27-02-2025

Зустрічі в кав’ярні: Петер Альтенберг, Паула Демант та літературний шлях Відень-Чернівці

Чи можете ви повірити, що станом на 1895 рік у Першому, внутрішньому окрузі Відня було близько 150 кав’ярень, а ще близько 20 розташовувались у інших частинах величної столиці? Вперше культове значення кав’ярні для свого покоління відзначив берлінський письменник Адольф Ґласбреннер. Ще у 1836 році він зазначав, що кожен суспільний клас тепер має “Власну” кав’ярню. У одних збираються банкіри та державні службовці, в інших – актори та письменники. Свої кав’ярні мають навіть найнижчі прошарки суспільства, адже саме вони стали місцем розмов про бізнес чи господарство, куріння дорогого табаку в люльці чи звичайних сигарет, активної гри у більярд чи спокійного споглядання за містом під час читання нового випуску газети.
 
Феномен кав’ярні, або кав’ярня як літературний центр
 
Пізніше кав’ярні стали літературними центрами, символізуючи своєрідну гармонію між задоволнням душі і тіла. Так, у 70-х роках 19 століття ідеалом “літературного кафе” вважали “Cafe Griensteidl”. Складно сказати, що в подібних закладах, які, дякуючи тогочасній моді, розповсюджувались, як гриби після дощу, робили частіше – писали літературу чи все ж таки говорили про неї. Гості, що приходили сюди щодня у визначену заздалегідь годину, з часом відчували прив’язаність до звичного місця та атмосфери, без якої, здавалося, не могли створити нічого по-справжньому цінного.
 
 
Найголовнішими тут вважалися контакти. Не варто думати, що видатні і знамениті письменники 150 років тому чимось суттєво відрізнялись від сучасних і не формували власних дружніх компаній. У кав’ярнях вони зустрічалися для обговорення новин, домовлялися про спільні походи до театру, ділилися ідеями та повідомляли товариству про вихід в друк своїх книг. Існувало незмінне правило: якщо ви загубили друга – ви майже на 100 відсотків можете бути впевнені, що знайдете його у Вашій кав’ярні. За один вечір тут можна було зустріти чи не всіх представників літературного гурту “Молодий Відень”. Тож нічого дивного, що, коли “Cafe Griensteidl” закрили через будівництво на його місці нової споруди, у 1887 році його завсідники миттєво пересіли за нові столики коло вікон легендарної “Cafe Central” по вулиці Herrengasse, яка стала символом літературної та культурної величі Відня. 
 
 
Історія будівлі
 
Складно повірити, але цю величну споруду збудували всього за 4 роки, у проміжку між 1856-1860 роками. Нині вона носить назву “Палац Ферстеля”. Генріх фон Ферстель був ще зовсім молодим архітектором, коли поїздка до Італії назавжди змінила його бачення мистецтва. Венеціанська та флорентійська архітектурна розкіш та стиль “треченто” (слово буквально означає XIV століття, перший період італійського Відродження, найяскравішим прикладом архітектури якого є кафедральний собор Санта-Марія-дель-Фйоре у Флоренції), стали для нього орієнтиром у творчості та майбутній розбудові Відня зокрема. Будинок фондової біржі та центрального банку, під які першочергово і була спроектована будівля, став ідеалом його майстерності та витонченого смаку: Ферстель обожнював натуральні матеріали, а особливо прискіпливо ставився до вибору найкращого каменю, жіночі скульптури роботи Ганса Гассера одразу привертають увагу до фасаду, в оздобленні приміщень використано тонкі та елегантні розписи, ліпнину та дерево цінних порід, а стіни обтягнуті позолоченими шпалерами та справжньою шкірою. У підсумку будівництво обійшлося в 1 897 600 гульденів, хоч як намагалися утримати епатажного архітектора від розкоші заради розкоші. 
 
 
Тож не дивно, що будівлю чи не одразу назвали найсучаснішою у Відні, а вже наприкінці 19 століття кав’ярню “Central” на першому поверсі вважали наймоднішою та найпопулярнішою. Вона стала культовим символом інтелектуального життя столиці, за Стефаном Цвейгом “свого роду демократичним клубом, відкритим для всіх за чашку дешевої кави”. 
Як писав драматург Альфред Полгар: “«Централь» – не просто звичайна кав’ярня, як безліч інших – це філософія”. Він навіть присвятив їй есе під назвою «Теорія Cafe Central», у якому розмірковував, чим ж вона настільки особлива, що кожного дня приваблює до себе визначних, але нерідко дуже специфічних особистостей міста. Головну причину письменник вбачав у характері постійних гостей та їхніх звичках: “Лише справжній “централіст” повністю це зрозуміє, той, хто, коли його кав'ярня зачиняється, відчуває, що його відкинули до первісного життя, на поталу непередбачуваним обставинам, аномаліям і жорстокості невідомого. [...] це пункт допомоги для тих розгублених, які все життя в пошуках себе і все життя у втечі від себе ховають его за газетою, нудними розмовами і грою в карти, а его-переслідувача обмежують до ролі непроханого порадника, який повинен тримати язик за зубами”.
 
