У товаристві громадської думки: щирість взаємин Тита Реваковича та Юрія Федьковича

Коли поріг Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського переступає професор Володимир Антофійчук, то очевидно, що в українському літературознавстві з’явилася нова добра монографія авторства його приятелів-науковців і він прийшов потішити нас цією новиною. Як вдячний і талановитий учень Анатолія Добрянського, він завжди приносив нові книжки своєму вчителеві, а тепер за доброю традицією продовжує поповнювати фонди його книгозбірні.

Сокіл В. Епістолярій Тита Реваковича.  – Львів, 2019. – 774 с.

Тут відразу на гадку спадає ім’я Юрія Федьковича, адже саме про Тита Реваковича вже з перших сторінок «Життєпису Осипа Юрія Гординського-Федьковича» згадує найретельніший дослідник біографії та творчості письменника Осип Маковей. Він зазначає, що саме Тит Ревакович як правник взяв на себе завдання, щоб «третю автобіографію записав 1885 р. зі слів Федьковича. Коли поет скінчив оповідання про себе і зміркував, що Т. Ревакович записував його слова, сказав: „Ану-ко прочитайте, що ви там написали, бо, може, що не так, як я говорив”. Т. Ревакович прочитав, і Федькович сказав: „добре”. Але чи правду сказав і сим разом, се ще покажеться».

Цей дуже важливий прижиттєвий документ правник записав від самого Федьковича, коли зустрічався з письменником в Чернівцях, в домі їхнього спільного приятеля Івана Тимінського. Під назвою «Причинки до біографії Ос. Федьковича. Подав Тит Ревакович» він був опублікований вперше в часописі «Зоря» Ч. 2. за 1888 рік . Тобто одразу, після того як письменник відійшов у вічність. Треба відразу зауважити, що дві перші автобіографії сам письменник.

Тит Ревакович дуже прихильно був налаштований до Юрія Федьковича, глибоко і по-справжньому цінував його саме як українського письменника та передвісника українського національного відродження, незважаючи на його доволі складний характер і його роль для пробудження українства на Буковині. Як правник, він намагався максимально точно, спираючись на документи, передати життєпис письменника. Що власне й підтвердив ще один найретельніший дослідник його біографії Осип Маковей. Звісно, це ім'я добре відоме філологам-дослідникам творчості відомого буковинця. Хоч і побіжно, але роль Тита Реваковича не оминули історики. Професор Олександр Добржанський та Аркадій Жуковський згадують його ім’я, коли мова йде про період становлення української державності на Буковині в другій половині ХІХ століття. Суддя Тит Ревакович був серед зачинателів відродження національного життя в Галичині та на Буковині.

То ким ж був Тит Ревакович, що залишив такий вагомий слід і історії Буковини?

Він народився 6 вересня 1845 року в Старому Кропивнику, що на Дрогобиччині, де його батько Іван Ревакович мав першу парафію. Отець намагався дати всім своїм 11 дітям добру освіту, тому спочатку маленький Тит навчався в Самборі та Стрию, а потім його записали до академічної гімназії у Львові та вищої – в Дрогобичі. Будучи гімназистом, коли повертався з науки додому, він познайомився з таким відомим для того часу чоловіком як священик, письменник, культурно-громадський діяч і загалом «чоловік високоосвічений, великої доброти серця і рідкого душпастирського такту» як Микола Устиянович. Вже пізніше він досліджував його життя і творчість і залишив свої спогади про нього, які не втратили своєї цінності і до сьогодні. Своїми оповідями про славне минуле українського народу він справив на юного гімназиста таке велике враження, що Тит Ревакович «відтогди став патріотом руським». І цілковито потім все життя, до останнього подиху, наслідував отця Миколу в ревному служінні українському народові.

Отже, по закінченню гімназії він вступив до Львівського університету на правничий факультет, після чого почав свою суддівську практику. І звісно, будучи студентом та потім на посаді судді, він продовжував дуже активне громадське життя. Першою просвітницькою організацією у Львові було Товариство «Просвіта», основним завданням якого було піднесення національної свідомості українського народу та культурно-науковий розвиток. І як можна здогадуватися, серед перших членів-засновників «Просвіти» був саме Тит Ревакович.

