24-02-2025

Час тектонічних змін: добірка книг до річниці повномасштабного вторгнення

Лютий. Найкоротший місяць у році, якому чомусь завжди випадає на долю бути найбільш тривожним та, за відчуттями, безкінечним. 2014-й рік. Вже кілька тижнів у повітрі на Майдані Незалежності висить напруга та їдкий запах палених шин. Ще в листопаді протестувальникам, що продовжують стояти, не давали жодних шансів, називали безнадійними мрійниками та відчайдухами. Чи зможе багатотисячний натовп витримати потік крижаної води із водометів у шалений мороз? Що ж, спробуйте, а ми поки принесемо їм більше чаю та теплих ковдр. Штурм, побиття кийками? Гаразд, хлопці, схоже нам знадобляться аптечки, скляні пляшки, бензин та побільше бруківки, до роботи! Ці дії, як щоденний ритуал, майданівці повторювали щодня, дехто з них навіть не повертався додому, ночуючи у нашвидкоруч розкладених наметових містечках та церквах, які тоді замінили громадські центри, медпункти та їдальні.

Так продовжувалось декілька місяців. Від постійного викиду адреналіну в мозок тривожний гул у вухах лише посилювався, а відчуття втрати реальності ставало настільки сильним, що інколи глушило биття власного серця. Аж ось хтось із них йде сходами, ніби в сповільненому кадрі готуючись до кидка, і раптом – постріл. Стало зрозуміло: варто лише зупинитися в потоці людей на хвилину, глянути вгору і побачиш – все більше “силовиків” готові відкрити по кожному із них автоматну чергу. Тільки 20 лютого у протистояннях в районі Інститутської 47 з них жорстоко вбили. За час Революції Гідності загинуло 107 активістів, понад 2500 зазнали поранень.

Зрештою, зло показало своє справжнє обличчя та разом із тим повне незнання психології людей, проти яких почало діяти. Відкривши вогонь по одному, вони не розуміли, що за нього повстане сто. Звісно, назва Небесна Сотня з кожним роком все більш символічна, адже число тих, хто продовжує боротьбу за нашу свободу та незалежність, тільки більшає. Ми завжди будемо вдячні тим, хто тоді почав руйнацію руху за інерцією, звичкою, шляхом найменшого спротиву, і зробив можливим наше існування як незалежної держави сьогодні.

24 лютого. 3 роки тому. Авторка цих рядків неспокійно спить уже близько трьох тижнів. Ворожі війська, які продовжують рухатись до кордону з кожним днем руйнують відчуття безпеки та захищеності колишнього життя. Із цими двома свої повноваження відразу втратили поміркованість, раціональність та нормативна лексика: “Подумай тільки: після стількох років щоденних повідомлень про загиблих на сході, загарбання наших міст, пропаганди та брехні цей “любитель червоних кнопок” вирішив розпочати повномасштабну війну. Через власну ницість він навіть боїться її так назвати, а зашифрував це в три нещасних літери!”. Та це нічого в порівнянні з тим рівнем неспокою, який наздогнав зовсім згодом.

За інших обставин я б знову лягла спати. Що може бути краще для студента, ніж відсутність необхідності йти кудись вранці в шалений мороз? Дзвінок о сьомій ранку сповістив про те, що шкільні уроки для всіх класів скасовані. Нічого дивного, подумала я, адже вже місяць від найменшого до найстаршого кожен з них почергово хворів хто на кір, хто на грип, хто на ковід, але все ж спросоння я вирішила перепитати чому ж цього разу. Відповідь була очікуваною: “О 5-й ранку війська росії напали на нас. Президент прийняв рішення про впровадження воєнного стану”. Краще б ми з дітьми все таки повторювали відмінювання числівників.

Що ж, тепер доведеться вкотре ділитися добіркою книг про повномасштабне вторгнення. Із його початком змін зазнало багато речей із нашого звичного, минулого життя. Ми переосмислили зокрема і роль книг у розумінні війни. Неочікувано виявилося, що воєнна література як жанр залишилась для масового читача не опрацьованою. Звісно, можна заперечити, згадавши про твори Ремарка, Гемінґвея, Белля, та чи сприймали ми їх раніше як власну спробу рефлексії, а не як віддалену в часі художню історію? Після 24 лютого ці теми стали нам настільки близькими, що полички зі щоденниками, збірками есеїв та інтерв’ю, написаними та виданими від початку 2022 року стали звичною частиною життя кожної книгарні.