Його міркування особливо точні, якщо взяти до уваги той факт, що тогочасний світ епохи fin de siecle, який як ніколи до цього, швидко змінювався та набував нових форм, дуже часто не міг дати людям відчуття дому та тієї спорідненості, якої вони прагнули. Не дивно, що саме кав’ярні стали для творчих людей своєрідною незмінною частиною щоденної рутини, якій вони ніколи не зраджували, незважаючи на жодні обставини. 
 
“Kaffeehaus” Петера Альтенберга 
 
Ви переймаєтесь через щось – до Кав'ярні!
З якихось причин, хоч і правдоподібних, Вона не може прийти до Вас – до Кав'ярні!
У вас порвалися черевики – Кав'ярня!
У вас зарплатня 400 крон, а Ви витрачаєте 500 – Кав'ярня!
Ви заощаджуєте і нічим себе не тішите – Кав'ярня!
Ви державний службовець, а хотіли б стати лікарем – Кав'ярня!
Ви не можете знайти нікого, хто б вам підходив – Кав'ярня!
Ви перебуваєте на межі самогубства – Кав'ярня!
Ви ненавидите і зневажаєте людей, але не можете без них бути – Кав'ярня!
Вам більше ніде не довіряють – Кав'ярня!
 

Одним із частих гостей відомої віденської кав’ярні був австрійський письменник та журналіст Петер Альтенберг (1859–1919). Через те, що він не мав власного помешкання, його часто можна було зустріти у найрізноманітніших барах та ресторанах Відня. Його сприймали не інакше, як молодого письменника навіть тоді, коли він не видав ще жодного твору, адже щоразу зустрічали його тут у будь-яку пору дня.  Відомо, що саме до “Cafe Central” йому доставляли пошту, газети та навіть випрані речі. Свою першу збірку «Як я то бачу» («Wie ich es sehe», 1896) Альтенберг написав у стилі фрагментарних нарисів-роздумів від особи чоловіка, що спостерігає за життям міста крізь вікна кав’ярень, готелів та різноманітних зйомних квартир.
 
Стильний та неординарний – він завжди привертав до себе увагу відвідувачів яскравими барвистими костюмами, новим фетровим капелюхом чи кашкетом, адже не визнавав модних тоді фраків та циліндрів. Друзі пробачали Петеру вибуховість натури та певну екстравагантність через те, що з ним ніколи не було нудно, він вмів оживити атмосферу у будь-якій компанії своїми розповідями, був відкритий для інших і ніколи не боявся того, що хтось вважатиме його дивним чи смішним. Про його емоційні промови чи сварки з іншими відвідувачами говорили тижнями, а знайомий силует за столиком у глибині кав’ярні став справжнім брендом закладу. Бути знайомим із таким особливим письменником, нехай він і просить у вас за цю дружбу 30 крон щомісяця. Найбільшим меценатом та разом із тим найкращим другом Альтенберга тривалий час був Карл Краус. Він терпів його нарікання на начебто злиденне життя, рекламував та друкував твори у журналі “Факел” і виплачував великі гонорари навіть тоді, коли його за це критикували і переконували, що це фінансово невигідно. Так, поруч із культом "Cafe Central" згодом виник і культ Альтенберга. 
 
Звісно, ситуація дещо змінилася після закінчення Першої світової війни та появи нового гравця кавового ринку – “Cafe Herrenhof”, улюбленої кав’ярні Франца Кафки, Йозефа Рота, Роберта Музіля, Германа Броха та багатьох інших. Вона стала символом вже післявоєнної епохи, а Карл Краус, хоч і більше полюбляв  “Cafe Imperial”, свого часу навіть втілив її у своїй опереті. 
Проте залишимо цих чудових інтелектуалів на роздоріжжі таких близьких одна до одної кав’ярень та поглянемо трішки далі, доїхавши до столиці Герцогства Буковини. Відомо, що перед одруженням мати Петера Деманта, Паула Швайцер, також належала до відомого літературного  салону, учасниками якого вважали Стефана Цвейга, Карла Крауса, і, звісно ж, Петера Альтенберга. Впливова та відома родина Швайцерів жила зовсім неподалік знаменитої кав’ярні на розі Herrengasse. Не дивно, що відомі літератори навідувалися і до Паули додому, щоб дізнатися її думку про ті чи інші культурні події або новий твір відомого письменника. Вона довго прожила в Англії і була добре обізнаною у мистецтві та культурі, тож її думку цінували та довіряли навіть досвідчені та зрілі митці. 
 