Нас насамперед цікавлять його взаємини з письменником Юрієм Федьковичем. Власне прізвище цього буковинського письменника йому було вже знайоме. Адже з 1861 року його твори друкувалися у львівській періодиці – спочатку москвофільської, а потім народовської орієнтації, таких як "Слово", "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка" та інші. На той час періодичні видання мали дуже вагомий вплив, адже саме на їхній сторінках виходили друком чи не всі нові твори українських письменників. Через часописи формувалася національна свідомість. Того ж року вийшла окремим виданням книжка Антіна Кобилянського "Slowo na slowo do Redaktоra "Slowa". Видано її в Чернівцях руською мовою та латинським шрифтом. У ній було вміщено ще сім поезій Юрія Федьковича під назвою "Жовнірські думи". Окремими збірками в цей період вийшли поезії «Поезії Іосифа Федьковича» (1862); Gedichte von I. Fedkowicz («Вірші І. Федьковича», 1865); «Поезії. Вип. 1, 2, 3» (1867, 1868); «Співаник для господарських діточок» (1869); повість «Люба-згуба» (1863).

У Львові почало налагоджуватися українське громадсько-культурне життя, про що Юрій Федькович також дізнавався з тодішніх часописів. На Буковині і в Чернівцях зокрема, культурницьке життя українців того ще було аж надто скромним. Тому письменник мріяв потрапити до того кола небайдужих українців. Ще в 1861 році Кость Горбаль звертався до члена Галицького крайового виділу Юліана Лаврівського про якусь посаду для письменника у Львові. А наприкінці 1870 року писав Федькович до редактора газети "Правда":  «Ви не знаєте добродію, як я дуже затужив до Львова, і єстли би хоть як небуть там прожити можна, то я би зараз туда кочувавсь». А оскільки члени «Просвіти» шукали авторів, щоб укріпити своє становище вартісними виданнями, то запросили Юрія Федьковича на роботу.

Він радо погодився і 22 липня 1872 року переїхав до Львова. Працював на посаді редактора видавництва популярних книжок товариства "Просвіта". Тут йому обіцяли платити щорічно 250 райнських гульденів (ринських золотих) за написані власні твори обсягом 12 друкованих аркушів. Ще 250 ринських обіцяв театр "Руської Бесіди" за 5 перекладів п’єс. Серед його львівських друзів того часу були журналісти Ксенофонт Климкович, Федір Заревич, Володимир Шашкевич, професор гімназії Анатоль Вахнянин, студент Теодор Марков. Був серед цього кола і молодий, йому на той час було 26 років, в доброму розумінні амбітний та активний правник Тит Ревакович. Юрій Федькович любив чаркувати з друзями, але «не упивався ніколи». Хоч і зазнав серед львівського товариства слави оригінала, що любить вдягатися по-гуцульськи, і відлюдника, схильного до містицизму й астрології. Не завжди він знаходив спільну мову зі своїми роботодавцями, не сприймав критики своїх праць, хоча керівництво "Просвіти" ставилося до нього вельми поблажливо. У жовтні 1873 року він повернувся до рідного Путилова, сподіваючись отримати там посаду заступника прокуратора. Однією з причин виїзду зі Львова була також епідемія холери. Тим не менш, «Просвіта» посилала йому платню ще до січня 1874 року, сподіваючись на нові твори.

Доля склалася так, що в 1873 році, в пошуках кращої посади, Тит Ревакович приїхав на Буковину, де отримав посаду судового ад’юнкта (заступника, помічника судді) у містечку Садгора за 6 кілометрів від Чернівців.

Тут він налагодив спільну діяльність із такими відомими на Буковині діячами як Сидір Воробкевич, Степан Смаль-Стоцький, Осип Маковей, Іван Попель, Іван Тимінський, Володимир Ясеницький, Єротей Пігуляк, Максим Михаляк, Атанас Окуневський , Іларій Окуневський, Омелян Попович, Ізидор Винницький, Іван Данилевич, Франц Коковський, Петро Кумановський та інші. Був він вхожий і в родину Кобилянських і також листувався з ними, очевидно з батьком Ольги Юліанівни. В цьому виданні вміщено лист Юліана Кобилянського до Тита Реваковича. Представлено також невеличкий лист Ольги Юліанівни, в якому вона дякує йому за «співчуття в нашім смутку по утраті нашого дорогого батька». І тут же свідчить «радує мене, що Вам подобаються мої письма. Се одинока моя надгорода і вдоволення в житю, коли хтось обізвет ся до мене в тім керунку щирим словом». Ці слова є свідченням того, що вони спілкувалися доволі щиро між собою.