Хоч, пам’ятаю, як спершу нас зненацька застала певна пауза в читанні, та зовсім скоро її заступила необхідність пошуку схожого досвіду. Так книги про війну неочікувано здобули нову актуальність та завдання – фіксування емоції та події. Поволі усім ставало зрозуміло – межа, коли ми почнемо плутатися в часі, механічно намагаючись забути наскільки довго тривають ці жахіття, а кожен новий день, схожий на попередній. Тож сьогодні розповідаємо про книги на цю тему, які можна взяти в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського.

Мероник Андрій. 24. 02 / Андрій Мероник. - Чернівці : Книги - ХХІ, 2023. - 344 с.

З перших днів повномасштабного вторгнення Андрій Мероник свідомо залишився у Києві, щоб волонтерити та допомагати тим, хто цього потребує. Книга “24.02” починалася як побіжні нотатки “на автопілоті” в довгих чергах до аптеки, продуктового магазину, в заторі чи довгому чеканні на відбій повітряної тривоги в коридорі. Автор зізнається, що це був певний спосіб відволіктися від хаосу навколо і впорядкувати думки. Часом навіть помітно наскільки точно шокована психіка скорочує речення до найбільш чітких та зрозумілих, віддаючи наказ діяти та бути корисним. До квартири хлопця тимчасово переїхали двоє друзів, Сашко-молодший і Сашко-старший, та подруга Оленка, що хоч трохи допомагає долати стрес від постійних вибухів, сирен та безсоння. Разом вони розвозять необхідні речі для військових, генерують програмний код для атаки на ворожі сайти та ботів у соцмережах, створюють прототипи надійних бронежилетів з автомобільних ресор і навіть годують акваріумних рибок знайомих, що поспіхом покидали столицю. Хоч читати про події тих днів для нас досі болісно, щоденник Андрія наводить на думку, що навіть ці 42 дні в Києві були по-своєму різними та з часом набули певної розміреної, воєнної впорядкованості. Окремий розділ книги присвячений особистим історіям, у яких герої діляться своїм досвідом та втратами. Всі вони, хоч і говорять у цих есеях про своє, інколи здається, що кожен текст наповнений спільними для нас всіх переживаннями.

Дністровий А. Битва за життя: щоденник 2022 року / Анатолій Дністровий (текст, ілюстрації) . - Х. : Віват, 2024. - 480 с. : іл. - (Серія "Історія та політика").

“Битва за життя: щоденник 2022 року” Анатолія Дністрового також своєрідна спроба осмислення подій, що відбулися незадовго до та після початку повномасштабного вторгнення. Попри відкладання та надію на краще, разом із родиною автору все ж довелося виїхати з Києва у тихе село на Тернопільщині, де вони намагалися звикнути до нових реалій життя впродовж декількох місяців, коли обставини дозволили повернутися до рідної столиці. Та тут сталася класична ситуація: письменник із величезним запасом книг на полицях в квартирі, яку довелося залишити, раптом усвідомлює, що опинився в місці без звичного для нього мистецького простору. Не залишалося нічого окрім як в перервах між новими домашніми справами бігати до дороги у пошуку зв’язку, інтернету, а відтак новин. Так щоденник став для письменника способом проживання війни, заспокоєння, певної рефлексії та оцінки власних реакцій.

Звісно, багато які події зараз, після трьох років війни, сприймаються по-іншому, проте автор, крім того ще й талановитий художник, чіткими та точними штрихами фіксує зміни природи, холодні пейзажі, зорі, рух яких в безхмарному небі часом буває важко відрізнити від оглушливого польоту ракет. Що важливо, він залучає для аналізу голоси інших: у випадку із трагедіями це уривки інтерв’ю з людьми, які їх пережили, у випадку із інколи шаленими промовами пропагандистів слова експертів, що знижували паніку та переконували нас у зворотному. Водночас з тим автор реаліст і впевнений, що війна та процес визнання злочинів росії можуть тривати довше, ніж ми очікували: “Дати днів змінюють одна одну і зливаються у суцільний потік тих самих наших тривог. Помітив, що в перший місяць у плані емоцій і під впливом різних новин і подій переживалися справжні “американські гірки”: чергувалися спустошення і піднесення, вони чергувалися, як день і ніч, і так було безкінечно. Тепер зненацька наступила якась затяжна монотонність”.