В період 1914-1918 років, перед її остаточним переїздом до Чернівців, Петер Альтенберг став для неї особливо близьким. Їхнє спілкування розпочалося з її листа-привітання письменника з 55-річчям у 1914 році і розвинулось у роман, про який і досі складають неоднозначні легенди. Він був запальним та подекуди цинічним, вона – його натхненням та музою. Можна було б стереотипно сказати, якби не характер самої Паули, про який можемо судити з листування та альбому з фотолистівками, ведення якого було спільною звичкою. Вона дозволяла собі критикувати його твори та бачення жінки у них, оскільки скоріш за все мала можливість читати їх першою. Деякі з них навіть обережно називала нудними та позбавленими драматизму. Паула, якій тоді ще не виповнилося 20, ніколи не була зручною для всіх, не погоджувалася на те, щоб стояти в тіні в той час, як Петер в черговий раз про щось жваво розповідав у компанії шанувальників, чим завжди привертала до себе увагу. Загалом, оскільки письменник, часто зустрічався з різними жінками та ще частіше в них закохувався, навіть виник так званий термін – Типаж Петера Альтенберга. За зовнішністю вона ідеально під нього підходила, проте її гарячковість та не згладженість кутів інколи шалено його дратувала, на що нарікав у колі друзів та знайомих. Зізнатись, робила це надзвичайно стильно, а особливо зважаючи на час: на одному із знаменитих фото вона курить сигарети, сидить без капелюха та вуалі спокійно читає книгу. 
Водночас із тим вона піклувалася про нього: завжди наголошувала на необхідності тривалих прогулянок та подорожей. Її щоденникові записи Петер часто публікував та використовував для характерів героїв своїх творів. 9 березня 1917 року він навіть написав лист-заповіт з нагоди їхньої третьої річниці стосунків, у якому передавав все своїй коханій, та в якийсь момент вони раптово розійшлися. Про причину розриву між дослідниками і досі точаться суперечки, та ми знаємо, що зрештою доля привела подружжя Зигмунда та Паули Демант до Інсбруку (туди після весілля пари ще раз навідається Альтенберг), а згодом до Чернівців. Детальніше про довгий шлях подружжя до нашого міста можна дізнатися на сайті:
 
А поки спробуємо уявити собі атмосферу тогочасного кафе “Європа”, у якому, впевнена, жваво обговорювали останні новини. Звісно ж, навіть по цій вулиці головних кав’ярень, що, як і у Відні, змагалися у рівні помпезності та вишуканості було декілька, проте саме “Європу” Петер Демант в майбутньому назве “найкращим оглядовим пунктом з ідеальним виглядом вгору та вниз по Панській”. Немає жодних сумнівів, що новини віденського літературного салону тут обговорювали чи не найчастіше: за чашкою кави коло панорамних вікон, за більярдним столом чи під час читання нового випуску газети німецькою, англійською, французькою, румунською, польською та іншим мовами. Через дзеркальне оформлення стін кількість вишуканих відвідувачів у будь-який період часу здавалася вдвічі більшою та водночас воно створювало враження простору та повітряності під високими склепіннями. Без сумніву, тут дзвінким ставало навіть стишене шепотіння, яке чутно ніби й досі. 
 
 
Можливо, сьогодні чутки із нього намагається розібрати з далекого Відня і Петер Альтенберг, що правда вже у вигляді скульптури у “Cafe Central”, що функціонує і сьогодні…
 
 

При підготовці матеріалу було використано:

Lunzer H., Lunzer-Talos V. Peter Altenberg. Extracte des Lebens. Einem Schriftsteller auf der Spur. – Salzburg – Wien - Frankfurt/Main.: Residenz Verlag, 2003. 
Мельник І. Czernowitz : історичні вулиці, будинки та видатні особистості : урбаністичні есеї / І. Мельник, Л. Щербанюк, О. Любківський. – Чернівці : Друк Арт, 2015. – 416 с. : іл. 
Кресс Вернон. Первая жизнь : Невыдуманная повесть. – Черновцы : “Зелена Буковина”, 2008. – 296 с., илл. 
Фото з офіційного сайту Cafe Central
Фото з колекції Едварда Туркевича
Фото з відкритих джерел інтернету
 
Підготувала Теленько Катерина