А сам Тит Ревакович одразу ж таки, як тільки переїхав буковинського краю, активно продовжив суспільно-політичну діяльність з розвитку національного руху. Всі справи вів виключно українською мовою. З перших днів співпрацював з різними українськими громадсько-культурними організаціями: входив до членів товариства «Руська бесіда», які поширювали просвіту на Буковині. Стараннями товариства було відкрито кафедру української мови і літератури при Чернівецькому університеті. Як свідомий українець, член товариства «Руська бесіда», а пізніше «Руської Ради», разом із професором Степан Смаль-Стоцьким сприяв відкриттю читалень по селах Буковини. Вів культурно-освітню та видавничу діяльність із студентським товариством «Союз». «Руська Рада» – політичне товариство на Буковині (1870 -1923), засноване у Чернівцях членами «Руської Бесіди» з метою ознайомлення населення з політичними справами та з підготовкою до сеймових і парламентарних виборів також займала важливе місце у його діяльності. Серед тих, хто доклав великих зусиль, аби роз’яснити народу найважливіші аспекти політичного життя держави та краю і місце в ньому українців, був Тит Ревакович.

Він продовжив спілкування з Юрієм Федьковичем, який приїхав сюди в 1876 році та жив і працював у Чернівцях до останніх днів життя. З 1885 року письменник редагував першу на Буковині українську газету – «Буковина».

Тим часом Тит Ревакович ретельно виконував свої професійні суддівські обов’язки, багато часу в нього забирала громадська робота. Попри завантаженість саме тут в його житті відбулися і приємні події в особистому житті. Він познайомився з буковинкою Софією Пірожек, дочкою дрібного урядника з якою щасливо взяв шлюб 26 жовтня 1876 року. В Садгорі родина пана судді проживала в дуже шляхетній віллі, яка й до сьогодні зберегла свій вишуканий та багатий вигляд. Збереглися цілковито й інтер’єри, розміщення кімнат, паркети, автентичні двері та навіть терраццо в коридорі – (восьмипроменева троянда вітрів). У подружжя народилося дві донечки – старша, Ольга, у вересні 1878 року. З народженням донечки його привітав та благословив доктор богослов’я, церковний та громадський діяч Євген Гузар: «зійшла в Садаґурі в Вашій хаті цвіточка маленька, котра колись має принести для нашої наріднії ниви немалу користь. Тому то най росте она на славу і честь нашого народа». Через чотири роки у них народилася молодша донечка – Наталочка.

В пам’яті садгірців цей будинок досі відомий як помешкання пана судді. Йому пощастило – помешкання добре збережене і за ним доглядають. Він розташований в центрі Садгори і всі знають його – від наймолодших до найстарших – як бібліотеку-філію № 8 за адресою вулиця Івана Підкови, 8. Тому культурно-інтелектуальне життя тут продовжується цілий рік.

Саме в Чернівцях Тит Ревакович познайомився з письменником, перекладачем, видавцем, лексикографом, педагогом, громадським діячем, адвокатом, автором гімну «Боже великий Єдиний, нашу Вкраїну храни» Олександром Кониським. Його справедливо називають першим послідовним українським самостійником: «Його багаторічна невтомна робота в мистецькій та громадській сфері стали міцним фундаментом для розвитку національної ідеї за часів, коли ця справа була не лише складною, а й часом небезпечною. Він належав до когорти діячів, які вміли і чітко поставити мету, і знайти правильні шляхи її досягнення».

Він завжди мав багато задумів, ідей, які у підросійській Україні реалізувати не міг. Тому всю свою невгамовну діяльність щораз переносив то до Галичини то на Буковину, в Чернівці зокрема. Зрозуміло, що Тит Ревакович цілковито поділяв політичні погляди та активну громадську роботу Олександра Кониського, з яким потім ще довго підтримував дружні зв’язки, в основному через листування. Саме в листі до Олександра Кониського від 15 грудня 1884 із Садагури  Тит Ревакович пише, як вони переконували одного письменника стати редактором газети «Буковина»:

«Був я недавно з Тимінським у Федьковича, може, Бог, що Федькович ожиє на ново. Читавєм кілька єго файних найновіших поезій, написав навіть до Буковинського Кальендаря й обіцяв написати дещо для альманаху. Для «Зорі» будемо старатися о пренумерантів, хоть буковинско руска інтеліґенція, то дуже сирий до ширеня просьвіти, не приспособлений материял, а наші панрусси баламутять єйі дуже».