Дуже зворушливі тут згадки про інших письменників та міста: Олександра Михеда, що тоді евакуювався до Чернівців з Бучі, розмови з Володимиром Єрмоленком, по-юнацькому рідний Чернігів та Ніжин. В оцінці подій він часто звертається до дописів чи інтерв’ю колег – Андрія Любки, Галини Крук, Дмитра Лазуткіна та багатьох інших. Так складається враження, що культура та літературне середовище це не тільки про відомі імена, а й про дружні стосунки та підтримку у стресовій ситуації.

Слова і кулі : зібрка інтерв'ю / Наталя Корнієнко (уклад., вступне слово); передм. Сергія Жадана; фотокол. Оксани Гаджій. - Х. : Віват, 2024. - 400 с. : іл. - (Серія "Актуальна тема").

Подібне враження викликала у мене і книга “Слова і кулі”, героєм якої згодом також став Анатолій Дністровий. Це збірка інтерв’ю з українським письменниками та журналістами, які стали військовими чи волонтерами після початку повномасштабного вторгнення. Як на мене, сама історія виходу в друк цієї книги, того, як вона зрештою опинилася в руках українського читача, заслуговує на повнометражний документальний фільм. Проєкт видання з’явився за ініціативи “Читомо” та “PEN Ukraine”. Трохи більше, ніж за пів року Наталя Корнієнко записала понад 20 інтерв’ю, до книги зрештою увійшли 24 розмови. Їхні герої виходили на зв’язок із найрізноманітніших місць: з окопу, укриття чи бойового завдання. На превеликий жаль, двох із них вже немає в живих: 1 липня 2023 року, після чотирьох днів боротьби за життя письменниця Вікторія Амеліна померла внаслідок поранень від влучення російської ракети в Краматорську, поет Максим Кривцов загинув у січні 2024 року, захищаючи країну на фронті.

Збірка вже мала чергу з передзамовлень на сайті видавництва “Vivat”, коли внаслідок російського обстрілу Харкова 23 травня 2024 року пожежа на друкарні “Фактор-Друк” знищила наклад книг, що вже були на фінальному етапі виробництва і чекали відправки новим власникам. Вже згодом ми побачили приклади цих, хоч обгорілих, та все ж вцілілих примірників на стенді “Книжкового арсеналу” у Києві, що вкотре бив рекорди за кількістю відвідувачів.

Це був унікальний момент, адже журналістика та її підходи після вторгнення докорінно змінилися. Ті, хто колись були кореспондентами, раптом стали по той бік камери та диктофону. Ті, хто колись були творцями та незамінними учасниками літературної тусовки, чи не вперше відповідали не лише нам, а й собі, на питання, якою власне повинна бути література під час війни, та те, наскільки можлива її повноцінна візія зараз. Багато хто зізнається, що мова, якою вони писали та висловлювали почуття раніше, також зазнала перевтілення: для чогось вже не вистачало слів, а спосіб мовлення про деякі речі змінився із розлогих есеїв та прози, до фрагментарних нарисів та напружених поетичних замальовок. Дехто з них впевнений, що їхня творчість, письменницька та наукова робота, а також спосіб мислення про сучасний світ вже ніколи не повернеться до довоєнної норми. Я не знаю, кому з них все ж доведеться написати на цю тему великий роман чи найповніший художній репортаж, проте іноді саме завдяки таким змінам ми дізнаємося про твори, що зрештою стають каноном.

Діалоги про війну / уклад О. Муха. - Х. : Віват, 2024. - (Серія "Бібліотека українського ПЕН").

