Книжкові дарунки від Романа Горака

Наприкінці року, що минає, автори та щирі читачі нашої бібліотеки потішили нас новими вартісними виданнями, якими ми з приємністю ділимося. Сьогодні представляємо Вам дві книги, які ми отримали зі Львова від давньої приятельки нашої книгозбірні, мистецтвознавиці, бібліотекарки, викладача-реставратора Львівського державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша пані Роксоляни Загайської.

Це книги письменника Романа Горака. Ми завжди уважно слідкуємо за творчістю цього працьовитого автора. Він вже видав понад 20 книг про видатних українських діячів і письменників. Насамперед про Івана Франка, оскільки чверть віку був директором Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка. Більшість із його художньо-документальних розвідок є на полицях нашої книгозбірні, адже пан Роман має абсолютно власний почерк – він подає героя, ретельно вивчаючи його родовід та час, в якому він жив і творив. Для цього він бере на себе чимало роботи і часу, щоб віднайти по давніх архівах та літературних інституціях документи, церковні книги про походження своїх героїв та багатьох інших, про кого згадується на сторінках видання і шлях кого йому вдається дослідити в своїх невтомних пошуках. Багато нових даних, як і ґрунтовні коментарі до них, вперше постають на сторінках книг Романа Горака. Вони є незамінними для студентів-філологів та науковців, які досліджують біографії того чи іншого письменника.

Першим розглянемо роман про поета, прозаїка, публіциста, літературознавця, мемуариста, критика, перекладача, драматурга, громадсько-культурного діяча, художника, історика літератури, філософа, упорядника та видавця творів української літератури, письменника, інтелектуала та аристократа, який за кількістю надрукований творів поступається тільки Іванові Франку – Богдана Лепкого. З під його пера вийшло понад 80 книг – романи, повісті, оповідання, казки, спогади, переклади, збірки віршів та поем. Цілком окреме місце займає цикл романів «Мазепа». Більшу частину своєї творчості Богдан Лепкий присвятив творам про гетьмана Івана Мазепу, про козаччину, тому цілком зрозуміло, що в радянський час його творчість просто не вивчалась. А ще ж його пісня «Чуєш, брате мій?», яка стала безсмертним національним гімном скорботи для всіх, кого доля спіткала на чужині.

І хоч філологи в останні роки вивчали його творчість досить поверхнево, його твори десятиріччями мали величезний вплив для пробудження української державности через героїчні сторінки історії.

Богдан Лепкий заслуговує на детальніше вивчення як його життєвого шляху, так і багатогранної творчості зокрема. Дана розвідка присвячена 150-річчю Богдана Лепкого.

Горак Р. Богдан Лепкий. Біографія: Роман-есей. – Львів : Апріорі, 2023. – 376 с.

Роман Горак подав свій роман через систему думок-асоціацій, коли він подумки відвідує рідні для Богдана Лепкого місця, де він народився, де зростав, де поруч були найрідніші люди і де назавжди сформувався його життєвий та творчий світогляд. На сторінках книги читач зустріне багато українських видатних особистостей, які були в дружніх стосунках з його батьком – прогресивним для свого часу письменником Сильвестром Лепким та ним зокрема.

Богдан Лепкий походить із священичої родини. Автор Роман Горак як завжди в своїх біографічних творах ретельно досліджує походження роду Лепких, за церковними книгами, тематизмами як по материній лінії, так і по батьковій, наскільки це дозволяють архівні джерела. Автор вважає, що тільки так можна наблизитись до розуміння письменника, того, на яких цінностях він виховувався. Про своє благополучне і щасливе дитинство в селах Крегулець та Жуків, де служив його батько Сильвестр Лепкий, Богдан Лепкий залишив книжку «Казка мойого життя» Саме в Жукові в 1892 році він познайомився з Іваном Франком, який був для нього авторитетом на все життя. Сюди приїжджав Микола Івасюк, Андрій Чайковський та інший український інтелігентний освічений люд:

«Те, що село Жуків стало таким «гоноровим», безумовно треба завдячувати отцю Сильвестру Лепкому. Крім служіння в церкві, була ще й иньша, не менш важлива сторона його діяльності, про яку менше всього в літературознавстві говорилося. Він, не покладаючи рук, працював у «Просвіті, дбав про економічне піднесення села,зростання добробуту селян»

На той час саме священики мали довіру та авторитет у народу, з ним вони залишались та йому служили. А оскільки український народ був покинутий на самих себе, священик був і порадником і батьком. При духовній семінарії вже навчили веденню господарства, рільництва, бджільництва, садівництва. І всю ту науку вони потім впроваджували на своїх парохіях.

«Виховував отець Соневицький у гімназистів почуття впевненості в собі і вперто воював з отим притаманним для українців почуттям меншовартості»

«Фактично все виховання хлопців в національному дусі лягало на плечі отця катехіта. Він вчив свято шанувати своїх батьків, не соромитися їх, не соромитися своєї мови, шанувати традиції предків. Був справжнім виховником»

Саме зі священиків почалося українське відродження, саме звідти вийшла національно свідома інтелігенція, адже навіть вивчення в школах української мови пройшло дуже непростий шлях. То вже потім радянська влада цілком знівелювала їхню працю.

Автор ґрунтовно прослідкував гілки походження родини Богдана Лепкого. Всі в родині і по маминій, і по татовій лінії, були розумні від природи і мали добру як на той час, освіту. Чоловіки майже всі вивчилися на священиків, а жінки були вчительками. Від матері Богдан успадкував талант малювати, а захоплення музикою від батька, який прекрасно грав на скрипці, особливо твори Шуберта та Венявського. В їхньому помешканні ставились театральні постановки.

Зрозуміло, що священик Сильвестр Лепкий не шкодував часу та коштів, аби дати своїм дітям добре виховання та добру освіту. При цьому, він уважно дослухався до талантів, які мала кожна його дитина: «Для сина батько був усім. Він для нього був великим і гарним завжди і в усьому»

«В тому, що округа, в якій працював священиком Сильвестр Лепкий, стала однією з найсвідоміших на Бережанщині, була заслуга отця Сильвестра Лепкого». Він влаштовував народні віча, організовував читальні, виголошував реферати на економічні та політичні теми – формував думку громади. Також дописував до різних газет. Він та декілька інших скромних сільських священиків провадили багатолітню роботу серед народу –закладали основи української державности.

Врешті батько, своїм прикладом показував все: від основ того як доглядати город та вирощувати квіти аж до того як цінувати слово, музику і театр. Сильвестр Лепкий завжди казав, що на долю не треба нарікати, а треба працювати та виборювати свої права, бо їх ніхто зверху не надішле. Син потім повторив ці настанови у своїх творах.

Отже, саме «Батько дав синові неабияке віно – любов до рідного народу, святу повагу до національних та родинних традицій, аристократизм духа, пієтет до письменницької праці, високу духовність та глибоку релігійність»

Вдячний син присвятив цьому все своє майбутнє свідоме життя.

Богдан мав схильність до малярства, батько бачив його художником, що малює на історичну тему. Зразком для наслідування йому слугував польський живописець Ян Матейко – яскравий представник історичного живопису. Богдан не став історичним малярем, та натомість він став письменником, що писав твори на історичну тематику, адже «Жоден твір жодного українського письменника радянська влада так глибоко не ненавиділа і не забороняла, як його епопею про Мазепу».

Звичайно, належне місце на сторінках книги відведено його становленню як письменника. Оскільки родина була добре забезпечена, то і освіту він отримав належну. Богдан Лепкий спочатку навчався в приватного вчителя, потім в польській гімназії Бережан, в університеті Відня. Отримав запрошення працювати в університеті та гімназії Кракова. Тому зрозуміло, що коли він приїздив до Львова, то «Не любили, чесно сказавши, львівські і поза львівські богемісти, чи то б пак «молодомузівці», Богдана Лепкого».