З цього листа також довідуємось, що громадсько-політичний діяч, фінансист, фінансовий урядник, посол до крайового сейму, засновник політичного товариства «Народна рада» Іван Тимінський, який стояв біля витоків товариства «Народний дім» у Чернівцях, також був серед того невеличкого кола українців, які переконали Юрія Федьковича очолити українську газету «Буковина». З Іваном Тимінським у Тита Реваковича були дуже дружні взаємини навіть після того, як останній покинув Чернівці. Вони довго підтримували епістолярне спілкування. Іван Тимінський в листах звертався до приятеля «дорогий Титку», що свідчить про їхню прихильність.

Хоч дорога із Садаґури до Чернівців не така далека, та все ж таки молодому амбітному судді хотілось бути в центрі всіх політичних та культурних подій столичного міста герцогства Буковини. І в 1885 році він подав документи на посаду повітового судді в Чернівцях, «Однак його безкомпромісні національні переконання були не до вподоби владі». Міністр справедливості (юстиції) Алоїз Пражак під тиском румунських депутатів в австрійському парламенті відмовив йому в отриманні посади.

Оскільки Тит Ревакович брав участь у пробудженні української державності в Чернівцях та на Буковині, вже по від’їзді він ще не раз відвідував наше місто. Насамперед, очевидно, в родинних справах. Та також мав за потребу зустрітися із своїми товаришами по політичній та громадській роботі. Все подальше життя він продовжував уважно спостерігати за життям цього краю, якому вірно служив. Він підтримував спілкування з відомими політичними діячами з Чернівців.

Зрештою навіть покинувши Буковину, він продовжував уважно спостерігати не лише за політичним життям краю, а й виданням часопису та діяльності в ньому письменника Юрія Федьковича. Іван Тимінський ретельно йому все повідомляв. В листі від 9 січня 1887 року він пише Титу Реваковичу: «Наша часопись «Буковина» і бібліотека для молодежи добре стоят, але зиску нема – то значит, кошти покриваються. Календар нам не покривається.

Сими днями я дав видрукувати проскурку Осипа Федьковича для народа. Федькович устатковався і зачинає типер багато писати тай пише добре. Він типер одушевлений, мешкає в тім самім дому, де Гміда є на Cenralplatz».

Проте не довго судилося йому бути редактором: 11 січня 1888 року відійшов у вічність. Олександр Кониський в листі до Тита Реваковича від 21 січня 1888 року та відгукнувся на смерть Юрія Федьковича: «Смерть Федьковича вельми вразила мене лиш тим, що сю сумну звістку я одержав тоді сам, як лежав недужий (від 22/ХІІ до 5/1 не підводився). Шкода Федьковича….Живий жаль взяв мене за Федьковича! Не вміють наши люде підвести чоловіка, коли спотикнеться, а ще й колодою его придавить. Хто ж тепер підпише «Буковину»? До мене ще й досі не дійшло 1 число».

Свідченням глибокої поваги Тита Реваковича до Юрія Федьковича є той факт, що вже в липні цього ж таки року він в компанії професора Степана Смаль-Стоцького, Ізидора Винницького та ще деяких небайдужих людей їздили до Путилова, щоб вклонитись рідним місцям письменника. Тит Ревакович до Олександра Кониського в листі від 20 липня 1888 року з Кіцманя пише:

«Дорогий друже! Завідомляю Вас, що як не зайдут перешкоди, буду 23 липня в Вижници, де будут також Д-р Стоцький й совітник Винницький з Черновець, звідтам пойідемо до Путилова (рідного містця Федьковича»

В наступному листі до Тита Реваковича від 19 березня 1889 року Іван Тимінський надсилає «дорогому Титку» текст поезії Юрія Федьковича «Як засядем братя коло чари» (котрої трудно було дістати), або як він пише «найшов я «піснь до чарочки» серед «манускриптів Федьковича, котрі Стоцькому передав».

Вже коли правник виїхав з Буковини, то Іван Тимінський слав йому «Polsku gasetu», щоб той довідався про ювілейні святкування Юрія Федьковича, який «випав дуже добре, над 70 писем і телеграмів було. Твердь не була на вечерку…».

