Довгий шлях до Незалежності України: Особливий день в історії однієї країни

Вже 33 рік поспіль ми спільно відзначаємо День Незалежності України. День, дату якого називають однією із тих, які відкривають портал історичних можливостей. Дату, яку кожен українець для себе особисто може назвати другим днем народження, і це справді так, адже невідомо ким би народилось не лише моє покоління і яку рису ми би мусили зазначати після свого імені та прізвища, якщо не національність – “українець”.

Як би страшно не було це уявляти, але ця подія могла і не відбутися. Передумов розпаду Радянського Союзу було безліч, починаючи від Чорнобильської катастрофи та дефолту економіки, закінчуючи серпневим путчем, та навіть вранці 24 серпня мало хто міг точно спрогнозувати, як закінчиться надзвичайна сесія Верховної Ради та те, що відбудеться зі збудженим та розгніваним натовпом, якщо вона з тієї чи іншої причини буде зірвана. В той день головними були два заклики: “Не-за-ле-жність!” на площах та вулицях міста та “Ганьба КПУ” вранці в залі парламенту. 

Ми всі знаємо це фото: В'ячеслав Чорновіл, стоїть на сцені “Червоної Рути-91” в Запоріжжі за 5 днів до проголошення незалежності та радісно показує знак тризуба. В цей вирішальний день він вже був в Києві і став тим, хто заспокоював і водночас підживлював різноманіття голосів серед юрби. Тиск та одностайність людей назовні були тим, що чи не до смерті лякало депутатів, які противилися виходу країни з “напівіснуючого” СРСР і радше виступали за створення нових союзів, співдружностей та їм подібних. Чорновіл закликав до рішучих дій: “Якщо зараз буде зірвано голосування, ми повинні брати ЦК Компартії самі!”. 

Варто наголосити на такій позиції, адже на той момент в складі ради було 375 комуністів. Для ухвалення рішення на користь Незалежності України необхідно було 226 голосів, що теоретично могли набратися, враховуючи кількість демократів та людей, що не увійшли в прокомуністичну групу (близько 260 депутатів). Та це все ще була гра 50 на 50 із ризиком провалу та початку хаосу за будь-якої неочікуваної ситуації. 

Це був один із тих моментів, коли у повітрі буквально  відчувалося – “Зараз або ніколи!”

“Ці люди допомагають нам ухвалити правильне рішення. Комуністи відчувають тиск людей. І вони розуміють, якщо проголосують проти, парламент штурмуватимуть ці люди. Ці люди допомагають ухвалити незалежність”

Володимир Філенко

Проєкт Акта проголошення незалежності України був підготовлений Левком Лук’яненком та Леонідом Сандуляком напередодні, 23 серпня, на аркуші звичайного шкільного зошита. Хоч згодом текст документу був прочитаний в дещо зміненому та відредагованому Сергієм Головатим варіанті (друга редакція), на мою думку, саме таким він був найціннішим, це було повернення до етапу, коли держави творилися не за сімома замками, а самим народом. Навіть дискусія, що спричинилася довкола його назви відсилає нас до тих часів. На чорновику бачимо спочатку напис “закон”, замінений словом "Універсал", а лише згодом Акт. Документ був остаточно готовий о 2-й годин дня. 

О 15:26 24 серпня частина депутатів отримала свої примірники, що спричинило деяку метушню в залі парламенту. До кінця було незрозумілим також і те, хто має зачитати текст Акта. Більшості здавалося справедливим, щоб це зробив сам автор: Левко Лук’яненко 27 років відбував ув'язнення за ідею незалежності і чекав цієї миті чи не половину життя. До того ж, у нього був День народження. Та попри символічність моменту, Леонід Кравчук побоювався, що таке рішення може налякати комуністів, позицію та голоси яких досі важко було передбачити. До небезпечних факторів додавалось й те, що перед тим довелося брати вимушену перерву через згадку одного із обов’язкових пунктів – опечатування архівів державної влади та комуністичної партії. Тож документ о 15:50 передали прочитати та виголосити з трибуни Володимиру Яворівському.

Хоч вважалося, що комуністи зможуть прийняти будь-які угоди, оскільки прагнули якщо й не зберегти повноваження, то принаймні вийти із зали “неушкодженими”, після оприлюднення Акта почалася чергова маніпуляція: комуніст Микола Багров зазначив, що подібні питання можуть бути вирішені лише всенародним референдумом. Була знову оголошена перерва на годину. 

В той час як в кінозалі активісти намагалися переконати опонентів з комуністичної більшості у необхідності погодження Акта нехай навіть із подальшим проведенням референду, на третьому поверсі вирішувалося питання включення до порядку денного контроверсійного питання заборони діяльності компартії та декомунізації, затверджені їх разом із Актом Незалежності України. Пропозицію виніс Володимир Гриньов. Та хоч у його словах була справедлива логіка та сенс, всі розуміли, що потрібно шукати золоту середину, а не радикальні рішення, адже тоді все може зірватися і ні одна постанова не буде прийнята.

Тим часом була сформована узгоджувальна комісія, яка займалася складанням остаточного варіанту тексту Акта проголошення незалежності. Тоді ж була погоджена і назва нової держави – Україна, запропонована Дмитром Павличком. На годиннику 17:30. Остаточний, третій варіант тексту  Акта був надрукований. 

В залі чекали на присутніх, адже попри те, що перерва була давно закінчена, кворум не формувався, було просто нікому голосувати. О 17:35 Дмитро Павличко забігає до сесійної зали із надрукованим документом і, побачивши на обличчі Леодніда Кравчука вагання та ризик відтермінування рішення до понеділка каже: “Читай! А як ні – я задушу тебе!”. 

Помітно було, що голосування відкладається. О 17:57 на голосування ставлять компромісну постанову: Верховна Рада проголошує Незалежність України з умовою проведення референдуму в день президентських виборів 1 грудня 1991 року, яка отримує 312 голосів “За”. Це стало свідченням того, що депутати все таки погодилися і питання буде розв’язано сьогодні остаточно. 18:00 документ під назвою “Акт проголощення незалежності України” отримує 346 голосів “За”. 

“Я це пам’ятаю: Боже, ось воно! Отак раптом тебе пробиває і раптом ця вся історія починає фугасити крізь тебе, ти її чуєш”

Оксана Забужко

Постанову про відзначення Дня Незалежності України як державне загальнонародне свято було прийнято 20 лютого 1992 року.

Ми всі знаємо і іншу світлину: 0 21:00 В’ячеслав Чорновіл та Іван Заєць вносять до зали парламенту велетенський прапор, який, виготовлений Народним Рухом та освячений на Софіївській площі, весь день покривав море людських голів на площі, вбирав їхнє дихання та хвилювання. Він нарешті був там, де повинен бути. Дещо пізніше, 28 січня 1992 року, “Верховна Рада постановою “Про Державний прапор України” затвердила його стандартні розміри та кольори, які зберігаються і до сьогодні. День Державного Прапора України, який також відзначають щорічно, встановлено Указом Президента України від 23 серпня 2004 року. 

За можливість бачити 33 рік незалежності дякую Збройним силам України.

За те, що “Законодавство СРСР не є чинним на території України” дякую Левку Лук’яненку, якому б виповнилось 96 років.

Джерела: 

Зінченко О. Як українці зруйнували імперію зла / Олександр Зінченко. – Х. : Віват, 2024. – 560 с. : іл. – (Серія “Історія та політика”).

Олександр Зінченко. Документальний серіал “Колапс. Як українці зруйнували імперію зла. – Суспільне, 2021. 

Підготувала Теленько Катерина