Як писав про Лепкого Петро Карманський: «Зчаста приїздив до нас зі свого Кракова, щоб мовляв – нагріти душу, заморожену чужиною. А вже справжньою його слабістю були різдвяні й великодні свята.

Привозив панськість…аристократизм духа, яким навчився дорожити в товаристві «Молодої Польщі». І як справжній аристократ не давав нам, босякам і торговцям хмарами, відчути свою вищість, бо привозив до нас своє серціе, свою жіночу сентиментальність. До Нафтули (шинок) з нами не ходив; залишав цю приємність своїм другам: В. Стефаникові й Л. Мартовичові. У вибору льокалів (шинків) був вибагливий. Так само його блакитне піднебіння не могло стерпіти пива і цигареток: пив добрі лікери й вин, а курив тільки цигари.

Все елегантно одягнутий, з пещеним тембром голосу, з панськими жестами – якось не надавався до нашого гурту, в’язав наш розмах богемістів сходу»

«Хто з сучасних умів так няньчити наш вигідний квієтизм своєю панською мрійливістю і сентиментальністю, якої він – цей панич під кожним оглядом , аристократ від стіп до голови?»

Є тут і дослідження історії написання знаменитої пісні «Журавлі» або «Чуєш, брате мій? , музику до якої написав його рідний брат – Левко Лепкий. Був 1910 рік, коли з’явилась ця поезія…ще не було Січових стрільців, що стануть на боротьбу за українську державність під стягами Австро-Української імперії, яка обіцяла допомогти вибороти незалежність України, але обдурила, а вже геній Богдана Лепкого відчув проймаючий біль  у курликанні журавлів, що відлітали в чужину…

Книга побудована на документальних матеріалах, деякі з них вводяться в науковий обіг вперше.

А про Чернівці, в яких Богдан Лепкий був не раз і які дуже любив, можна детальніше прочитати за посиланням на сторінках нашого сайту

«Не знаю за що, але Чернівці я дуже люблю». БОГДАН ЛЕПКИЙ http://www.dobrabiblioteka.cv.ua/ua/news?id=1385043

Наступна книга вийшла з друку дещо раніше, але до нас потрапила тільки нещодавно.

Роман Горак. Сотворені собою. Книга есеїв. – Львів: Каменяр, 2020. – 525 с.

В цьому виданні автор розповідає про людей, які, «незважаючи на важкі життєві умови, зуміли зберегти свою людську гідність і вийти переможцями зі складних ситуацій, приготовлених їм життям. Вони, реальні люди з різних епох і соціальних верств, залишили по собі добрі справи та добру пам’ять, що й змусило автора нагадати про них. Книга побудована на документальних фактах та спогадах самих героїв оповідей»

У цій книзі зібрано 13 історій людей, які не настільки відомі загалу, але своїм життям і своїми діяннями заслужили на нашу пам’ять та повагу. На обкладинці представлено прізвища всіх героїв цієї книги. Це актор Борис Мірус, новеліст Василь Ткачук, художник і письменник Юрій Лесюк, науковець в галузі неорганічної хімії, доктор хімічних наук Євген Гладишевський, актор театру та кіно Святослав Максимчук. Заслуговує на увагу зовсім забуте ім’я лікарки і письменниці Софії Парфенович. Поруч представлено есей про нафтового промисловця Роберта Домса, німця, що жив і працював у Львові.

Звичайно, для нас найцікавішим є есей про Ольгу Дучимінську, яка після того, як відбула всі таборові заслання, знайшла прихисток  в Чернівцях, в родині Ольги Кобилянської – в Панчуків. Якби ми сказали, вона також перебувала під парасолькою самої Ольги Кобилянської.

Звісно, на сторінках видання є багато інших як знаних, так і несправедливо призабутих імен, які залишили по собі добрі справи і світлу пам’ять.