Тит Ревакович в листі до Олександра Барвінського від 17 травня 1889 року закликає:

«Подумай, як тяжко жили перші наші пророки, перші наші світочі Тарас Шевченко й Осип Федькович. За тяжке житє Шевченка знає цїлий світ, як тяжко жити було межи людьми, що єго не розуміли; Осипу Федьковичу сьвіт не знає, але я це бачив на власні очи. Коли ж такі ґенії наші терпіли…то ж і ми не падаймо духом, а з завітом науки Христової і засад Тарасових ідїм з твердою вірою: «In hoc signo vinces». («Цим переможеш» – слова, які були написані на хресті, що з'явився на небі римському імператору Константину I Великому під час походу на Рим).

«Це стало основним кредо і для Т. Реваковича»

І вже навіть коли він виїхав з Буковини до Львова, то продовжував цікавитися всіма джерелами та розвідками про Юрія Федьковича, які виходили на той час в періодичних виданнях. І навіть ділиться щедро своїми знахідками з Осипом Маковеєм, який на той час готував до друку згадану працю «Життєпису…» про письменника. Про це пише йому сам пан Маковей в листі від 22 лютого 1910 року: «Високоповажний Пане Раднику! Я дуже вдячний вам за те, що від часу до часу звертаєте мою увагу на деякі матери яли. Всі ті джерела до життєписі Федьковича мені добре відомі. Я зібрав і друкую вже том материялів, що займе з кількасот сторін друку. Найшов також цілі ті листи, з котрих ви подали тілько уривки в «Зорі». Тепер у Бережанах пишу саму житєпись, обширну і докладну, котра, гадаю, вдоволить всіх, бо маю богато певних жерел до того. За кілька місяців буде житєпись готова. З глибоким поважаєм О. Маковей»

Звісно, що Тит Ревакович підтримував тісні контакти з професором Степаном Смаль-Стоцьким. Вони познайомились тоді, коли тільки почалися їхні перші професійні та політичні кроки на Буковині. Їх пов’язувало й те, що вони здійснювали свою політичну діяльність в Садгорі – Тит Ревакович там працював правником, а Степана Смаль-Стоцького тут обрали до крайової ради і він отримав 100 відсотків підтримки від мешканців цього краю. За що й отримав меморіальну дошку на пошанування за великий вклад в культурне та громадське життя.

Про те, що Тит Ревакович був шанованим чоловіком в нашому краї свідчить той незаперечний факт, що в 1900 році відомий діяч, засновник українських товариств, правник  Володимир Ясеницький звертається до нього від імені всього достойного товариства в Чернівцях, аби він погодився повернутися і стати редактором газети «Буковина». Ну і звісно, як людина справи, одразу обговорює матеріальне питання.

Професор Смаль-Стоцький також одним із перших сказав своє слово про Юрія Федьковича та його творчість до 25-літнього ювілею письменника. Вже коли Тит Ревакович писав публіцистичну розвідку, коли і як виник український рух межи Русинами (українцями) на Буковині, то звернувся за консультацією до професора. Який відповів йому «В моїй «Буковинській Руси» найдеш до того богате жерело на підставі актів».

Тит Ревакович дбав і про те, аби у Львові не забували творчість Юрія Федьковича, якого він незмінно ставить в один ряд з Тарасом Шевченком. Очевидно, все коло оточення судді добре знало, що його цікавить все, що пов’язане з творчістю буковинського письменника і воно для нього дуже дороге.

Перебуваючи на Буковині, він захопився ще одним відважним опришком, можливо, і тут є вплив творчості Юрій Федьковича, керівником селянського руху на теренах австрійської частини Буковини Лук’яном Кобилицею, про якого також написав розлогу розвідку.

Отже, коли Титу Реваковичу довелося покинути Буковину, він вже у березні 1886 року отримав посаду повітового судді в Підбужжі на Дрогобиччині. Що правда через активну громадянську позицію і тут влада не була до нього дуже прихильна. Тому він почав розглядати перспективи переїду до Львова. І восени 1899 року він перебрався в це місто, де він зайняв посаду судового надрадника.

Одразу приступив до організації політичного життя і це був найпродуктивніший період в його житті назагал. Саме тоді у Львові була створена Національно-політична партія. Він ввійшов до її виконавчо-розпорядного органу. Партія намагалася об’єднати на національно-демократичних принципах різні прошарки української спільноти, основним її завдання було здобуття культурної економічної та політичної самостійності. На посаді судового надрадника він прослужив до кінця 1907 року і вийшов на пенсію.

