів з Марією Володимирівною, ні читання віршів, чи то навіть її дитячі прогулянки з друзями.

“«Ти мусиш вивчитися, отримати диплом і не гарувати, як рабиня». Ця формула успіху передбачала двадцять чотири на сім віддавати себе навчанню і тільки йому”

“Буду мати свої гроші – тоді вирішуватиму. Але хіба ці дрібнички мають значення? Хіба мені не все одно, якого кольору ті мешти? Ніщо в цьому світі не вартує того, щоб єдина рідна мені людина трималася за серце!” 

Ось так і сталося: Дана абсолютно втратила орієнтир у тому, що буде для неї справді цінним на довгі роки. Вона вже давно не живе із матір'ю і виконала, здавалося, все, щоб та була щасливою, але сама стала покірним механізованим роботом і не мала нічого, що б заповнювало білий та холодний простір її кімнати. 

“Самотність завбільшки з галактику якимсь дивом цілком умістилася на сорока двох квадратних метрах моєї житлової площі, впевнено позначивши свою присутність на всіх речах і предметах”

З часом її гнітить це все більше. Вона вирішує звільнитися. Перестати бути тією Богданою Олександрівною, яка завжди виправдовує очікування колег та керівництва, і … продавати квіти. Так, як виявилось вони завжди її надихали, ще  з часів, коли бабуся із ніжністю та ретельним підходом впорядковувала сад біля їхнього будинку. Обставини складаються якнайкраще: випадково та швидко знайшовши роботу в квітковому кіоску, вона отримує не лише бажану свободу, а й знаходить справжню подругу Тетяну та нові пригоди. Плюси та мінуси виходити заміж, над якими міркує не один вечір все ж залишає на потім…

Зізнаюся, мене спочатку дещо збентежив такий розвиток подій, адже закономірно з’являється страх за героїню, та зрештою ненависна їй раціональність йде їй на користь. У неї є заощадження, а рік такого спокійного життя без тиску дає їй значно більше, ніж шалені статки – нову особистість, в якій майже повністю зникає токсичне друге Я і постає самостійна та впевнена у своїх рішеннях жінка. Іноді для терапії достатньо когось поруч. Невирішеним залишається лише питання, чи ідеальний чоловік зі сну може існувати в реальності. 

Про це та інші деталі ви зможе дізнатися, взявши книгу в Муніципальній бібліотеці мені А. Добрянського. 

Підготувала Катерина Теленько