"Мистецтво рівноваги. Максим Рильський і його час": огляд книги Віри Агеєвої

Агеєва Віра. Мистецтво рівноваги. Максим Рильський і його час” / Віра Агеєва. – 2-ге вид., переробл. – К. : Віхола, 2023. – 336 с. – (Серія “Життя”).

Перш за все Віра Агеєва представляє нам Максима Рильського як інтелігента та інтелектуала ще з батьківського, давнього шляхетського роду. Що казати, якщо свідками появи на світ в київській квартирі Рильських на Тарасівській третьої дитини, хлопчика, були Володимир Антонович та Микола Лисенко. Діяльні члени Старої Громади, разом з Тадеєм Рильським вони свідомо обрали українську ідентичність,  а ціллю свого життя зробили просвітницьку та наукову діяльність. Вихований в цьому середовищі, рано втративши батька, “подорожуючи” від квартири Антоновичів до квартири Лисенків або Русових, хлопчик ще маленьким був в оточенні людей, які підтримували та формували його естетичні смаки. Дослідниця тим не менш зазначає, що, звісно, не обійшлося без драми та конфліктів: Максимова мати попри те, що бачила таланти сина (вірші він також писав ще змалечку), переймалася за його долю та критикувала за вибір творчої професії замість, скажімо, прибуткового фаху лікаря. 

Та що можна було заперечити хлопцеві-гімназистові, який непослідовно брався буквально за всі книги з домашньої бібліотеки, бібліотеки друзів, його моментально захоплювало все нове та незвичне, а разом із вивченням та повагою до канонічних текстів юнак поринав у ранньомодерний літературний світ київської “золотої молоді”. Так само, як залишити непрочитаною щойно розпочату книгу, для нього не було дивним покинути медичний факультет після трьох років навчання та перевестися на історико-філологічний. Цілком сучасний підхід до життя, якому позаздрили б навіть студенти 21 століття.

Що важливо, Віра Агеєва в книзі дуже незвично представляє життя молоді десятих років. Точніше, перетворює її представників на живих особистостей, яким, здавалося належала ця епоха вражень, нових способів (часто навіть нелегальних) пізнання реальності та екстазу від творення справжнього мистецтва. В цьому контексті для мене також особливо цікавим стало пояснення дослідниці феномену “поезії гріха” в аспекті тогочасних творчих підходів. 

“Спокій, рівновага, вмиротвореність поки що засадничо недосяжні, ба більше – небажані, бо якраз вони видаються прикрими бар’єрами для осягнення майже що недоступної в речовому світі краси, осягнення, можливого лише в містичному екстазі, через відмову від предметного, чуттєвого, матеріального”

Науковиця зазначає, що, не зважаючи на “досвід”, двадцятирічний поет довго шукав себе, свій мистецький напрямок, орієнтири, а перші його видані збірки, як не дивно, просякнуті символістськими пошуками, самотністю, захопленням буремним світом навколо та тим, що він може про нього сказати нового. 

“Свобода митця в принципі неможлива без відкидання багатьох аспектів панівної суспільної моралі та заперечення певних засад світоустрою – тоді писання, творчість стає унікальною можливістю спроєктувати паралельну реальність, змінити світ, у який тебе закинуто”

Та зрештою він знайде себе в іншому. Мене особливо вразило, як по-новому в контексті творчості Рильського сприймається саме неокласика: не як квантовий стрибок у минуле та відкидання нових ідеалів, а як спосіб аналізу та виваженого пошуку сенсів у ньому, де на противагу миттєвим враженням на перший план  виходить спроба рефлексії та самопізнання. Ми бачимо, як у двадцятих поети-неокласики, а особливо члени п’ятірного грона, як колись в стародавні часи Гомер, прагнули витворити власну реальність, наповнену музами та мистецтвом, що може врятувати від темряви та смутку. Та ця реальність вже не сповнена хаосом та містикою, раптовими сплесками емоцій, вилитими на папері, вона впорядкована та виважена, існує за власними філософськими законами. 

Тому навіть дистанціювання неокласиків від інших угруповань виникає вже не через конфлікти чи розбіжності в “офіційних програмних документах” (їх у них взагалі не було), а відбувається майже органічно. Це саме те “Мистецтво рівноваги”, доступне поетам, які наважилися познайомитися з ним та мали сміливість не злякатися спокою. 

Так підхід Віри Агеєвої дозволяє нам побачити Максима Рильського різним: молодим, модним, дещо екстравагантним та заглибленим  у себе митцем із високим рівнем чуття поезії, культури та епохи, а не вилитим з бронзи пам’ятником з написом “класик”. 

Водночас вона застерігає нас від помилки, яку  майже протягом століття робили дослідники: “закінчуючи” розгляд творчості Рильського 1932 роком та виходом, як її називали, соцреалістичної збірки “Знак терезів”, ми фактично на 30 років викреслюємо з української літератури митця, вішаючи на нього ярлик “радянський поет”. 

“Проте і далі, впродовж 1930-1950-х, віддаючи кесарю кесареве й граючи з огляду на безпеку життєдіяльності, блазенську роль радянського співця, поет пише тексти, що не мають нічого спільного із соціалістичним реалізмом, дає перлини інтимної й пейзажної лірики. А в пору третього цвітіння 1960-х знову здобувається на власний поетичний голос”

На мій погляд, Віра Агеєва написала своєрідну книгу-знайомство, яка дозволяє по-новому поглянути на письменника та його творчість навіть тоді, коли вам здається, що ви знаєте про ці речі все. Тож якщо ви хочете більше дізнатися про Максима Рильського і відкрити його для себе – запрошуємо взяти книгу науковиці в Муніципальній бібліотеці імені А. Добрянського.