Проте діяльний Тит Ревакович не припинив громадської праці. Коли наприкінці ХІХ – початку ХХ століття з під австрійських українських земель – Галичини та Буковини, відбувалася масова заокеанська еміграція в пошуках кращого життя, у Львові сформувалося товариство святого Рафаїла для охорони емігрантів і саме Тит Ревакович його очолив. Він надавав юридичні послуги і допомагав підтримувати зв’язки з рідними. Займався цією справою аж до 1914 року, тобто до початку Першої світової війни, коли Львів окупували російські війська. Будучи добрим політиком він розумів, що росіяни йому не пробачать його активної української позиції, тому перебрався в Моравію. Через три роки він повернувся до Львова, а в 1919 році відійшов у вічність. Вічний спочинок знайшов на Личаківському кладовищі.

А ми ще раз, хоч коротко, представимо всю діяльність «чесного й добросовісного правника, активного громадсько-політичного діяча, великого й щирого патріота» Тита Ревковича: дійсний член Науковго товариства імені Шевченка у Львові, член-засновник та правничий радник товариства «Просвіта» у Львові, голова Львівської філії «Просвіта», заступник голови товариства «Руська громада», член «Руського педагогічного товариства», а також «товариства для розвою руської штуки», почесний член товариства «Руська бесіда» та «Союз» в Чернівцях, «Кружка правників у Львові», очільник товариства святого Рафаїла у Львові та багатьох інших інституціях. Ці всі звання дали йому право підписуватися в листах до професора Івана Боберського як «Вірний син України».

Тит Ревакович, будучи ретельним (професійним) юристом, розумів цінність епістолярію, який він зберігав і сам впорядкував. В «Епістолярії Тита Реваковича» вміщено 822 листи. Автор- упорядник цього тому Василь  Сокіл взяв на себе відповідальність видати академічне видання, з всіма коментарями та науковим підходом.

Листування Тита Реваковича дуже інформативне. Тут в деталях представлена ціла епоха в історії Галичини та Буковини. Надзвичайно вартісне буде це видання для істориків, політологів та всіх небайдужих українців, які хочуть знати перші кроки зародження української державності (пробудження національної свідомості) не з сухих підручників, а відчувши атмосферу того часу, що є дуже важливим.

А завершити нашу розповідь про цю неординарну постать хочеться словами професора Романа Смаль-Стоцького, які він сказав про свого приятеля – українського мовознавця, бібліографа, фольклориста, історика, журналіста, етнографа, редактора і видавця, громадського діяча Зенона Кузелю. Ці слова якнайкраще можна допасувати і до постаті Юрія Федьковича, і Тита Реваковича: «Якщо я задумуюся над всіма відслонами нашого життя за останнє півстоліття, то маю враження, що світла цілком переважають тіні. Попри всі негативні риси нашого чубатого характеру, конструктивні риси, що творили і творять додатні цінності, були і є в сталому зрості. Які виклики доля не кидала українству, українці завжди уміли, під час усіх трагедій Европи, імпровізувати свої форми суспільного і культурного життя; вони не допустили ні на хвилину до перерви тяглости нашого історичного процесу, що об’єднував у цілість окуповані краї й еміграцію, і виявили подвигу гідну культурну й політичну поборницьку динаміку, яка тепер охоплює американський континент.

Невмируща нація.

Де є коріння цієї динаміки? Хто творці цього переможного поступу української ідеї в світі?

Стають перед моїми очима низка діячів науки та громадського життя, низка людей здебільша консервативного напряму або напряму «здорового мужицького розуму», низка людей, що глибоко погорджувала ультрапатріотичною фразеологією і, з скромністю всіх визначних науковців, посвячувала себе буденній праці. Це були франківські каменярі, що не тільки лупали скалу, а підбудували фундамент і виховували молоду генерацію. Вони не любили почестей, їх насолодою був сам процес праці».

Василь Сокіл – професор, доктор філологічних наук, член-кореспондент НАН України, педагог, фольклорист, завідувач відділу фольклористики в  Інституті народознавства НАН України. Йому належать кілька тисяч фольклорних записів, автор-упорядник фольклорних зібрань. У його доробку понад 200 наукових статей. Керівник проекту, науковий редактор, упорядник «української фольклористичної енциклопедії». Василь Сокіл — один з провідних фольклористів України, котрий успішно працює в народознавчій галузі.

За сучасні фото помешнкання родини Реваковичів дякуємо Галині Пухальській.

Підготувала Леся Щербанюк