Ці теми частково звучать і у наступній книзі – “Діалоги про війну”. Вона вийшла у видавництві “Vivat” у рамках серії “Бібліотека Українського ПЕН”. До видання книги однойменний онлайн-проєкт тривав більш ніж рік від початку повномасштабного вторгнення. Звісно охопити весь спектр розмов українських та закордонних інтелектуалів, обговорених тем та порушених у книзі питань, одразу врядче можливо. Так, наприклад, на думку президента Українського ПЕН Володимира Єрмоленка, повномасштабна війна стала для нас періодом розуміння: “Виявляється, що світ не прийде сам собою до перемоги “ліберальної демократії”, якщо за неї не будуть відчайдушно боротися. Виявляється, імперіалізм, колоніалізм та мілітаризм – це не поняття далекої історії, а поняття теперішнього і найближчого майбутнього, чудовиська, які чекали на нас за поворотом, які вслухалися в безтурботні голоси тих, хто надто швидко повірив у всякчасну доступність світла, безпеки та миру”.

Попри насиченість діалогів та есеїв алюзіями на історію та культуру минулого, вони не справляють враження серії запитань-відповідей із сухим зведенням даних соціологічного опитування. Вони наповнені емоційністю, власним досвідом зустрічі із війною, втратою дому, спробою віднайти чи створити нову ідентичність у новому місті та новому житті. Доволі складно досягти такого ефекту у форматі розмови-дискусії, адже іноді важко звучати однаково переконливо як для модераторів розмови, в ролі яких виступили іноземці, так і для майбутнього читача. Як на мене, книга цінна і тим, що з певними думками героїв ви можете не погоджуватися чи підсвідомо їх відкидати, та після прочитання сформувати власну думку, спробувавши послухати та зрозуміти.

Подобна Є. Її війна. / Євгенія Подобна; худ. Нікіта Тітов, Тетяна Копитова. - Х. : Віват, 2024. - 288с. : іл. - (Серія "Історія та політика").

Про те, як важливо бути почутим, розповідає нам і книга «Її війна» Євгенії Подобної. Це збірка свідчень про проблеми, які переслідують жінок під час війни. Тут зібрано історії 25 жінок, постраждалих та очевидиць трагедій, медикинь та волонтерок і, звісно ж, безпосередніх учасниць збройної боротьби. Це книга досвідів, контекстів, неймовірних способів виживання та витривалості в екстремальних умовах, там, де, як ми боялися тоді, це просто неможливо.

В книзі ми не лише бачимо реалії війни, їхній запис чи фотофіксацію, але й можемо відчути психологічний стан, страхи та емоції, які переслідують героїнь після виходу з оточення, деокупації рідного міста чи селища та навіть під час перебування на позиції.

Що особисто мені здається важливим, то це відсутність тут будь-якої спроби узагальнення та пафосу. Кожна історія сприймається як своєрідна спроба виговоритись, можливість для кожної з героїнь бути вразливою, як та сама розмова з людиною, поруч з якою перестає бути тривожно і боляче, і поруч з якою більше ніхто не зможе знецінити чи поранити людину знову. І це надзвичайно цінно, адже таке враження у мене склалося навіть попри те, що тут відсутній формат інтерв’ю та прямого діалогу. Напевно так впливає чуйність та неймовірна емпатія авторки, що буквально відчувається крізь сторінки. Євгенія Подобна так коментує вихід друком цієї книги: “Це моя п’ята книжка про війну. Кожен рукопис я надсилала у видавництво з думкою про те, як багато я віддала би, щоб цієї книжки не було, не сталося усього того, про що в ній ідеться. Я довго вагалася, чи варто її писати. [...] Сила і світло – ці два слова я згадуватиму після кожного інтерв’ю, бо вони абсолютно про кожну героїню цієї книги”.

Так, кожна з цих книг складає загальне полотно історії цієї війни, адже саме нам належить її розповісти, бути її очима в темряві та голосом серед порожнечі.

За подаровану книгу від видавництва "Книги-ХХІ" щиро дякуємо його директору Василю Дроняку та за добірку книг від видавництва "Vivat" щиро дякуємо PR-менеджерці Олені Лисенко та сподіваємося на плідну подальшу співпрацю.

Підготувала Теленько Катерина